Пропоную уривок із мого відомого роману про рідний край. Валентина Біляцька написала кілька монографій-досліджень, а також захистила докторську дисертацію і за моїм романом. Читайте із задоволенням! Д и в о г р а й - 2 Середньовіччя. Я вирушаю в тайну - 8 Далекий рідний пращуре прадавній, Як заздрю вам, коли в світанний час, Хвалу Богам складав під чистим небом І сонце в джерелі беріг для нас. Давно у часі. В просторі – недавно. Лише Земля старенька пам’ята: Її степи були такі охайні, Що чистий дух і в хащі залітав. А ще отут, на березі високім, Де нуртував Дніпро між диких скель. Якийсь орач свою прекрасну Ольгу Любив, як Бог, допоки не помер. Вона була струнка і чорноброва, Висока, ставна, до колін коса. Миколу як побачила та Ольга, Причарувала вмить його краса. Тоді не треба їм були хороми. Йому за неї посаг не світив. Їх розуміли води і пороги, Оберігали зоряні світи. А вже коли зоря у серце впала, ніяка інша звабить не могла. (Могла і звабить – та заради шалу). Не дай Бог блуду – наберешся зла. Тоді Любов в святих іще ходила. Земля купалась в зоряній росі. Природи мову люди розуміли. Цвіли, мов квіти, у земній красі. Було гріхом – принизити людину. Ще більшим – осудити чи зганьбить. Любов ще мала соколині крила. Найвища цінність – зречено любить: Безмежжя, Землю, світ в собі і Бога, Бо ти – клітинка Всесвіту. Світи! Дитя розумне мудрого Дажбога, не оступися! Очі з висоти з любов’ю стежать. Не зневір собою! Світ у собі, мов душу, бережи. Наповни Космос вічною любов’ю. - Я є Людина! – з гордістю скажи. Мій любий предку, я горжусь тобою. Твої страждання в генах не мовчать. Прадавні Сонце й небо - наді мною. І так багато хочеться спитать І доброти навчитися у тебе, Відлуння часу вчути у собі. Давай у пам’ять побреду до тебе, Якщо судилось щастя це судьбі. Ким я була в сонцепоклонній вірі? Що відчували рідні береги? Ще Борисфен сміявсь у чистім вирі, Ліси й луги щасливими були… Далекий рідний пращуре прадавній, Благослови! Я вирушаю в тайну. Жита пливли злотисто-осяйні - 9 Цей день – для Сонця, ясного Купайла. О Боже урожайності й кохання, Родючості і лікарських рослин, В цей день аж навісніли сили злі. Сліпило Сонце – досягло зеніту. Злі сили насміхаються над світом. Будь обережним, легіню, стрімким, - Чатують кожну мить чарівники. А щоб відьми корів не подоїли, Напередодні заганяли в стійла Усю худобу. Ніч яка була! В росинці кожній зірочка цвіла. Не спав Микола: - Нині, в ніч Купальську, Піду по квіти папороті в хащі. І не злякаюсь, як Климентій той. Мене вестиме пристрасна Любов. ...За глупу північ назліталось снів. І Ольга йшла між квітів й солов’їв. За нею Місяць травами сріблився. На неї світ у захваті дивився. І раптом звучно тріснула земля. Вогонь нізвідки вирвався здаля. З провалля гади гидко поповзли. Страшні страхіття голови звели. Поривний вітер. Свист. Гілля тріщить. Злетілись хмари. Полум’я сичить. О бідна Ольго! Крику вже не чуть. То ж хто, крилатий? Боже, я лечу! Кохану стрімко вихопив з вогню: «Не бійсь, тримайся! Я тебе люблю!» - Люблю! – аж кинувсь. Батько-мати сплять. Брати у снах ще вранішньо летять. Та калатало серце на весь світ. Хай страх навік зостанеться у сні! Збудив Грицька: - Пора по колоски! Жита розкішні аж біля ріки. - Та не шепчи так голосно – хай сплять! А то ще й менші з нами побіжать! ...Раділи-бігли. Сонце і роса. Зеленобарвно мружилась краса. Жита пливли злотисто-осяйні, Й два колосочки – на однім стеблі Помітив Коля, радо застрибав: - Тепер ми знайдем, брате, справжній скарб! - Так то ж так кажуть… - Вір, не бреше дід. Тепер молись, щоб став багатим рід. - Казали мати кропиви зірвать. - Та ще й осики треба наламать. Від злих відьом на вікна покладем, Гілки у двері клуні утикнем. Ніяка нечисть, брате, не страшна. Народ все знає. Сила зла смішна. І усміхнувсь: «Чарівна нічка жде...» Так ніч, чи Ольга з розуму зведе? Перунів день – четвер. - 10 Четвер. Сонцестояння. Літо. І треба ж так – Перунів день. А в ніч – Одвічне наше свято чисте й світле На честь Купайла, Бога сонця й літа, Кохання, урожайності і квітів - Купальська непорочна диво-ніч. Ще зранку за селом квіток нарвали, Всіляких трав, пучечки полину. І у вінки купальські заплітали Дівочих мрій щасливу таїну. На щастя й колоски пшеничні рвали. Красуня Ольга, донька волхва Йвана, Із подругами разом, пишно вбрана, Прибігла до Дніпра. Дніпро шумів. Щось Ненаситець хвилями нуртує. Не дай Бог бурі у Купальську ніч! Село зібралось. Вогнище вирує. Навколо нього – сонячні пісні Про Перуна злітають у Безмежжя. Вже час царівну свята вибирать. Відчула Ольга – хтось за нею стежить, Чийсь погляд, та його не наздогнать. - Хай буде Ольга дівою Сварога(1)! 1. Сварог – Бог вогню (неба, заліза, ковальства, шлюбу). Викував плуга і першу шлюбну золоту обручку. - Хай! - Наймолодша. - Найгарніша! Люд Шумів-гудів. Вінок наділа Ольга, Вдяглася в багряницю і поволі Із чашею води святої колом Пішла у сяйних відблисках вогню. Моливсь їй погляд зелено-блакитний: - Ну окропи, очисть од всіх гріхів! Найбільший гріх мій – ця моя молитва: Щоб я на тебе вік увесь молився, Тобою, о язичнице, лиш снів! ...Аж спотикнулась дівчина об погляд. Води набрала жменю. - Окропи! Із рук твоїх хай рине зливо-повінь. Втопи й врятуй, о сонцелика Ольго, Даруй краплини сонячні з руки! ..Відчула раптом – відбирає силу Той погляд. Страх і радість водночас. А волхв Іван вже сотворяв молитву, Й селяни громовержцеві молились: - О милостивий Боже, добрий наш! Ми просимо тебе – щораз являйся У спраглу мить із радісним дощем, Щоб квітли землі, колос розвивався, Щоб грім добра над нами розливався Та вижени Мару(2) і Дивів(3) ще! ...Додола-Ольга радісно ступала. Яка це честь – буть символом землі Й вогню. За наречену віддавали Самому Перуну(4) тепер її. 2. Мара – (Марена) – Богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, смерті. 3. Див – божество страху й смерті. 4. Додола – наймолодша в селі дівчина, наречена Перуна. 4а. Перун – бог грому і блискавки у язичників. В квітках , мов квітка. Справжня наречена. За ритуалом в капище (1) ішла. Лили під ноги воду їй свячену. - Проси дощів, Додоло, в Перуна! І усміхалась кожному. А серце Від щастя співом наповняло час: - О сонцесяйний Боже мій, не сердься, Люблю тебе, але молю на герці – Хто красень той? ...В здивованих очах Така любов збентежено горіла... ...У капищі каблучку їй вручили. На святі Тура (2), восени, вона На вибір право мала лиш одна: В чоловіки обрати юнака, Який у іграх всіх перемагав. ...Так людно, тепло, затишно. І ти... Чому не можу погляд відвести? Чом серденько, мов зловлена пташина? З добра чи згуби зіткана хвилина? Голубочко моя, красуне Ольго, Як ти відчула, що оце – Любов?! Навколо люди, променистий гомін, А ти гориш від пальчиків до скронь. А ти уже, мов полум’я палаєш. І він очей не в змозі відвести. Це він! Це він ? Ну звідки, Ольго, знаєш? Тобі ще треба свічку донести. Сварог на тебе дивиться питально. Ти – справжнє диво юності й вогню. Ти - наречена Бога до світання. І ти належиш тільки лиш йому. Проси у нього для людей – що хочеш. Дощу? Проси! Хай прийде світлий дощ! Кохання? Хай сміються твої очі. Перун всесильний, то ж проси, що хоч! І ти долоньки човниками склала. Слова прохання щиро проказала: - О наречений бездоганний мій, Даруй дощі! Нехай щасливий грім Нам сповістить про ласку твою Божу. А я для тебе все зроблю, що зможу! 1.Капище – святилище Богів. 2. Тур – Бог сили, лицарської честі у сонцепоклонників. ...І небеса насупилися враз. І роздум біг від хмароньки до хмарки. Є у природі відповідний час, Як оживає з щирості прохання. Розлився грім дзвіночками: грім-так. Заблискотіло усмішками небо. І забриніло, задзвеніло в такт Серцебиттям. І дощику тамтам Срібнолітав замріяно і тепло. І ти незчулась, як чиясь рука Ледь доторкнулась – скрикнула і зникла. Людського щастя збурена ріка Несла тебе, і ти неслася з ними. А зеленавий погляд доганяв, Тонув в твоїх захоплених зіницях. І в зеленавім погляді втопав Твій, Ольго, подив: - Це усе не сниться? Таке буває – упаде зоря, І спалахне кохання першоцвітне. І тільки двом на Всесвіт промовля: - Мене, благаю, бережіть, як мрію! Купальська ніч - 11 Ніч купальська чиста. Місяць променистий. Слобода, мов квітка. Кожна дівка – бджілка. Серденьку тривожно. Супитись не можна. Желе (1), геть подалі! Не неси печалі! Велесу (2) в нас місце, Перуну і Місяцю. ...Позлітались пташки: Мотрі і Палажки. Сміх і щебетання, Мрійні зазивання: - Ой вийди, Місяцю, Та на нашу вулицю, Ой на нашій вулиці А всі хлопці – молодці. 1. Желя – богиня печалі, плачу, смутку. 2. Велес – захисник домашніх тварин, Бог худоби, чередників та музик. Ой нема найкращого, Як молодий Іванко. Ой нема найкращої, Як молода Галюня... Ніч купальська світла. Й раптом знявся вітер. Хмари налетіли – Круки чорнокрилі. Красень-громовержець Іскри в небі креше. Златоколісниця. Стріли-блискавиці. Воскрешає землю Громом громовержець. Блискавки розбудять Землю нашу, люди, Запліднять дощами. Зазиваймо Дану(1)! Волю дайте світлу. Дивів прогоніте! Зливи не боялись. У дощі купались. Босі і щасливі, Діти сонцекрилі. Полетіли далі І Перун, і Дана. А земля умита Стала проти літа, Як гарненька діва, Повна сил і дива. Мотря чорноброва Мовила до Ольги: - Полинами пахнеш... - Од відьом й русалок Цілий день пучечок Грів біля сердечка. - Зашарілась... Стиха: - Й від гріхів нестримних. - Що з тобою, мила? - Може, полюбила... Хай у ніч чарівну Долю свою стріну. 1. Дана – Богиня води, вічноюна чарівна Діва, водночас дружина вогню (Світовида), що народила на світ Любов, Землю. ... - Агов, дівки! – гукнула їх Палажка,- Ідем робить Марену(1) – й до ріки. - Взяли солому? - Візьмемо у Гашки. У неї і шипшина, і квітки. - Пішли! У Галі - гурт дівчат строкатий. Та кожна – гарна, чиста, мов зоря. Он пишногруда світлокоса Ганна, Подруга Ольги, варта короля. - Ха- ха! – сміється, - Гляньте на Марену: Звичайна палка й віник у вінку. Опудало з соломи та із клена Хай забере в нас доленьку гірку! ...Стрічками Ольга віничок прибрала, В намисто – ляльку. Це Купало наш. Біля Дніпра вже братія чекала. Он гори хмизу. Скільки праці – зваж. На небі – Місяць. Стрімко поночіло. Ні хмарки – зорі, пахне так трава... Ревуть пороги. Хлопці здичавіли: - Дівчат у воду! - Ще і не дива! – Це Ольга засміялася лукаво, Зібрала подруг, шепчуться про щось. Ураз зі сміхом в бризкітливе сяйво Хто в одязі, хто без, в Дніпро – шубовсь! На хлопців вони зовсім не зважають. Неначе і немає парубків. По березі ревниво походжають. Та ось і хлопці в воду – хто схотів. Понад бурхливим водокруговертям Закляття срібне в зорі поплило: 1. Марена – або Мара. Донька Чорнобога, богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб,смерті. Опудало Марени спалювали або топили у воді. - Водичко, захисти од горя й смерті! Омий од скверни тіло і чоло! Водичко, найстарша царичко, Умий моє сонячне личко. Водичко-царичко, очисть, Щасливою бути навчи! - Ой дівоньки, гляньте – русалки! - Та де ж? - В очереті, від балки! - Дивіться – білява коса... Хтось з хлопців аж свиснув: - Краса..! - Вони наче з хвиль виринають. Із лілій вінки одягають. - Хутчіше на берег! - Не бійсь! - Це тішиться відьомський біс. У місячнім сяйві мара Поволі до скель відпливла. - Хай нечисть не лізе на свято! - Хрестилася Ольга завзято. *** Схвильовані і мокрі, і щасливі Вогонь побіля річки розвели. Марену до Купала примостили, Взялись за руки, танець почали. Які русалки, і які тут мавки! Кому це страшно у купальську ніч? Хай заздрять квіти і чудні купавки, Ідуть хай в гості тайни зі сторіч! А ми, мов іскри. Вогнище високе. І смішно й страшно. - Перестрибуймо! Хитались тіні лісу однобоко, Зайців лякав шаленістю вогонь. А ми, мов іскри. Очищай нас, ватро! Спали чаклунства, нечисть і страхіть! ...За руки взявшись, хлопці і дівчата Злітали в вись, до самих верховіть. - Не розійшлися руки! - Слава Богу! – Гукала Мотря: - Значить вам судьба! - Дивіться, іскри вслід Миколі й Ользі. - І цим на щастя! - Ольго, заспівай! Весела Ольга коси розпустила. По чорнім шовку – відблиски вогню. І заспівала. Пісню підхопили. Переливали голосом зорю: - ...Ой ходила квочка Вдокола кілочка: Кво, кво, кво, Вдокола кілочка. Ой висиділа квочка Четверо курчаток, Четверо курчаток, А всі штири півники, Кво, кво, кво, А всі штири півники. А єдин півничок - Молодий Миколка. Другий півничок - Молодий Тимошка. Кво, кво, кво. Молодий Тимошка... .....Кружляла пісня в хороводі юнім. Петро тим часом до Марени – хап! Дівчата слідом! Де там! - Це не люба! - Марена люба, - кричить Ганна, - там! *** П’ять Марен ще молодці одбирали. А останню, шостую, розламали. Утонула Мареночка, утонула. Та наверх кісонька зринула. *** Кружляла пісня, до Дніпра побігла. Вже Місяць-красень плава на човні. - Подруженьки, тепер до ворожіння! - Чи суджено? - Що суджено мені? На воду вільця(1) з свічками пускали. Хитались очком зляканим вогні. - Дивися, Ольго, Мотрина згорає! - Моя горить? – гукає Ганна. - Ні! - Моя горить! –кричить щаслива Ольга. - Моя горить! – радіє Гашка теж. ...Пливуть вінки. Свічки пливуть поволі. І Борисфен вирує і реве... Природа раптом ожила, прозріла. Дуби і верби збіглись до води. І шелестять, і розмовляють вільхи. 1.Вільце – вінок. ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------ Єдина мова: - Любий мені ти! …Сяйнуло небо – зорі розбігались. Сяйнуло лісом – квітоньки злякались. До купки збились лосі і зайці. Завмерла свічка. Острах на лиці. Велика куля, вогняна й кудлата, Над лісом загойдалась вовкувато. І по тоненькій сяючій струні Спустились дивні постаті стрункі. Хрестився кожен – утікать боявсь. У хащах чортик відьомський сміявсь. Казкові принци, скинуті з небес, Вклонились нам. Чи привиди чудес? Блакитносрібно сяяли тіла. В очах привітність й лагідність була. - Уклін вам, люди! Ми з добром, з теплом! Та ноги й руки острахом звело. І раптом з кулі дивнії квітки Додолу впали в натовп нехиткий. О ні, ці квіти не були земні. Про що вони нагадують мені? Здригнулась Ольга. Руки простягла. Не руки – ні, два срібнії крила. Злетіла вверх, де куля вогняна, Ураз в очах, мов квітка, розцвіла. І в срібну ніч знялися з нею всі. Людей чарівних з казки було сім. Під нами ліс сміявся й танцював. І кожен звір казки оповідав. Над ними час в спіральній срібноті Вгортав усіх у хвилі золоті. Казковий принц до Ольги доторкнувсь. За руку взяв. «О ні, я не боюсь! Чому така упевненість свята? Чому мене бентежить висота?» Рука в руці. Безмежжя у серцях. В серцях - любов безмежжям, а в очах Кружляли Місяць й зоряні світи. - Ти хто? - Любов. Люблю тебе завжди. - Завжди? - Коли з шаленого вогню, З двох половинок вічного «люблю» З’явились ми – дві іскорки життя, Перед Любов’ю впало небуття… ...Чому бентежить погляд нечужий? Прозріла пам’ять в миті на межі. Це він! Це він! Помру й воскресну вмить. - Тепер згадала - нащо мені жить! Зоря-бджола тулилась до щоки. На кулі надпис: «Сіріус». Легкий Вітрець збудив пороги. Бори сфен, Здавалось, линув з нами в тайну сфер.. Замкнулось коло, вигнулась спіраль. В кущах озвався цвіркунець-скрипаль. - Пора. Прощай. З тобою я завжди. Лише поклич, скажи мені: «Люби!» ...Той поцілунок полум’ям обняв. Вогонь живий у серці запалав. Сяйнуло небо – зорі розцвіли. Сяйнуло лісом – наче й не були. І ми, принишклі, знічені, дурні... Хіба усе привиділось мені?! Переглядаємось. Аж страшно говорить. Русалка в очереті хихотить. Але ж ось квіти на траві чудні! У нас таких немає на Землі. Підбіг Микола. Що це він тремтить? О Боже! Як? Повторюється мить?! Впізнала принца в Колі по очах. Але чому не зводить мене страх? Усі мовчать. Мовчання ж це – гучне. Шепчу: - Миколо, вік люби мене! За папороттю - 12 Зійшлись дерева. Шепчуться про щось. Вже блимає з імли окасте ХО. Повіяв холод. Хвилі рокотять. - Піду я, Ольго, папороть шукать! - Вуста зімкнув. У погляді порив.- - Ще мій прапрадід часто говорив: «Хто квітку-жар у хащах відшука, Підкорить чари й тайни всі пізна. А ще він стане вічно молодим. Коханій – любим, людям – дорогим. Та квітка-жар замки всі відчиня. Заклятий клад, мов з хвилі, вирина.» - А мій дідусь по скарб ходив. - І що? - Знайшов. Дуби... Горять сотні свічок. Та як не рив, а скарб вростає вглиб. Якби ж то квітка папороті, вмить Нечиста б сила відступила в тьму. - Оце так дід! Як заздрю я йому! А я знайду! – торкнувсь її долонь, - В ніч на Купала Перуна вогонь На папороть затаєну впаде, І спалахне кущ жаром, як удень... - Але ж іти далеко, страшно... - Ти Боїшся вже за мене? - Відпусти! Іще побачуть... Ох, не обіймай! - Ти вся гориш... - Цілуй...Не відпускай! ...Пливла над ними світла добра ніч. Пісні...Вогонь на березі горів. Злякавсь їжак і шурхнув до нори. - Люблю тебе. - Ти любиш? Говори! Хай чують ліс і небо! Я люблю! Клянусь, кохана: з пекла, із вогню До ніг твоїх жар-квітку принесу, Щоби твою божественну красу Осяять, королево..! Всі скарби Відімкнуться для нас. - Лише – люби... *** ...Де курячий голос не зайде, Там папороть молодець знайде. Ішов. Шелестіли дерева. Ішов. І кусались кущі. О сяючі квітоньки, де ви ? Лиш лис про щось лисці лящить. Сміються віддалено мавки. Майнув он меткий лісовик, Кошлатий, рудий, бородатий, За ним - рогокрил-польовик. Песиголовці-сироїди, Не дай Бог, зачеплять мене! Русалка стрибнула із віття: - Красунчику, нас не минеш?! Аж скрикнув. Красуні розкішні Вмивались гуртом з джерела. - Ми чисті створіння, не грішні! - Білявка його обняла. Блищали смарагдові очі. Біг Місяць по косах густих. - Станцюємо, хлопче, ти ж хочеш? Здригнувя і витяг полин. Дала оберіг від русалок Кохана...Спасибі тобі. Прозорими тінями стали. Микола ж у хащі побіг. І раптом в пітьмі заясніло. Це папороть! Сяйний бутон Дивився з куща жартівливо: - Зірви, якщо зможеш! Герой! Микола прогнав оніміння. Іще зачудований, ніж Поклав на рушник...За корінням Окреслив свят-коло скоріш. Взяв хрест в праву руку, на лівій Порізав мізинець, щоб цвіт Прикласти до крові. Щасливо Чекати став цвіту...А світ Ураз обернувся пітьмою, І...квітка-вогонь розцвіла. Не бійся, зрізай її, Колю, І кров’ю стебло обмивай! Так ось яка пишна красуня! Тендітні горять пелюстки. І очки – розумні-розумні, І стан її - тайно-хиткий. Тут регіт і тупіт зчинились. Відьми, і чорти, і мерці, А ще вовкулаки, нічниці Завили. Та квітка в руці Спила його крові, принишкла. В свят-колі і Коля притих. Нехай же біснуються! Тихше, О серцю, вгамуємо крик! Вже перші півні проспівали. Зоря поміж віття летить. Відьми ж біля ніг танцювали. А – зась! Не дістатись сюди! Вже другі півні проспівали. Горить його квітка ясна. Чудовиська миттю пропали. Тепер би скоріш до села! Нікого б ніде не зустріти. Говорять, поганий то знак. ...Надворі вже стало сіріти. Поволі згасав переляк... Ішли якісь файні дівчата. Співають, віночки плетуть. Одна заходилась кричати: - Врятуй мене, молодцю, б’ють! «О ні! Це чорти у оману Заводять...Тікати мерщій!» Хрестився. Дівок тих не стало. Село в сяйві ранку блищить Веселими вікнами. Стріхи Куйовдяться від горобців. І як мене Ольга зустріне? І усміх блукав по лиці. Згадав, що Петро намірявся В мурашник зарить кажана. В четвер розкопать сподівався Граблі та ще й вила. Чортма! А втім...Оця оповідь – давня. У ночі купальської – тайна.. Не смішно хіба, що граблями Торкнешся дівчини - і вмить Тебе покохає без тями, А вилами – щоб некохана Навіки могла розлюбить. А в нього ця папороть сяйна У пазусі тепло мовчить. Іще зазирнув: - Ну і панна! Відчув, мов про щось гомонить. Прислухався – дивна та мова: - Душа відкривається слова Із першим промінням тобі. Пізнаєш, що втаює світ. Всі волхвом за мудрість назвуть. Рушай! Почалась твоя путь! ...Прокинувся. Бджілка пухнаста Під вухом тривожно гула. А, може, це сон лиш про щастя? - Ні, волхве, - сказала бджола,- І папороть квітна з тобою, І Ольга чекає...Спіши! - А чим ти стривожена, бджоло? - Перш долю свою розв’яжи. ...Сказала отак й полетіла. Умить пронеслось в голові, Що волхви, жерці володіли Знаннями з наук головних, Природу усю розуміли, Язичницький дух берегли, І світ Деміурга створили(1), Пришельця з галактик ясних. Творці стародавніх абеток, Трипільської буквиці, вед. Був мудрим цілителем предок, Астролог, борець і поет. Ще дбали порядок у вічі. Плекали язичницьку віру... Усе це ураз пронеслось. І в серці здригнулося щось. До нього по вранішніх росах... То ж Ольга летіла: - Живий! Троянда червона у косах Сіяла в ранковій зорі. Аж знітився...Зблід. Здивувався, Зрадів і злякавсь водночас. - Ось папороть, - захвилювався, - Вона буде квітнуть для нас. - Коханий! За тебе боялась… Я так хвилювалась... Повір!. …Вже нічка купальська прощалась Казками світліючих зір... 1. Деміург – він же Око, Творець, Першобог, творець Вирію, Всесвіту, Землі.