Поезія душі

Мої поетичні доробки:

     «Лабіринт або Прелюдія Апокаліпсису", драма у віршах  (трагікомедія)

 

Мій вірш-посвята "Тарасу Шевченку", що увійшов до вісника Міжнародного поетичного конкурсу  на кращий поетичний твір до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка 

"Чатує в століттях Чернеча гора".

 

Фантастична драма "Зорія"

Дійові особи:                         1

Рачмі - професор, фізик – ядерник, астронавт, чоловік Зорії

Зорія - професор біології та екстрасенсорної діагностики

Світань - академік, парапсихолог, фізик, син Зорії та Рачмі

Вальтер - академік, астрофізик, Президент наукової експедиції

 Едальго - капітан зорельота

Гаврін - академік, астрофізик, Президент Академії Наук Барнарди

ЯСА - Всекосмічний  біострумовий  Розум в образі жінки

Голос паралельного світу

Голос пам’яті

Голос совісті

Пролог Зорії

Могутнім і сильним грифом,

                                          що хижо здобич шукає,

                                          думка моя не спокійна

                                          забилася крильми у стіні.

                                          І страх не давав спокою.

                                          Ішла по льоду тонкому:

 лякають космічні війни,

Інтерпрес* не мовчить.

Людині потрібна Віра.

Без Віри не можна жити!

Світи ж паралельні б’ються,

невидимі не здаються,

майбутнє з минулим в сварці

у поясі радіацій.

Повітря замало стало…

В травневім саду блукала .

Цілує ноги трава.

Схвильовані дерева.

Забутись би в сні легкому!

Нічого ж нема страшного.

Планета ж – лице хова,

планета свята й жива!

Полинули в час і простір

бентежні думки й слова.

Енергія промениста

крізь сутність мою сія.

І сила космічна чиста

вогнем у душі буя.

Голос совісті

Якщо тяжко – живи.

Якщо гірко – живи.

Якщо сил вистачає лиш вмерти,

Ти затям назавжди,

*Інтерпрес – посередник, перекладач (лат.) – радіо

2

ти затям назавжди, -

                                           це на втіху недругам впертим.

І над сили іди,

І над сили борюсь,

як встає після граду жито! 

Якщо зло розквіта,

якщо зло розквіта,

як же далі на світі жити,

як планету нам захистити?!

І

    Дія відбувається у сороковому столітті. Планета ЮСТІТІА (лат. - справедливість) зорі Барнарда із сузір’я Лебедя 10 століть тому гостинно прийняла космічний корабель з планети Земля Сонячної Системи. Тепер, у сороковому столітті, нащадки землян разом з Всегалактичним Центром Розуму шукають шляхи до розгадки таємниці загибелі земної

 цивілізації, а також і саму  Землю, яка зійшла з орбіти і блукає десь у просторі.

    На Всегалактичний Форум Світла у сузір’я Лева поспішає екіпаж зорельота, щоб потім вирушити в експедицію пошуку.

 Глибокий Космос таємничий

у фіолетовій чалмі.

Смутній Зорії на обличчя

тривоги трепетні лягли.

У корабельнім світлім залі

принишкла тиша між квіток.

Згадалось давнє, як земляни

послали розпач до зірок:

в планетній атомній війні

вмирали птиці вогняні.

Мов збунтувались гравітони,

змінились простори й часи.

І людства вже одчай бездонний

проник в частотності ЯСИ.       

Той стогін Космосом блукав,

той зойк Барнарду пронизав.

І порятунок нелегкий

з легкої посланий руки:

на зорельотах мчали в час,

й Земля кляла безвинних вас.

В страшнім одчаї, ледь живі,

втікали люди із Землі,

з своєї мертвої надії.

Вовком безвихідь в душах вила.

О мої пращури далекі,

як вам було на самоті?

Немов ошукані лелеки,

розстріляні на висоті.

Планеті ж суджено блукать,

3

поміж сузір’їв, в світі ячать.

Скарби безціннії життя

враз потонули у Безмежжі.

Не раз вам снилися пожежі

крізь голосне серцебиття.

Будили ніч, благали Бога

пробачити усі гріхи.

Хто вбив планету так жорстоко,

позбавив дому на віки?!

… А ця планета ЮСТІТІА

в серця упевненість влила.

І Лебідь плив… Зоря чарівна

любовно промені лила…

Віки проходили, мов миті,

мужніли розум і серця.

Та тут нема тії блакиті,

нема такого вітерця…

… Земляни довго готували

цю експедицію  в політ,

щоб землю рідну відшукати

в безмежнім хаосі орбіт .

Всегалактичним Форум Світла

дорогу пошукам освітить.

… О ці думки! Яка це мука!

Зорія стерла піт з чола.

Згадала сина, потім – мужа,

який у Космосі пропав…

٬٬ А жити треба стрімголов,

а жити треба серцем,

щоб Сонячна Система

вклонилася життю,

щоб впевнилось Безмежжя –

яка є невичерпність

просто ٬٬я٫٫ людського

й короткого ٬٬ живу٫٫ …٫٫

Цей вірш Зорії пригадався.

Земний писав його поет.

О, він тоді не сумнівався,

що жде життя один лиш злет.

По склу ковзнув рожевий промінь –

комета вигнула свій хвіст.

І глибочінь така безмовна,

неначе сну рожевий міст…

Здригнулась.

Двері розчинились.

Зайшов Едальго, капітан.

Едальго:

-         Сузір’я в просторі змістились…

На раду кличе всіх Світань!

4

Та й гравітація зростає.

Фатальний збіг – і нас немає…

Зорія:

-         Нам катастрофа виє вслід.

Як вирвать з неї зореліт?

… Не йшла, летіла вже по сходах.

В відсіку ЦУПа* Президент

на блоці пам’яті знаходив

контакт з минулим.

Вальтер:

                                - Сядьте! –

Жест спокійний,

впевнене обличчя,

лиш очі розпачем горять.

Зорія:

-         Це чорна дірка?

Світань:

-         Мамо, відчай

нам треба глибоко сховать!

… Встав Вальтер.

В голосі тремтіння.

Вальтер: - Зв’язку ні з ким в цю мить нема!

                   Як в замурованім склепінні.

                   Ми, наче напнута струна.

Едальго:

-         Цей простір,

як це не печально,

самозамкнувся?!

Вальтер:

-         Ні! Ще ні!

Для нас була б це справді пастка,

яка поглинула й Рачмі.

…І страшно стало.

Чорна безвість крутила колесо часу.

І зорі вже, мов очі смерті,

байдуже блимали…

Зорія:

-         ЯСУ!

ЯСУ негайно викликайте!

… Включили Інтерпрес. Мовчить.

Вжахнувся Вальтер.

Вальтер:

-         Це не жарти!

Умить нас може розтрощить!

Або… навічно лишимося

у іншім вимірі блукать…

Потрібно простір ІКС скривлять,

щоб у минуле повернутись…

________5__________________________________

ЦУП* - Центр управління польоту

                         

                                                          ІІ

Пульсує паморозь зорі,

Безмовна тиша нависа.

Шукає вихід екіпаж.

Та марні пошуки доріг,

ЯСА замовкла, як на горе,

зашкалюють приладдя всі.

Закружеляли дивно зорі.

Зловісні тіні навісні.

І раптом скрикнула Зорія.

Вже радість в голосі тремтіла.

Зорія:

(від пульту)

-         Світане! Є контакт з ЯСОЮ!

Ось біоструми ці – її!

Світань радісно:

-         Напружмо швидко нашу волю!

Бар’єри знищим часові!

(Схвильовано слідкує за різнобарвними, неоднакової потужності хвильовими

                                         імпульсами на екрані комп'ютофона)

Світань:

-         Яку чудне магнітне поле!

Чи паралельний світ?!

Бо, я, немов об’єкт в чужому зорі,

Де й думка чується моя.

Якусь напругу відчуваю.

Мов хтось вистежує мене…

Вони – невидимі, та знаю:

що зустріч нас не обмине!

                          (Зорія підійшла до Світаня, вдивляється в екран, обняла сина)

Зорія:

-         Моя розумная дитино!

Едальго, Вальтере – за пульт!

Це паралельний світ предивні

нам шле сигнали. Чуєш звук?

Світань:

-         Тож сконцентруймо нашу силу!

Хай космос нас бере на крила!

… На пульті – розумів єднання.

В один потік вони злились.

Екран мовчав. І для контакту

Світань включив систему ٬٬КРИЗ٫٫.

6

Якісь шуми, мерехкотіння,

і на екрані, Боже, - МИ!!

І голос іншої людини:

Голос паралельного світу:

-         Ми – розумові часоплини

Із паралельної пітьми!

Світань:

-         О, мамо, - паралельний світ!

І не один там зореліт!

Що ви шукаєте?

Голос паралельного світу:

-         Ми з вами.  

Світань:

-         Чому наш образ прийняли?

Голос паралельного світу:

-         Щоб інших вимірів уникнуть,

бо не з ції системи ви.

А наших зорелетів сім

формують квантовий заслін.

Зорія:

-         Яка удача! Інший вимір!

О друзі, треба подолать

оцей бар’єр гравітаційний.

За часом важко слідкувать.

Голос паралельного світу:

-         До миті швидкість піднімайте,

і…  час миттєво зупиняйте!

Вальтер:

-         Ми пам’ятати будем вас!

Голос паралельного світу:

-         Щасливо!

Вальтер:

-         Путь в криву звелась!

Світань:

-         Всесвітній Розум – наша Мати.

О щемна радосте! Контакт!

Яке це щастя – друзів мати,

як серце б’ється з ними в такт!

                                      (На екрані з’являється обличчя ЯСИ) 

ЯСА:

-         ЯСА вас чує.

Силу, розум,

спрямуйте волею в потік,

який проріже вам дорогу

у просторі надщільнім цім!

По ній в минуле мужньо мчить!

7

ІІІ

     Швидкість зорельота майже дорівнює швидкості думки. Час зупинився. Доки Світань налагоджує контакт із Всесвітнім біострумовим Розумом і скеровує на з’єднання з ним енергетику екіпажу, щоб вирватися зі страшної гравітації чорної надщільної зорі , Зорія стомлено поринає в напівзабуття, в далекім спогаді блукає, мов йде назад своїм життям.

٬٬… Моя Зоріє срібнозора,

моя надія і зоря!..٫٫

Усе було, неначе вчора…

Усе було… було й нема…

І губи в спогад зажурились,

І стислась у кулак рука…

І вже співало сонце біле,

І ковила – хитка й легка.

Навперегін!

Вітри кричали,

гули сполохані жита,

і наше щастя виростало,

і виростала з ним біда.

Тоді скотилась зірка з неба.

٬٬Хтось там помер٫٫, - зітхнув Рачмі.

І я здригнулася, бо смерті

в ту мить не вірились мені.

Я обняла, обцілувала:

٬٬ Рачмі, допоки сонце  є…٫٫

Та ніч, той вибух… І не стало…

٬٬Кохання зоряне моє,

якою зіркою зориш?

Якщо ти є, озвись, озвись!٫٫

Напруга скроні розривала.

Велична думка – мов  ЯСА –

на пульті Пам'ять викликала:

٬٬Озвись, Рачмі! Це я, це я!٫٫

Світань відчув це хвилювання:

٬٬Не треба, мамо, схаменись!

Ми ще зустрінемося з татом.

Прошу, у дійсність повернись!..٫٫

…Але яке там повернутись!

Це ж тут, в надщільній течії.

Її улюблений Рачмі… загинув?

Врятувався ж раптом!?

А може, вирвався, як ми,

І зараз, в паралельнім світі,

Назустріч нам себе засвітить!?

8

IV

Що конференції, дебати,

і пошук помилки. У ній

не стало серці, сил не стало.

Любов лиш вірила: ٬٬Ти вір!٫٫

Я пам’ятаю : я кричала,

розп’ята розпачем сумним:

-         Живий мій Рачо, відчуваю!

То просто зник зв’язок із ним!

-         Зв'язок? – обняв за плечі Гаврін, -

Я – астрофізик, і, на жаль, --

безжальне поле гравітацій.

Воно, мов меч, на смерть вража.

І не спинить стихійний розпад

клітин і атомів. Сюди

ви прилетіли через простір…

Знайти б колись земні сади!

Рачмі шукав їх недаремно…

Десь думка світиться його.

Колись із пам’яті повернем

незамінимого твого…

Не плач… Ти ж знаєш,

ти – земляна! Ти мусиш бути сильна!

-         Знаю…

Так, знаю, скільки вже віків

він нас ховається розгадка

загибелі Землі… Слідів

її не можем розшукати.

… Все пам’ятає у мені

і срібний вітер, і комети,

які цвіли у вишині,

і вогники дозрілих вишень,

і хвиль симфонію, і дощ,

і срібносльозі білі лілії,

і пшениці, й траву… І що ж…

-         Зоріє, мила, заспокойся, -

всміхнувся Гаврін, -

В тебе ж син…

Замало жить хіба для нього?

Минуле - наче мить краси.

ЯСА долає час і простір,

і тлін розвіється, мов сни.

Ми розгадаєм час бентежний,

у  пам’ять ввійдем, у святе…

Вже кожен розум у Безмежжі

9

на поміч радо нам іде.

V

              Зорія нерухомо сидить у кріслі біля чорного ілюмінатора. Рухи – на пульті Пам’яті. Її біле довге волосся вільно спадає шовковою рікою, довгі чорні вії тремтять, вуста її шепочуть:

-         І скільки літ, десятиліть,

І скільки вже віків за нами!

І ми за все відповідаєм –

за Рачо.

Землю

і за них…

За них…

Плаче. Всі четверо мовчать.

VI

Світань:

-         Матусю, годі, дай спочинок

своїм натомленим думкам!

Зорія:

-         Ти знов читаєш думи, синку?

(раптово помічає легке сяйво з екрана)

О, гляньте,  світиться екран!

… Юнак всміхнувся, і обличчя

залив рум’янець:

Світань:

-         Віва, світ!

Вдалось ввійти у тайну вічну:

по гранях пам’яті магічних

в минуле мчить наш зореліт!

Тут, у розкраяній пітьмі,

загинув батько мій, Рачмі!

VII

      Вальтер зрозумів по їхніх схвильованих обличчях напружений рух думки. В тісно сплетених руках, що застигли  на пульті Пам’яті, відчув страшну силу і здригнувся.

      Невже цьому юному парапсихологу вдався його експеримент!?

      Він ледь стримував хвилювання. Едальго теж затамував подих.

VIII

Напруга скроні розривала.

10

Шалена думка, мов ЯСА,

безмовну пам'ять викликала:

٬٬Озвись, Рачмі! Це я, це я!

Це наш Світань!

Це ми, коханий!

Яви свій голос із пітьми..!٫٫

…Здалося, простір вибухає.

Вогонь і полум’я, і ми…

І десь далеко ледве мріє

маленька зірка – корабель,

і астронавт від болю блідне:

Рачо:

٬٬кермо не слухає мене…

І гравітація шалена…

От – от поглине… Що робить?٫٫

(На екрані спалахує відеозв'язок)

Гаврін:

-         Є шанс, професоре. Даремно

ви так відчаялись.

Спішіть

ЯСУ негайно викликати,

хай допоможе шлях шукати. –

Спокійно Гаврін говорив,..

А корабель у смерть летів.

                    І раптово екран засвітився рожевим світлом і з’явилося обличчя блідої

                                                               стурбованої жінки

Рачо:                                 - ЯСА! –

професор аж засяяв.

А жінка руку підняла.

Обличчя, сповнене печалі,

глибинна туга обняла.

ЯСА:

-         Рачмі, тяжіння не здолати.

Це та невидима зоря,

яку не встигнув розпізнати.

У ній все полум’ям згоря.

ЯСА безпомічна. Пророче

ввесь Космос крила опустив.

Ти тут свої заплющиш очі…

О сину, сину наш, прости..!

                  Екран згасає. Натомість полум’я охоплює корабель, і все зникає в чорноті,

                                                         яку пронизує голос Рачмі.

Рачмі:

-         Світань! Зоріє!

Будьте мужні!

Не винен я, що відгорів.

В гравітаційнім щільнім крузі

11

Навіки, рідні, я спочив…

IX

Зорія:

-         Нарешті час настав,мій сину!

Я хочу з ним поговорить!

Назад, назад у пам'ять лину,

коли живим ще був… Хоч мить!

       Світань повертається до відеопам'яті комп'ютофона. Картина розпачу Рачмі повторюється. Раптом він здригається від знайомого голосу батька. На екрані крупним планом спалахує обличчя чорнявого красеня.

Рачмі:    - О голос рідний… Звідки чую?

Зорія:    - Це я, Рачмі, твоя Зоря…

Рачмі:    - Як ти знайшла мене?

Зорія:    - Відчула…

В минуле, в пам’ять увійшла.

Рачмі:   - У пам'ять? Щось не розумію…

Світань: (до Зорії тихо):

-    Сказати правду не посмію…

Зорія проникливо глянула на сина.

Зорія:

-         О ні! Лиш правду – хоч гірка!

Дорога в зустріч нелегка,

бо ти загинув тут, Рачмі…

Прости за сльози ці мені.

         (Витирає сльози)

Рачмі:

-         Скорити час вдалося вам!

Як жаль! Побачення – обман!

               (Сумно зітхнув)

Це ж скільки літ пройшло, кохана..?

А наш Світань…

Зорія:

-         Дорослий вже…

Він, ось дивися!

   (Обняла сина)

Глянь, Світане, - твій батько!

Плаче… Ну невже

його не можна повернути?

Адже ми в пам'ять увійшли!

Коханий, я люблю! Ти чуєш?

Хоч роки хмарами пройшли!

   (На екрані комп’ютофона з’являється ЯСА)

12

ЯСА:

-         О заспокойтеся, Зоріє!

Ви молодці! Вітаю вас!

Спиняю ради миті час.

Ідіть до батька зі Світанем.

Ви подолали цей бар’єр,

і мить щаслива у вас є!

    Світань і Зорія полинули через час і простір в обійми Рачмі, вільно пройшовши через його корабель, крізь смертельний потік  гравітонів, бо все це – тільки подорож у вимір пам’яті. Вони обіймаються, плачуть.

Зорія:

-  О щастя! Розуме! Квітуй же!

І досягни таких висот,

щоб навіть мертві повернулись

в безмежнім русі цих красот!

Світань:

-  ЯСО! Тебе Зорія кличе.

Її схвильоване обличчя

про щось так лагідно болить…

ЯСА:

-  О, що ти будеш ще просить?

Зорія:

-  О, поверни його, благаю!

ЯСА:

-  Зоріє, дійсність нетривка.

Сама ти знаєш – все це пам'ять.

І для живих ця мить крихка.

З антиматерії можливо

матеріальне сотворить

але не в точці прежахливій,

не за таких обставин, милі!

Пізніше! Треба потерпіть!

 Але… ви можете лишитись

Із ним навік! В тій миті жить.

У миті жить – не існувати…

Тобі ж – ще Землю відшукати!

            Зорія, плачучи, востаннє палко обіймає свого Рачмі, цілує його в любі вуста.

                                                        Світань пригортає батька.  

Світань:

-         Прощай навік!

Можливо, з часом,

ми будемо з тобою разом!

Рачмі:

-         Прощайте, рідні, з вами я!

Не помира любов моя!

      Світаня і Зорію охоплює шквалистий вітер. Вони знову через простір линуть у свій зореліт, змучені, але щасливі пережитим.

Зорія:

13

-         О Боже, сину, від біди

мені повіки не звести!

X

              Зорія над сили розплющує очі, наповнені слізьми. Поривно обіймає сина.                

                                                   Схвильований Вальтер цілує їх.

Вальтер:

-         За тебе гордість огортає!

Ти – геній, юний мій Світане!

               Зорія та Світань навперебій розповідають про свою незвичайну мандрівку.

 Вальтер:

-         Не поспішайте, любі, так!

Рачмі загинув тут? Отак?

Потрапив в чорну безвість тьми?

Та летимо туди і ми…

Зорія:

-         Професоре, я зрозуміла,

чому загинув Рачо милий!

       ( збуджено продовжує)

Тут щільний блок антинейтринів!

Двигун іонний увімкніть!

Мов по миттєвому тунелю,

крізь час і простір в пам'ять древню

судилось нам усім злетить,

щоб тайну розгадать світильну:

страшну трагедію Землі!

Вальтер:

-         Зоріє, молодчина! Значить

потрібен захист нам?

І хай

спіраль часу веде у пам'ять!

Що скажеш ти на це, Світань!?

                                  (Блакитні очі Світаня раптом спалахують щастям)

Світань:

-         Евріка!

 Якщо мета польоту –

розгадка загибелі планети рідної,

перемістившись в часі, зможемо

по слідах фотонів,

немов по звуках стогонів,

знайти планету бідну!

Зорія:

-         Реліктове радіовипромінювання

електромагнітних  хвиль

14

допоможе нам по фотонній дорозі

знайти Землю у просторі часу і пам'яті.

Це нездійсненно і здійсненно!

Ми знайдем нашу рідну Землю!

Вальтер

(від пульту Пам'яті):

-         Є зв'язок!

Нам допоможе Всесвіт, друзі,

зробити заповітний крок!

XI

    Спалахує екран. Квантовий комп'ютофон націлений на з'єднання біострумів та імпульсів розумів Всесвіту. Імпульси з'єднуються. Всі щасливо обіймаються і не зводять очей з екрана, по якому пробігають різнобарвні хвилі. Світань вдивляється в екран комп'тофона.

Світань:

-         З'єднались наші біоструми

Із біострумами ЯСИ.

Немов соната дивострунна,

зринає пам'ять, наче сни…

             Нарешті, після підключення зоряної енергетичної системи, спалахує прекрасне

                                                           обличчя блідої ЯСИ.

ЯСА:

-         Ви в небезпеці!

Повертайте свій корабель до Гончих Псів*.

У тому напрямі шукайте

від небезпек рятунок свій!

Переключіть реактор швидше

на зоряну енергію!

Нейтрини втратили властивості

а антинейтринній течії!

Зорія:

-         ЯСО! Звертається Зорія.

Спасибі! Скоро наша мрія

здійсниться – знайдем світ земний!

План і у нас є нескладний:

Ми гравітацію примусим,

з'єднавши з Космосом чуття,

спинивши час, в граничнім русі,

скривити простору спіраль!

І помчимо миттєвим руслом

через часи і простір в даль.

У вимір пам'яті політ

скеровує наш зореліт.

Адже ввійшли ми в пам'ять Рачо

в конкретній точці, а тепер

15

у глибину земного часу,

в тридцятий вік нас шлях веде!

ЯСА прослухала уважно.

ЯСА:

-         Прекрасно! Люди ви відважні!

Система Сонячна вас жде!

В минуле люду час веде.

Щасти! Не схибте лиш ніде!

      Всі четверо поспішно одягають комбінезони захисту від радіації. Після того, як професор Вальтер перезарядив енергію корабля на зоряну, зосереджений Світань

за пультом комп'ютофона включає час безкінечного повернення в минуле… Знову з’єднується в єдине ціле енергії біострумів ЯСИ на екіпажу.

      Навколо корабля утворюється антинейтринне поле. Гравітація піддається впливу сил. На екрані комп'ютофона хвилясто викривляється спіраль простору… Ось, нарешті, і Сонячна Система в тридцятому столітті. Час – відразу після вибуху.

*Гончі Пси – назва сузір’я

Зорія уважно слідкує за біострумами, Едальго – за фотонним шлейфом, по якому летіла Земля у просторі в момент, коли відбулися одночасні атомні вибухи в різних точках планети. Це стало очевидним після скрупульозного, детального фізико – хімічного аналізу фотонного шлейфу. Зорія передає вказівки  командиру корабля. Включено автопілот. Всі затамували подих. Зореліт стрімголов мчить миттєвим тунелем в минуле, в пам'ять. Світань:

-         Колеги!

Ми вже на межі…

Повернення в загибель

рідної Землі… -

І змовк….

Чи бачите

поблідлу зірку?

Такою була вона

в тридцятому столітті!

В темряву урочисто прорізується

Голос пам’яті:

-         В систему зірки Альфа – Центавра

занесена магнітними хвилями,

обвітрена вогняними силами

красуня Сонця –

                 Земля!

 Світань переключає комп'ютофон. Спіраль часу знову повертається в сорокове століття.

Зорія:

-         Я плачу, сину!

Так бентежить

земна обвугленість!..

Кати!

Едальго:

16

-         Ми приземляємось!

Нарешті

наш корабель досяг мети.

                   Всі щасливо обіймаються, нещасливі на порозі страшної правди.

XII

     Виходять з космічного корабля на обвуглену твердиню. Атмосфера майже вся розсіялася. Небо над головою темно – сіре. Тиша смерті. Гола, жахлива нежива пустеля. Над ними сяє Альфа – Центавра.

 Зорія:

-         Ох, сил немає!

Що ж ви, сльози,

закам’яніли й мовчите!?

Над катування всі й погрози

нащадкам бачити таке:

убите злом життя святе.

Це ж тут прапрадіди косили

високу росяну траву,

це ж тут до неба говорили

смолисті сосни голубі,

це ж тут річки джерельнозорі

купали небо у собі…

Світань:

-         Не треба, мамо!

Зорія:

-         Ах, Світане!

Чия бездумна зла рука

ракети смерті запускала?

 Хто, божевільний,

вбив Життя

моєї рідної планети?

Вальтер:

-         Зоріє, мила,

Нашим предкам

вдалося вирватись з біди.

На кораблях перенеслися

в сузір’я Лебедя, сюди,

де ми знайшли тепло і дім,

Барнарда стала рідна всім.

Цивілізації космічні

змогли на поміч нам прийти.

Ми боржники у них одвічні.

І Землю, майже з потойбіччя,

допомагають нам знайти!

Едальго

(замислено стверджує):

-         Планета їхня – рідна всім.

І варта матінки – Землі.

17

Зорія:

-         І рідна, і нерідна.

Наша ненька бідна –

ось, перед нами

(падає на коліна)

О ганьба!

Чи є страшніша в світі мука,

ніж бачити тебе, квітуча,

багата Земле, мертвою!?

Назавжди мертвою!

Ганьба!

                      (Світань натискає на клавіші переносного комп'ютофона)

Світань:

-         Будь мужня, мамо!

Повертаю

спіраль часу

у вік одчаю!

Зорія:

-         Я не знаю,

чи витримаю, сину мій…

Світань:

-         Але ж для цього ми в дорозі,

заради цього живемо,

щоб правду виспівати в простір

й застерегти живих.

Було –

падіння! Жах, шаленство, ницість!

Про це хай знає Всесвіт!

Лийся ж,

печальна пісне, закликай

до чистоти, до миру! Нам

оцю нещасну рідну Землю

вернути в Сонячну Систему!..

Зорія:

-         Ну що ж, я витримаю, сину!

Її печаль – моя однині!

    Всі беруться за руки. Світань включає комп'ютофон часу. Блакитний туман огортає чотири сумні постаті, які з жахом вдивляються попереду себе, де, мов на екрані, повторюються картини атомної війни тридцятого століття.

XIII

Земля кричала, зранена й жива.

Трави зелені стебла помирали.

Безпомічно горіли дерева.

Хто захистить? Нема! Немає!!!

18

Червоні птахи зраненого літа

в останньому польоті до зорі,

мов стріли щойно пущені, в зеніті

серцями припадали до Землі.

Хитались білі привиди утрати

у чорноті червоного вогню.

Співала збожеволілая мати.

Хто чує її пісню навісну?!

Ніхто!

'' Ніщо ''   пустельно завивало.

У небо злякане

дивилась гола тінь.

І Всесвіт бив на сполох, бив в набати!

Оце таке ти благо ніс нам, атом?

Таке ти свято готував Землі!?

Осліплі, закривавлені, повзли

не люди вже, а м'ясо кострубате

в страшнім огні.

XIV

     Світань переключає комп'ютофон. Спалахує відображення повернення. Знову перед очима гола нежива твердиня.

Зорія:

-         Будь проклятий,

хто звів жорстоку руку

супроти щастя і життя планети!

                                             (Похитнувшись, падає. Вальтер піднімає її)

Вальтер:

-         Не проклинай!

Утрати не вернути.

Багато тут було таких, '' упертих ''.

Зорія:

-         А хто вони?

Світань:

-         Дивіться, ось видіння!

-          

      Включає комп'ютофон, підключає конденсатор зібраної енергії. У простір линуть потужні хвилі пам’яті, які формують перед ними образну картину: чотири країни – згорблені постаті з червоними очима, - намагаються не дивитися одна на одну. З їхньої вини сталася атомна вбивча фатальна війна.

Голос пам’яті:

-         Тепер куди вам поспішати?

Для чого шити срібні шати

І золото гребти до ніг?!

19

Ось ваше золото сконале,

ось ваше щастя під ногами,

і жертви – міліарди тих,

хто у останнім світлім зорі

прокляв вас, ідолів потворних!

Зорія:

-         Та геть же! Геть, Світаню, їх!

Не витримаю мук оцих –

спрямую зброю проти них!

Світань:

-         Ох, мамо, все це – тільки пам'ять!

Ось мить – й нічого вже нема,

й пустеля знову ця німа…

Зорія:

-         Ідемо геть! Немає сил!

Як птах поранений -  без крил…

     Зорія ледве пересувається. Знову спотикнулася. Падає. Вальтер швидко підхоплює її і з жахом помічає пошкодження: тріщину на лівому рукаві комбінезона.

Вальтер:

-         Негайно дайте допомогу:

нейтралізуйте вплив іонів!

XV

Командир корабля:

-         Зоріє,

вже ЯСА послала

в Безмежжя звістку про біду.

Хоча й тривога огортає, -

врятуємо! Я вірю й жду!

Ну потерпи!

Зорія

(заперечно хитає головою):

-         Вмираю я…

Як жаль, планета ця моя

перетворилась в небуття!

Вона однині - кат життя!

В ту мить, коли видіння зникло

війни страшної, впала я…

І крізь пошкодження проникла

смертельна радіація…

                (Звертається до Світаня, який щойно виміряв рівень радіаційного зараження)

Зорія:

-         Напевно, більше п’яти грей?

(Світань сумно мовчки дивиться на матір)

Зорія:

20

-         Це збіг, чи Доля?

Геть з очей,

примарний страху!

Не боюсь!

Бо на Землі я зостаюсь!

    Зорія нерухомо лежить на смертоносній твердині. Очі, сповнені муки і мужності, дивляться в сіре небо. Світань, який стоїть на колінах перед матір’ю, обережно притримує її за голову. Вальтер хотів заперечити її словам, та вона, хитнувши головою, підняла руку.

Зорія:

-         І розпад цей вам не спинити.

Життя закони знаю я.

Я відчуваю – це загибель.

(до Світаня)

О дай води, любов моя!

                            (П’є воду з кришталевого термоса, якого тримає Світань)

Вальтер:

-         В дорогу! Геть!

Негайно звідси,

з планети зла і чорноти!

Едальго:

-         На зліт готуймося!

Світань:

-         Не бійся, тебе врятуємо…

Зорія:

-         Води…

XVI

      Раптом включається відеоекран зв’язку із Всесвітом Розумом. Обличчя ЯСИ стурбоване.

ЯСА:

-         Моя Зоріє! Так необережно!..

                                    (обличчя її смутніє)

Не кваптеся!

Тримайтесь!

Як бентежно…

Її лишить повинні на планеті,

де смерть регоче і вбиває мить.

Всесильна радіація у леті.

І знищує усе..! Тут сліз не лить.

Всі під загрозою.

Моя Зоріє,

як рано у житті ти відгоріла!

Будь мужньою, ясна моя Зоря,

бо виходу немає… Плачу я…

21

      Зорія важко підводить голову, намагається встати, та не може. Погляд її твердий, хоча розпач нічим не приховати.

Зорія:

-         Так, я повинна…

Я лишаюсь з нею,

моєю найнещаснішою в світі.

Я тут помру на голім континенті,

і зорі мені будуть, як молитва,

і мій коханий посміхатись буде,

і згадки стануть маревом світати

із глибини священного Буття,

щоб завтрашнє собою осявати.

Світаню, так велілося.

Вам треба

здійснити нашу заповітну мрію.

Нехай бринить у Космосі нетлінно

трагічна музика про Розум і Надію.

Нехай брати по розуму і крові

дізнаються, як утікали предки,

ужалені вогнем смертельним. Де ви?..

які сузір’я вашими очима

в серця нащадків дивляться з благанням?

Я помираю…

Світань:

-         МАМО!!!

Зорія:

-         О Світаню!

Нехай Всегалактичний Форум

війну вустами горя заборонить!

Якби мої слова живими стали,

зорею вранці сайвом промовляли,

і квітли барвінково в кожній долі,

зріднили б форми всіх життів… Для чого ж

планета ця будитиме ненависть,

якщо в житті народжувала радість!?

                        (Помирає)

     Всі стають на коліна і схиляють у скорботі голови. Потім Світань, похитуючись, міцно стиснувши вуста, бере на руки тіло своєї матері у сяючому комбінезоні і несе далі, далі, твердо ступаючи по смертоносній Землі. Над ним – темно- червоне чуже Сонце і зловісна спекотна тиша.

XVII

У великому світлому залі,

де крізь стіни сіяли зорі

й на підлозі духмяно – зеленій

розквітали барвисті квіти, -

пахло свіжістю і озоном.

Екіпаж корабля підвівся.

22

Всі схилили в пошані голови.

Форум Світла планет відкрився.

Кожен погляд, твердий і гордий,

промовляв єдине, прекрасне:

-         Ми – брати по Розуму й Волі!

І бриніла клятва:

Єднайся!

І підвівся Світань в печалі,

і оглянув усіх мовчально:

з багатьох тут світів зібрались

найрозумніші побрататись –

у Безмежжі життів без ліку –

але всіх їх одне єднало:

досягнуть перемог великих,

осягти таємниці світу,

зрозуміти космічну мову,

щоб Людина, пізнавши світло,

незнання подолала морок…

І Світань розказав про Рачо,

про заглиблення в Пам'ять в часі,

про миттєвий політ, неначе

протинаєш весь Всесвіт зразу,

про можливість контактів духу

антисвіту й світів реальних…

Говорив. І весь Космос слухав.

Говорив. А з очей печальних

голосили Земля й Зорія

голосили ліси і луки.

Екіпаж зрозумів ці муки,

прочитав його думи тайні:

там, в глибинах німої смерті,

серед мороку спить Зорія…

Вальтер плакав. Цих сліз не стерти,

бо й за нас вона там згоріла

і життя віддала, щоб Землю

віднайти й повернуть додому.

Ти, Зоріє, для нас не вмерла!

Ти нас завжди ведеш в дорогу!

Зал підвівся. Вклонивсь в шанобі.

І ЯСА прорекла у тиші:

-         Відновити Життя і Спокій

 на планеті звелів Всевишній!

Зараз мусите думать зірко:

щоб колись на Землі людина

спалахнула, як чиста зірка,

й піднесла б на долонях днину!

(урочисто продовжує далі)

Земля злетить через Безмежжя

23

в магнітнім полі частоти,

здолає просторові межі,

перелетить через світи.

Могутній Космосе магічний,

тебе прохаєм: силу дай,

спрямуй же так поля магнітні,

щоб подолати миттю даль.

Земля в магнітнім коридорі

в Систему сонячну помчить.

До джерела свого святого,

немов краплинка, струменить.

Лети ж, плането, час не спить!

В обіймах розумів і волі

віднайдеш ти щасливу Долю!

XVIII

…Буде вічно Земля кружляти

в голубій позолоті Сонця.

І Зорія, ясна земляна,

стерегтиме пустелю чорну.

І, напевно, крізь сотні років,

знов проб’ється в живильнім світлі

і трава, і вода глибока,

і почнеться життя новітнє

із Добра, без ганьби й злодійства!

Піднімаймо ж до Бога голос!

Бог у кожному, наче зірка,

лиш покличте його уголос!

І довершеність таємнича

не сховає тоді обличчя…

Всім Безмежжя для щастя світить,

лиш зумій дорожити світлом!

XIX

Лебідь плив, і Барнарда квітна

Юстітіу вгортала тепло.

Снились в простір відкриті вікна

й шепотіли вуста затерплі:

-         Мамо,

                 мамо,

Земля кружляє

в позолоті ясного Сонця.

Мамо,

мамо,

усе минає…

І здригнувся Світань:

-         Чи сон це!?

-         24

ЕПІЛОГ ЗОРІЇ

І Зорія ураз проснулась,

Сльози вмить засліпили очі.

-         На Землі я, чи повернулась

Із тієї страшної ночі?..

Раптом в неї забракло сили:

лиш сльозу зі щоки зітерла…

-         Люди добрі, та я ж щаслива,

бо планета моя не вмерла!

Ось вона, я по ній ступаю,

з головою пірнаю в Сонце.

Сад цвіте і птахи співають,

і Дніпро в береги плюскоче!

Я – жива! Це усе наснилось!

Я рукою квітки торкаю!

Ще від сну я уся тремтіла,

і повірить себе благаю:

мій Світань ще на з’їзді Віри,

Рачо щойно з польотів, вдома…

Вальтер, Гаврін, о друзі милі,

я ж вас бачила тільки вчора!

Знали б ви – що мені наснилось!..

Навіть ворогу не бажаю.

І сльоза вже щасливо билась,

і душа від душі сміялась.

Бігла я по шовкових травах,

пригортала до себе землю,

наче кожну клітинку знала,

кожну пляму болючу, темну.

Відчувала, неначе в мене

голоси чиїсь чисті входять,

що, як я, відкидають смерті,

і за Мир піднімають голос!..

І хилився важенний колос

в чистих росах живого срібла…

Сонце жінці вплелося в коси,

І світали думки пресвітлі.

…Тільки десь, у глибинах дивних,

колисався величний Лебідь,

 і засонцена Юстітіа

ще події листала стерті.

І розгублена вже Зорія

просягла у Безмежжя руки –

наче сотні світів тремтіли

25

у ймовірнім вулкані муки…

Крізь нечутне дзижчання світу

прилетіла бджола пухнаста

і на сонях квітучий сіла,

і всміхнувся їй сонях:

-         Здрастуй!

І всміхнулася їм Зорія,

і Безмежжя принишкло з ними…

Обережно,

поміж життями,

прошкувала

премудра днина.

1980 – 2000 рр.