Мій вірш-посвята

Мій вірш-посвята "Тарасу Шевченку" увійшов вісника Міжнародного поетичного конкурсу  на кращий поетичний твір до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка "Чатує в століттях Чернеча гора"! Це літературне змагання поетів відбувалося відповідно темі "З гори Чернечої дивлюсь в майбутнє" і полягало у висвітленні проблем перспективи духовного розвитку України та її місця серед інших держав. Саме в такі часи, як зараз, коли люди прагнуть відвертого, чесного і мужнього слова, поети потрібні, як ніколи. А для поетів головне - мати можливість донести твори до читача - друкуватися. Радію, адже мій твір, як один зі ста кращих, надруковано не лише у віснику "Чатує в століттях Чернеча гора", а й у журналі "Склянка Часу *Zeitglas"!

Моя нова творча доробка

Любі друзі!
Презентую вам свою творчу доробку - "Лабіринт  або Прелюдія Апокаліпсису", драму у віршах  (трагікомедію).

Рідна моя Україно

           Рідна моя Україно, багатостраждальна Батьківщино, скільки бід перенесла ти впродовж віків. Тебе принижували і плюндрували, знищували і мучили, а ти вставала з-під ярма ще сильнішою. ..

       Забороняли говорити українською мовою, а непохитні українці боролися за неї, не здавалися. Не зважаючи ні на що, ні на які заборони ставилися у 19 столітті вистави, розповсюджувалися рукописи книг видатних майстрів Слова українською мовою.

     І сьогодні ти, Україно, моя рідна ненько, переживаєш знову складні , жахливі часи. Розриває тіло твоє ворог, який ще недавно звався твоїм братом. Кров ллється по твоїх зелених луках, вогонь спалює землю, оселі українців, гинуть наші сини, батьки, сестри, стають руйновиськом оселі…Кому вигідна ця кровопролитна війна!?

     …Найдорогоцінніше – це наше життя, адже один лише раз милуємося сонечком, вдихаємо запашне повітря, любимо, надіємося і віримо…І оце одненьке життя хочуть забрати у нас нелюди…

      Страх пронизує єство, начебто серце перестає битися, кров застигає в жилах від жахливого передчуття за майбутню долю твою, Україно. Ридає і плаче душа за полеглими синами твоїми, Україно…

    Але свято віримо, що непоборний, непохитний український народ перенесе, переживе і цю війну, і цю наругу…Тяжко тільки – яку дорогу ціну доводиться платити за наші свободу, волю, незалежність, за нашу правду! Але Любов – непогасна, вона у кожному серці. Надихає, гріє, додає сил.

      Рідна моя Україно, я – дочка твоя, яка всотала у гени свої непокору та гордість поколінь, дихаю тобою, оспівую тебе у своїх творах, люблю тебе, як рідну матір і хвилююся за твоє майбуття, адже і мої діти, внуки, правнуки житимуть на цій священній землі, плекаючи її, оберігаючи. Тому так важливо сьогодні лишити майбутнім поколінням спадок віків чистим і духовно сильним. А це, в першу чергу – екологічно безпечна земля, мирне небо, непохитні правда і віра. Це – наші прекрасні талановиті діти, яких виховую і я. вони своїм патріотизмом, полум’ям сердець своїх небайдужих запалюють знову і знову Віру, Надію і Любов. Це – сьогоднішні герої, які впали серцями у вічність заради світлого неба, миру і незалежності. 

          Слава героям! Україні слава!

Антоне, ти виживеш!

       Відразу після закінчення середньої школи Конфеткін Антон Євгенійович пішов служити за контрактом, добровільно, у діючу армію сил АТО. Наприкінці серпня йому виповниться 20 років. Увесь час юнак знаходився в зоні бойових дій у Луганському аеропорту 25-ї Дніпропетровської окремої парашутно-десантної бригади 2 батальйону у шостій роті. Нещодавно його земляки із села Калинівка Солонянського району зібрали відповідні кошти і закупили для нього та інших воїнів-калинівчан непробивні бронежилети, каски, зібрали гуманітарну допомогу. Мешканці села постійно піклуються про своїх захисників, які, як і багато інших вояків, перед лицем смертельного  вогню постають зовсім беззахисними: без необхідного куленепробивного  воєнного спорядження.

        Люди  раділи, що хоча б чимось змогли допомогти. Але допомога до Антона спізнилася. Трапилося непередбачуване. У четвер, 7 серпня, коли активісти ініціативної групи передали цінний  вантаж в зону АТО, Конфеткін Антон, в цей же день, 7 серпня, вранці, перевозив важливий вантаж в районі Луганського аеропорту разом з іншими бійцями АТО. Антон був за кермом. Та раптом вантажівка потрапила під шалений обстріл бойовиків. Потрібно швидко сховатися, зберегти вантаж, такий важливий для сил оборони! Неподалік знаходилася споруда, до якої і побігли бійці. Антон розумів, що відповідає за життя товаришів, пропустив побратимів до схову, а сам сховатися не встиг – позаду нього, зовсім близько, розірвався снаряд…Боєць впав, стікаючи кров’ю. Рани виявилися дуже тяжкими. Та , не зважаючи на гострий біль, у голові промайнула радісна думка: «Я встиг врятувати побратимів!» - і втратив свідомість.

Болить в мені розтерзана Україна або Яким ти будеш, майбуття України?

        Сьогодні відбуваються у країні такі події, які  болять у кожному, болять і в мені.  Та і як можна залишатися байдужим  до неправди, крадійства, несправедливості і війни!

       Пам’ятаю, які надії я покладала на початку дев’яностих на майбуття нової незалежної України! Адже у часи, коли ми входили до імперії, існувала жорстка  цензура і видати письменнику власні твори можна було лише пройшовши її, на перших сторінках книги обов’язково повинні були знаходитися твори, присвячені партії, народу, а коли все те мав, треба було  стати на чергу у якомусь видавництві. І чекай собі своєї черги. Рано-пізно книга вийде. Звісно ж, поза чергою видавалися або так звані видатні, або нахабні. Але можна все-таки було видатися!

        На жаль, з часів незалежності книга може з’явитися лише за власний кошт, або при наявності меценатів, яких, ох як нелегко знайти, особливо, якщо живеш у провінції. Тоді була цензура – тепер потрібні гроші.

        Але зараз більше болить інше. З’явилося безліч невирішених питань в Україні, пронизує жах несправедливості, постійне терпляче очікування кращого життя переросло у відчай. Обіцяна правдива незалежність стала такою лише для багатих, крадіїв, злодіїв, безчесних людей. Народні депутати розкидалися більше 20 років обіцянками перед виборами і забували про них уже наступного дня. Брехня тупала слід у слід з ними. І вони це сприймали, як нормальне явище в боротьбі за власну кар’єру.  Ніщо не зсувалося «з мертвої точки». У людей, як верхи зараз кажуть, простого народу,  складалося відчуття власної непотрібності. Пробивалися до влади представники  із сумнівною совістю, які нехтували законами порядності. І ми з цим змирялися, бо розчарування посіяло байдужість. А чи не все одно, якщо правди ніде немає?! Хто до тебе прислухається, кому ти потрібен?

       І коли піднявся Майдан, наче блискавка серед темної ночі,  розквітла душа, з’явилася Надія, ожило приспане бажання боротися за самого себе, за кращу долю України. Ми віримо,  що новий уряд, новий Президент Петро Порошенко дійсно будуть працювати для народу.

Болить розтерзана Україна...

       Війна загнала свої криваві пазурі так глибоко в тіло рідної Батьківщини, що біль її відчуває кожен навіть там, де немає військових дій. Доведений до відчаю народ злякано дивиться у холодну зиму – добре, якщо у нього ще хоча б дах є над головою! Та якщо і є, то як у напівзамерзлій оселі вижити!? Газ подорожчав вдвічі, комунальні платежі – вдвічі…. Та і це нічого! Ми звикли до труднощів, звикли перемелюватися у жорнах неправди і несправедливості. Зараз головне завдання – хоча б скоріше закінчилася війна, щоб не гинули солдати. Якось у новинах телеканалу «Україна» ведуча запитала Семена Семенченка, уже народного депутата, скільки гине  воїнів. Кажуть, менше. Раніше їх гинуло по 20 чоловік на день. На що він відповів, що на блокпосту загинуло щойно 10, що гине все одно багато. А ми радіємо – менше. Та матерям вбитих не легше у непрохідному горі від того, що їх «менше»! їх взагалі вже не повинно бути! Скільки можна змагатися за владу за спиною народу народними серцями!?