Сьогодні відбуваються у країні такі
події, які болять у кожному, болять і в
мені. Та і як можна залишатися байдужим до неправди, крадійства, несправедливості і
війни!
Пам’ятаю, які надії я покладала на
початку дев’яностих на майбуття нової незалежної України! Адже у часи, коли ми
входили до імперії, існувала жорстка цензура і видати письменнику власні твори
можна було лише пройшовши її, на перших сторінках книги обов’язково повинні
були знаходитися твори, присвячені партії, народу, а коли все те мав, треба
було стати на чергу у якомусь
видавництві. І чекай собі своєї черги. Рано-пізно книга вийде. Звісно ж, поза
чергою видавалися або так звані видатні, або нахабні. Але можна все-таки було
видатися!
На жаль, з часів незалежності книга
може з’явитися лише за
власний кошт, або при наявності меценатів, яких, ох як нелегко знайти, особливо,
якщо живеш у провінції. Тоді була цензура – тепер потрібні гроші.
Але зараз більше болить інше. З’явилося безліч невирішених питань в
Україні, пронизує жах несправедливості, постійне терпляче очікування кращого
життя переросло у відчай. Обіцяна правдива незалежність стала такою лише для
багатих, крадіїв, злодіїв, безчесних людей. Народні депутати розкидалися більше
20 років обіцянками перед виборами і забували про них уже наступного дня.
Брехня тупала слід у слід з ними. І вони це сприймали, як нормальне явище в
боротьбі за власну кар’єру. Ніщо не
зсувалося «з мертвої точки». У людей, як верхи зараз кажуть, простого
народу, складалося відчуття власної
непотрібності. Пробивалися до влади представники із сумнівною совістю, які нехтували законами
порядності. І ми з цим змирялися, бо розчарування посіяло байдужість. А чи не
все одно, якщо правди ніде немає?! Хто до тебе прислухається, кому ти потрібен?
І коли піднявся Майдан, наче блискавка
серед темної ночі, розквітла душа, з’явилася Надія, ожило приспане бажання
боротися за самого себе, за кращу долю України. Ми віримо, що новий уряд, новий Президент Петро Порошенко
дійсно будуть працювати для народу.
