Олеся Омельченко Це оповідання присвячую усім, хто загинув у боях з Фашистами. Мужність ( оповідання ) І Згорблений, уже далеко не молоденький, сухорлявий староста селища Славгород, загадково посміхнувся. Його єдине. Незрозумілого кольору око хижо виблискувало під світлом настільної лампи, а широкі ніздрі раз по раз посіпувалися, неначе він чув здобич. «Якщо вже Фомка так хвилюється – прийшов до коменданта не з пустими руками,» - насторожився комендант, уже літній німець. - У старого перукаря є з десяток дебелих псів, пане коменданте, - вкрадливо почав Фомка, - І які! Здоровенні, як вовкодави, а злі, як пантери. А розумні..! покладеш у садку годинник – знайдуть! – Він раптово зайшовся кашлем. - Комендант в’їдливо процідив: - - Курить менчь надо! Постать старости затремтіла, а під носом виступив піт. Високий, як жердина, комендант, підвівся зі шкіряного крісла і, порипуючи новенькими чобітьми, підійшов до одноокого впритул. - Український овчарка – дело карош! Карош! – поплескав старосту по плечу. Усміхаючись, дадав: - Гут! Маладец! А сам подумав: «Цей і свою шкіру продасть, щоб вислужитись.» Фомка радісно виструнчився від похвали. Він аж із себе ліз, догоджаючи коменданту, адже той пообіцяв повернути Фомці хутір, який «відібрали» у нього більшовики. Ладен був хоч зараз пригнати отих псів, аби вислужитись. ІІ Старий перукар Давидович вийшов набрати води. Криниця була у кутку двору, біля тину. Збита з дерева, поскрипувала тоненько під вітром. Вода у ній – чиста і прохолодна, аж солодка. І хоча криниць по селу багатенько, та ще до війни до його криниці приходило чи не півсела. «Солодка якась у вас вода, Давидовичу! – говорили люди. «Чарівна!» - сміявся дід. Давидович зітхнув і прислухався… Вечір співав…Тихо так і сумно під мелодію цвіркунів-скрипаликів бриніли тонесенькі промінчики щедрого гарячого обрію. З долини піднімався рожево-синій туман і слався низько над землею. Вкрадлива, насторожена тиша…Тільки інколи обізветься десь пес, чи замукає корова, чи спалахне говір – і знову: глибока тиша. Добрі сумні очі діда потеплішали. Вітерець лагідно пестив уже зовсім сиве волосся, плутався у довгій бороді. Дід набрав води, перекинув коромисло з відрами через плече і поволі потюпав у двір, зарослий споришем. На старечих руках напружилися м’язи. Ох і боялися в молодості його кулака! Згадує про це з усмішкою. Та вмить сколюються куточки вуст і серце обливається кров’ю від власної безпомічності. Та що може старий проти фашистської зграї..! І знову недавній спогад гостро ранить серце « Ех, Опанасовичу, Опанасовичу, - зітхає дід, - Хіба не міг би я вам стати чимось у прирогоді?» Командир партизанського загону по-доброму всміхається. Не переконати старого, що і ненависть – зброя, не обов’язково діяти з гвинтівкою в руках. «Давидовичу, та ви і так у нас герой. Он скількох поранених виходили з Хомівною» « Ет, - сердиться дід і відводить погляд. – то діло бабське. А ти б доручив мені щось. – Лукава хитринка висвітилася в очах і вмить спалахнула ненавистю. – Он ходить по землі виродок Фомка, візьми його нечиста сила...!» Кіндрат Опанасович обіцяє. При згадці про Фомку голос його наливається твердістю: « А того запроданця народ судити буде!» А оце торік Опанасович і справді з проханням звернувся: Чув я – у вас колись ціла псарня була. Чи не змогли б ви для нашого загону роздобути пристойних псів?» Давидович крекнув і поставив відра на лаві біля порогу. Де вже він діставав їх – сам Бог знає. Скоро із маленьких, кумедних цуценят виросли прямо-таки вовкодави! Лежали вони у загорожі біля хати, високоногі, прекрасних порід псяри. Баба називала їх телятами. Ох і сердило це старого! Помітивши його, породистий сірий пес радісно гавкнув, скочив на ноги і, ліниво позіхнувши, уткнув симпатичну морду у перекладину. Це дідовий улюблениць Рекс. Біля нього вивернулася красуня Дінго. Її біленький носик посіпувався раз у раз, бо на нього так і наровила сісти настирлива зелена муха. Рекс привітливо гавкнув ще раз, наче просив звернути на себе увагу і замахав хвостом. - Мордуєшся? – усміхнувся Давидович, - Скоро буде тобі роботка! Раптом галаслива Дінго скочила на ноги і нервово загавкала. Вона ще здалеку прекрасно відчувала чиєсь наближення.. останні собаки теж захвилювалися і підняли на подвір’ї галас. І дідові вчулося говоріння. Вийшов за ворота. Притуливши долоньку до очей, вдивлявся в далину вулиці. Ті голоси будили в ньому неясну тривогу. З-за рогу вулиці показалось четверо есесівців. Першого дід упізнав зразу – довгоногий, схожий на общипаного гусака – комендант. За ним, ледве не спотикаючись, біг староста. - Чорний ворон! – сплюнув Давидович і добряче закрутив хвіртку. У передчутті защеміло серце. «Невже до мене?» від непроханих гостей добра не жди. І справді – зупинилися біля двору. - Ей, Давидовичу! – гукнув до нього староста. Дід наче й не чув, пішов собі у двір. «Ще й обзивайся до такої скотини! Тьху!» Староста торохнув хвіртку. - Відкрий, кому кажу! – виплюнув Фомка цигарку. Рот у нього був роззявлений і з нього валив білий дим, наче пар з киплячого казана. З сіней вискочила баба, ховаючи мокрі руки під синій хвастух. Її приземиста пухленька постать тремтіла, а маленькі швидкі очі злякано і гнівно дивилися на німців. Двір враз наповнився гавканням. Пси металися – злі, нервові, блискаючи темними очима. Кожен мускул тремтів на них. Хижо виблискувала наїжачена шерсть. - А цур вам, збісилися! – тупнув ногою Давидович. Солдати зламали хвіртку і тепер всі четверо із захопленням зупинилися неподалік загорожі, не зводячи очей із породистих псів. ІІІ Комендант повернувся на каблуках до старого, вказуючи пальцем на собак: - Зеер гут! О зеер гут! Пан полковник будет задоволен! Карош пси! Карош! Він щось сказав по-німецькому солдатам і ті зареготали, витягуючи ошийники. Старого проморозило. Тільки ворушив беззвучно поблідлими тремтячими губами.. баба наче приросла до порогу. - Ні, ні! – прошепотів нарешті, - Вони ж мені, як діти! Не віддам! - Но, но! Не можна проти! По-карошому! – намагався усміхнутися комендант. – Я заплачу! – витяг жменю якихось папірців – А пси карош! Молодец гросфатер! «Він що, думає, я продамся! – кинуло в жар старенького. – Кому?!» - Та щоб ти подавився своїми грошима! Тьху! – сплюнув дід, - Ідіть геть з двору! – блиснув гнівно очима. – Прошу по-хорошому – ідіть! – приклав руку до серця. Комендант з подивом глянув на Фомку. Той втяг голову в плечі. Не чекав такого комендант, думав, староста все уладнав. - Я…, я…, - заїкався Фомка. Комендант зацідив йому кулаком в пику. Фомка схопився за щоку, гарячкувато зашамкотів, виплюнувши вибитий зуб: - Він, він…сам віддасть! – І вже до діда: - Давидовичу, та віддай ти оцих псів, нащо тобі клопіт! А за гроші…. Давидович тупнув ногою і, не давши йому договорити, показав на хвіртку: - Геть з двору, сатано! Комендант кинув презирливий погляд на старого: - Швайн! – і з великим задоволенням опустив на дідову спину батіг, що аж просвистів у повітрі. Фомка задоволено вишкірив зуби. І на них червоно зблиснуло сідаюче сонце. Солдати заметушилися, розмотуючи довгі мотузки з петлями. - Будьте ви прокляті! – відчаяко прошепотів старий, - Та щоб я сирою землею став, якщо віддам вам собак! Підійшов до огорожі. Плечі опустилися, сльози здавили горло. Дінго лизнула його в руку. Розлючені незнайомцями собаки люто ричали, шкірячи зуби. - Комм! Комм! – комендант кидав собакам добрячі кусні м’яса . ніздрі собак хижо роздувалися від запаху свіжини. Давидович не годував їх м’ясом. Де його взяти? І тепер серце болісно стиснулося – зараз накинуться і…кінець! Ризикована думка промайнула блискавкою. Швидко, боячись спізнитися, старий тремтячими руками шарпонув хвіртку загорожі і несамовито закричав: - - Рекс! Дінго, Лев, взять їх! Ну, любенькі мої, ну ж! І тут десяток здоровенних собак, вишкіривши зуби, оскаженіло накинулися на зеленомундирників. Ті зарепетували, за панікували, відбиваючись. - Так їм! Так! – засміявся Давидович, та від удару в вилицю втратив свідомість. До нього підбігла красуня Дінго, лизнула в обличчя і жалібно завила, піднявши морду. В голові старенького помалу почало прояснятися. А Дінго вмить, напружившись усім тілом, стрибнула старості прямо на спину. Той заверещав і мішком звалився в траву. Німці відбивалися від розлючених, озвірілих собак прикладами гвинтівок, стріляли.. один пес уже додихав у калюжі крові. Есесівці плуталися у мотузках, падали, зводилися на четвереньки і, нарешті, верещачи, кинулися до розчиненої хвіртки. Німці давали дьору з подвір’я Давидовича, мов ошпарені.. вони летіли вулицею так, немов встановлювали світові рекорди з бігу. А за ними мчала розлючена дев’ятка псів. З хат виходили люди, хрестилися: - Так їм! Так, окаянним! – почувся чийсь сміх. Та не зовсім веселим був той сміх. Дінго догнала безштанного Фомку і знову звалила на землю. - Назад! – гукнув своїх бійців Давидович, - Цур їм та пек! Ніколи нам перемогу святкувати – тікати треба, голубчики ви мої! – сльозинки зблискували у його бороді. ІУ Старий доповз до хвіртки. В голові шуміло. Стрічав своїх відважних бійців з лагідною і водночас тривожною усмішкою. Подерті і стомлені собаки урочисто забігали у двір.. дід стояв на колінах, пригортав їх, не соромлячись сліз: - Рідненькі мої, діточки мої… Рекс лизнув руку старого і заскавучав. Лівий його бік був роздертий до крові. Тигр і Вихор теж були поранені. Швидко з Хомівною поперев’язували собакам рани. Лежали вони тепер у загорожі, важко дихаючи, повисолоплювавши язики. Натомлені, виснажені. Це була їхня перша справжня битва…Закопали у садку вбиту вівчарку. Тихо…Підозрілою здавалася ця тиха сутінь. В душі Давидовича снував неспокій. Встигнути б відвести собак в ліс до лісника. Переховав би! Ох, встигнути б! Над селом засяяв тоненький серпик місяця, з річки віяло прохолодою. Поплескав стару по плечу: - Та не плач! Ніде я не дінусь! Ну все, зачиняй хату і сховайся в клуні. Хомівна заплакала. - Ну, годі вже! Проведи нас до воріт! І раптом пси всі разом загавкали. Баба злякано перехрестилася і припала до вікна. До хати бігло п’ятеро фашистів, тримаючи гвинтівки перед собою. Коменданта з ними не було. Тільки підтюпцем слідом швидко шкутильгав Фомка. - Відпустить! Негайно! – майнула думка і Давидович кинувся у двір. - Цурюк! – вигукнув рудий німець, легко перескочивши через тин. Він байдуже прицілився у старого. - Кайне шріттт! Іхь верде шіесен!! - Ну, - підступився до нього староста і, розмахнувшись, вдарив прикладом. Старенький похитнувся, але не впав і плюнув йому в обличчя. Витираючи з носа кров. - Продажна шкура! – тремтіли у нього кулаки. Староста вистрелив. Дід зблід і, тримаючись за бік, поволі присів. Хомівна скрикнула. Собаки, несамовито гавкаючи, метались в загорожі. Підстрибували, наровили вискочити. Нарешті, довгоногій Дінго це вдалося і вона люто накинулася на свою здобич, старосту. Вчепилася зубами в горлянку, ричала, терзала його, рвала зубами шкіру. Рудий солдат вистрелив. Красуня Дінго заскавучала жалібно і розпачливо, важко впала на спориш. Її очі, повні сліз і болю благально дивилися на Давидовича, наче просили допомоги перед страшною неминучістю смерті. Облите керасином подвір’я і загорожа з собаками запалали. Собаки з палаючою шерстю металися, намагалися перестрибнути загорожу, втекти від пекучого болю, від навислої над ними біди. Кому вдавалося взяти перекладину, озвіріло накидалися на німців. Дим, кров, зойки, виття, постріли і скавучання наповнили подвір’я, яке вмить перетворилося на пекло. Староста харкав кров’ю. Із покусаної шиї юшила кров. Баба голосила, рвалася до пораненого Давидовича, але її не пускав дебелий ротатий солдат, погрожуючи пристрелити. Старий зібрав останні сили, підповз якимось чудом до загорожі, зірвав палаючу хвіртку, обпікаючи руки: - Любенькі, тікайте ж..! Дим їв очі, солдати стріляли у озвірілих від запаху крові собак. Рекс стрімко налетів на рудого солдата, вибив у нього з рук гвинтівку і повалив додолу. Обезсилілий Давидович потяг до себе ту гвинтівку тремтячими руками прицілився і вистрелив у старосту, який, відбиваючись від собак, намагався пробратися до хвіртки і втекти. Та враз здригнувся і завмер навіки від кулі дідуся, витягнувшись на подвір’ї, немов гадюка. Рекс уже розправився з рудим. Той, заюшений кров’ю, конав з перегризеною шиєю. Тепер Рекс летів на допомогу трьом псам, які накинулися на солдатів. Один німець вирвався і кинувся навтьоки, тримаючи руками подрані штани. Але куля діда наздогнала його. Далеко-далеко видно було заграву, чути було жалібне скімлення догораючих та конаючих собак. Аж душу виймав той плач. Ставало моторошно, страшно… Давидович, затиснувши руками поранений бік, з якого струменіла кров, ридма кричав, прихилившись до обгорілого дерева…Зупинив свій погляд на здохлій Дінго….Шукав очима Лева…Здригнувся….Обвуглений, висів він на загорожі, намагаючись, напевно, втекти від смерті. Тільки Рекс вив, сочив ранами і повними сліз та туги очима дивився в зоряне небо…. Ще і досі у Славгороді ходить легенда про відважних собак старого перукаря Давидовича. Хтозна, чи лишився тоді старенький живим, чи ні. Може, вдалося йому пробратися до партизан, а, може, - ні. Тільки на місці його хати на другий день зосталося сумне попелище і довго ще тужив на тому згарищі якийсь пес…Може, Рекс…

Олеся Омельченко Поезії про кохання *** Тільки глянула раз – й полюбила навіки. Уже скільки страждань протекло через тугу. Як скучаю! Від сліз припухають повіки. Мама каже: - Він кликав... А ти... втратила друга... Але ж, Боже, Любове, - була більшою мене! Не вміщалася в серці, заповняла ввесь Всесвіт. Ти мене розчавила, потім стала ти мною. І палаю в Безмежжі мить і вічність Любов’ю! Мій коханий світанний, ти не сердься на мене, Бо й поезія віща запалала до неба. Несумісні ви. Треба вибирати між вами. Я без тебе – в одчаї, А без неї – вмираю. Вона знала про вибір – я собі не належу. За поетом господнім Божі Агнели стежать. І коли, як вовчиця, вила з болю кохання, Вищі сили природи прилітали втішанням. І ніколи нікому мене не зрозуміти! Але знай: ти зі мною так і йдеш в кожній миті. Дві стихії безмежні вмить би серце спалили. Якщо ти мене любиш, ти простиш за цей вибір. Якщо ти мене любиш, мій фатальний коханий, Ти простиш, що життя все лиш тебе я кохаю. Та вже осінь у долі... Сонце вийшло з зеніту. Як же, Боже, без нього буду я на тім світі?! Але вірю, Любове, - в будь-яких паралелях, В інших вимірах й долях ти до нього повернеш. Я змужнію, Любове, дорівняюсь до Тебе! І тоді... Ах, нічого говорити не треба! В планкеоні сльозини все життя помістилось. У поезії в серці я за тебе... молилась. *** . - Давай напишемо йому листа! – Сказала тихо ясноока доня. - О, скільки вже листів писала я, Та падали у зяючу безодню Без відповіді. Лиш одна Любов Дивилася на всі мої страждання. І я раділа, відчувавши знов, Що ти живий, і все у тебе гарно. А що там я без тебе в суєті, - То це – нічого: Виживу, бо маю У серці неосяжну і безкраю Любов, яка веде мене в житті. А, може, і напишемо... «Привіт! Я знов тобі крізь час кажу «Кохаю!», живу без тебе і щодня вмираю, і воскресаю, щоб в ранковій грі із сонцем донести знов небокраєм тепло любові, яка не згорає, і не старіє. Лиш крізь ночі й дні Все важче тужить: «Милий, обійми!» ... І байдуже, що зробиш із листом. Але тепліше стане в моїй Долі, І я, малий промінчик на долоні, Знов зігріваю все твоє єство безмежним найщасливішим «кохаю»... І... знов живу, і знову помираю. *** ... Дощ в Новий рік зупинився плакати. В просторі Вселюбові ми розмовляли на мові пам’яті, дійсність вмістивши в слові...Я лише й ти.... І немає простору. Стиснувся час у крапку, де так привільно, щасливо й просторо...І.... світляки на ганку.