Болить в мені розтерзана Україна або Яким ти будеш, майбуття України?

        Сьогодні відбуваються у країні такі події, які  болять у кожному, болять і в мені.  Та і як можна залишатися байдужим  до неправди, крадійства, несправедливості і війни!

       Пам’ятаю, які надії я покладала на початку дев’яностих на майбуття нової незалежної України! Адже у часи, коли ми входили до імперії, існувала жорстка  цензура і видати письменнику власні твори можна було лише пройшовши її, на перших сторінках книги обов’язково повинні були знаходитися твори, присвячені партії, народу, а коли все те мав, треба було  стати на чергу у якомусь видавництві. І чекай собі своєї черги. Рано-пізно книга вийде. Звісно ж, поза чергою видавалися або так звані видатні, або нахабні. Але можна все-таки було видатися!

        На жаль, з часів незалежності книга може з’явитися лише за власний кошт, або при наявності меценатів, яких, ох як нелегко знайти, особливо, якщо живеш у провінції. Тоді була цензура – тепер потрібні гроші.

        Але зараз більше болить інше. З’явилося безліч невирішених питань в Україні, пронизує жах несправедливості, постійне терпляче очікування кращого життя переросло у відчай. Обіцяна правдива незалежність стала такою лише для багатих, крадіїв, злодіїв, безчесних людей. Народні депутати розкидалися більше 20 років обіцянками перед виборами і забували про них уже наступного дня. Брехня тупала слід у слід з ними. І вони це сприймали, як нормальне явище в боротьбі за власну кар’єру.  Ніщо не зсувалося «з мертвої точки». У людей, як верхи зараз кажуть, простого народу,  складалося відчуття власної непотрібності. Пробивалися до влади представники  із сумнівною совістю, які нехтували законами порядності. І ми з цим змирялися, бо розчарування посіяло байдужість. А чи не все одно, якщо правди ніде немає?! Хто до тебе прислухається, кому ти потрібен?

       І коли піднявся Майдан, наче блискавка серед темної ночі,  розквітла душа, з’явилася Надія, ожило приспане бажання боротися за самого себе, за кращу долю України. Ми віримо,  що новий уряд, новий Президент Петро Порошенко дійсно будуть працювати для народу.

        Не буду говорити про все наболіле для кожного. Тавтологія ні до чого. Мене хвилюють ті питання, які лишаються  без відповіді: чому так легко було віддано Крим? Що вижидали, коли «зелені чоловічки» уже порядкували в Криму? Чому до останнього представники тодішнього уряду не вели переговори, а нанесли візит уже тоді, коли їх не приймали? Складається враження, що очікування було навмисним…Що ховається за ним, чи хто? Доведіть мені, якщо це не так. Подібна ситуація сталася і в час загострення ситуації на Сході. Дочекалися до того, що відбувся той болючий референдум, що підняли зміїні голови чи то терористи, чи то сепаратисти, чи то сама Росія, яка весь час у непроявленій площині стояла за всіма цими подіями. Війна! Оголошена, чи ні, вона не міняє своєї кривавої ворожої суті. Ми, воюючи зараз на Сході, втрачаючи нашу золоту молодь, наших справжніх патріотів, чуємо боязливе «не можемо спинити агресора», «не можемо перепинити рух російської воєнної техніки, бо…»

       Смерть, війна, агресія проти України продовжуються. Заради чого ми проливаємо кров? За цілісність України! Заради тих донеччан і луганчан, які захотіли автономії, власних республік. Вони що, самі, додумалися до такого? Їх же спонукав ворог! Він завжди стояв за спинами людей. Ніхто того ворога не спиняв!  А якщо ми не запобігли  референдуму, нещодавнім незаконним виборам на цих територіях, не знайшли шляхів, як спинити ворога, ворожу пропаганду, опинившись у безпомічності, у капкані, що можемо зробити зараз для перемоги. Враження – наче з народом знову хтось грається за власним сценарієм.  Ми допустили цю війну, впустили її на нашу територію так, як дозволили відібрати у нас Крим, і тепер прикриваємо чиїсь брудні плани серцями воїнів, які уже палахкотять болем у кожному. Чому не спинили ворогів, які вирушили із Слов’янська на Донецьк? Чому допустили воєнні дії у мільйонних містах? Хто стоїть за Іловайською трагедією?  Що завтра чекати іншим регіонам?

       Ми знову фатально, наївно віримо у справедливість подій, які відбуваються, віримо, що оце зараз прийшла до нас Правда. Дай Боже, щоб це було так! А якщо ми знову тільки роботи на гральній мапі?

        Говорити про безчестя влади і депутатів – значить говорити і про власне безчестя. Влада така, якої заслуговує її народ. Мені завжди дивно було чути, коли брудом поливали владу, при цьому не заглянувши собі в душу «А що я зробив, щоб не було хабарництва, злодійства, крадійства, злиднів, несправедливості? Я просто «пішов у підпілля», просто вижидав, що з того буде, просто по-своєму боявся активно виступити, сказати на весь голос. А для чого? Краще «покричати» у вузькому колі! Хоча, боязнь міцно сидить ще з часів КДБ. Це наш менталітет! Але і наш менталітет – натерпівшись аж до неможливості, коли аж кісточки, здавалося, тріщать від перенавантаження, скинути, нарешті, непосильний ганебний тягар і повстати – на Майдані, в кожному місті, дати поштовх народному світлому руху за Правду, Совість, Справедливість, стати борцем самому! Знову Віра і Надія прийшли у наш дім.  

       Я пишаюся нашим Народом! У ці тяжкі, трагічні часи для України встала щитом наша золота молодь, наші захисники! І хто там говорив, що молодь у нас «не та», ні – вона Прекрасна, високопатріотична, бойова, не байдужа, у багатьох варто вчитися і старшому поколінню, яке мовчало у свій час. Я пишаюся своїм Народом, який збирає пожертви для озброєння нашої армії, який допомагає біженцям зі Сходу, який є волонтером у своєму святому милосерді! Тільки у моєму Солонянському районі зібрано десятки тисяч коштів для закупівлі непробивних бронежилетів, касок для наших воїнів, організовують гуманітарну допомогу з кожного колективу, з кожного села. Але смерть торкається уже кожного дому. І плаче Україна за своїми синами. І кінця-краю не видно цій війні! І скількох іще бійців нам втрачати! Господи, де взяти мудрість і силу і домовитися про мир без крові?!

       Та на фоні кровопролиття продовжуються безчинства. Просто парадоксальна ситуація! Тут вбивають, голодують, а інші простягають пожадливо руки і знову крадуть, знову переслідують власні низькі цілі. І уже з новим урядом  продовжується корупція: зникають гроші, запрограмовані на озброєння армії. Як це можна зрозуміти? Зрадник, підступний крадій, тупо відмахнувшись від народного спротиву продовжує свої темні справи, нікого не боячись. Затаєність ворога між нами не дає спокою кожному. Тупцюємося знову на місці!

       Певна, крадійство і злодійство мають місце у кожній владній ланці (від верхів до низів). Простий народ ніхто не спитає, чи можна. Життя плине двома потоками, які ніколи не пересікаються, хіба що в часи передвиборної агітації.

       Боротьба за Народ, Україну тільки розпочинається. Але переможною стане лише тоді, коли кожен займе активну позицію, коли кожен сам очиститься, з Богом в серці творитиме майбуття, не чекаючи, що хтось зробить це за нього.

       Та зараз, коли у вогні, під кулями гине молодь, коли палають міста – не будьмо байдужими! Ставаймо пліч-о-пліч з тими, хто на передовій війни, в тилу. Відмовчування можна порівняти зі зрадою Україні! Слава Україні! Слава героям-захисникам, слава героям-волонтерам! Вірмо, не вірячи! Довго нас дурили. То ж не допустімо, не пропустімо нових крадіїв і зрадників, хапуг і лицемірів! Давайте ще раз Повіримо і виграємо бій за Справедливість! Нам було кого соромитися. Зараз є ким пишатися!

       Війна загнала свої криваві пазурі так глибоко в тіло рідної Батьківщини, що біль її відчуває кожен навіть там, де немає військових дій. Доведений до відчаю народ злякано дивиться у холодну зиму – добре, якщо у нього ще хоча б дах є над головою! Та якщо і є, то як у напівзамерзлій оселі вижити!? Газ подорожчав вдвічі, комунальні платежі – вдвічі…. Та і це нічого! Ми звикли до труднощів, звикли перемелюватися у жорнах неправди і несправедливості. Зараз головне завдання – хоча б скоріше закінчилася війна, щоб не гинули солдати. Якось у новинах телеканалу «Україна» ведуча запитала Семена Семенченка, уже народного депутата, скільки гине  воїнів. Кажуть, менше. Раніше їх гинуло по 20 чоловік на день. На що він відповів, що на блокпосту загинуло щойно 10, що гине все одно багато. А ми радіємо – менше. Та матерям вбитих не легше у непрохідному горі від того, що їх «менше»! їх взагалі вже не повинно бути! Скільки можна змагатися за владу за спиною народу народними серцями!?

       Спочатку кровожерний монстр, допавшися до влади у незалежній Україні пожадливо, немов вампір, висмоктував із тіла країни народні щедрі багатства. Стало мало – роззявив пащу разом уже із браточками-сусідами на квітучу землю Криму і, не пережовуючи, проковтнув його. Мало! Роззявив ще дужче пащеку по землі Донеччини і Луганщини. І нічого, що вони вперемішку з кров’ю і сльозами, поруйнованими містами і селами! Дере їх, непокірних, аж захлинається кровію, роздирає на шматки, а ковтнути не може! А народ бідолашний, вставши з одного Майдану, лаштує інші в містах, селищах, у серцях!

       Стоїть над закривавленою Україною її Доля, у лахмітті, злидарка майже, закривавлена, голодна і холодна і просить: « Діточки, може, досить..?»

       За останній час тільки й чути у репліках «непростого народу», як тяжко буде вижити «простому народу», що йому б затягти  тугіше паски…І стогне бідний Іван, і затягає оті паски аж до голого хребта. Та кінця краю не видно для «простого» народу полегшення. І відколи це ми стали жити у двох паралелях – простого і непростого народу? Хто в якій? Розберіться! Як у шеренгу на «раз, два, три…».

       А ціни стрімко ростуть і далі на ліки, на комунальні потреби, на газ, на продукти; а зарплати (уже давно заморожені, як і пенсії) стрімко зменшуються! Отаке алогічне змагання. І кажуть при цьому – «Ми виживемо, переможемо!» Коли? Чим? Уже тих поруйнованих доль, будинків, заводів, господарств скільки, що не одному поколінню підіймати! А ми ще грошики з-за кордону позичаємо. І тут виявляється, що «не знають, де ті грошики поділися», де поділися і оті, що на Майдані збирали для воїнів АТО? Гребуть і не бояться «непрості», не гребуючи і закривавленою землею.

       Монстре, спинися! Бо коли встане «простий» народ, якого ти ніколи і за народ не рахував, хіба що у екстремальних, підтримуючих тебе ситуаціях, бо як встане – то матінка-Україна заголосить на всю планету, бо скільки ж її синочків та дочечок вбиватимуть?!

       Літаки військові у осінньо-зимовому небі без кінця льотають, страх попід серцями ходить, молитва до небес лине – Боже, поможи! Боже, зупини оце нікчемне кровопролиття!

       Пройде не один десяток років, доки відкриється справжня правда цієї кривавої драми, доки проявляться з негативу плівки історії головні та другорядні персонажі…І як їм буде тоді? Та їх, може, уже і не буде. А от Україна повинна ВИСТОЯТИ, БУТИ не зважаючи ні на які паралелі, ні на які змови, зради, переділи!

       Я працюю все життя вчителем і все життя живу у серці зі словом. Та ніколи ще не було такої навальної всенародної депресивної зневіри! Скільки можна! І головне, що крайніх – немає, що «головні герої» разом із «простим» народом дивуються тому диву дивному, яке у кривавому місиві витупує Україною до…

       Із вчителів знято ряд доплат.Та ми готові матеріально, як вся милосердна волонтерська армія, віддати хоч і все – але спиніться, заткніть пельку отій ненажерній людоїдці-війні! Хай уже настане лад у країні, і будуть всі чесно виконувати свої обов’язки, як ми, вчителі! (За свої слова відповідаю!) Прошу вас, люди, живіть, як люди!

        Пройшли вбори. Маємо надію ще якусь…Але подивимося, як зміниться ставлення до пенсіонерів, включно із грошовою кількістю пенсії, як зміняться справи у книгодрукуванні, бо уже оте жебрацьке бігання по спонсорах стає трагікомедією для «непростих» прошарків бідної України. Подивимося, якою стане і зарплата, і пошана до вчителів. Подивимося, як хабарництво змінить своє залосніле від жиру лице! Подивимося, як будуть виживати без хабарів заліки та екзамени у вузах…І так далі…

       Болить розтерзана Україна в мені, в тобі, в кожному нормальному громадянинові . Із болем і страхом живемо, віримо, надіємося під акомпонимент сміху десь високо угорі…І вже не бачать отам, угорі, ані згорьованих дурних Іванків та Марійок, ані власної землі…Вони високо, далеко…Вони «непростий» народ…А були колись дворяни, князі, бояри…Чи і вони чубилися отак протягом десятків років на величезному екрані Планети, як зараз у Верховній Раді?! Давайте уже ставати чесними,  не смішними, ну хоча б потроху-потроху, помалу-помалу, але вгору, до людськості, як зростає малятко…

      Яким же ти будеш, Майбутнє України, якщо зараз ховаєш очі від правдивого погляду Народу, ховаєшся від питання у очах дітей, нашого майбутнього. А це покоління жорстоко вбивають нелюди. Вбивають наше майбутнє, віру в Людину мислячу! Уряд робить все, що від нього залежить, чи не все, - відповідь дасть історія. Правда стоїть осторонь, в сутінках, сліпа й глуха, її зовсім не видно.

       А військовї літаки шалено літають і над моїм рідним селом Військовим, свідком кривавої Переправи 1943 року, під час якої загинули тисячі воїнів, братськими могилами яких рясніє місцевість. З жахом вдивляється бурштинний Дніпро у гуркітливе небо. Тільки б не повторилася кривава різня Великої Вітчизняної війни, тільки б не закреслювалися Майбутнє і Правда, тільки б Народ став, нарешті, Народом, з яким рахуються угорі, який сам поважає себе. І не потрібно, все ж, ілюзорно дивитися у світ в час, коли посилюються обстріли на Донеччині та Луганщині, коли не впевнений, чи завтра не впаде війна кривавою міткою на всю Україну. Що хоче від нас Росія? Приниження? Але ми ніколи не станемо на коліна! Українці, гордий, мудрий і терплячий народ, краще загинуть в бою, аніж здадуть себе на поталу ворогу.

       Мене непокоїть інше. Що поміж нами звиваються гадами принишклі до пори до часу зрадники, що корупція та вседозвіл, неконтрольованість у діях настільки в’їлися в тіло держави і народу, що загрожують небезпекою знищення.

       Та молюся знову Творцю Всесвіту, Господу Богу, Матері Божій і вірую, не дивлячись ні на що, у перемогу совісті, патріотизму, здорового глузду. Вірую, як більшість дієвих і небайдужих громадян, у Світло, яке переможе темряву! Але те Світло потрібно спочатку ввімкнути у власній душі, помислах, діях. Адже велетенська щаслива будівля починається із міцного фундаменту.

                        ***

Україно, віримо тобі!

І за тебе молимося Богу.

Справжні патріоти, Слава Богу,

Є в твоїй згорьованій судьбі!

Тільки хто не бореться за правду,

Не зуміє зло перемогти!

Вірую: подужаємо зраду!

Щоб осилить шлях – потрібно йти!

Під симфонію променепаду

Ще засяєш, Україно, ти!

                   ------------

***

Я, українська поетеса,

Захована у власній поезії,

До болю у тілі

                     виполюю чисто город,

Радію, коли бур’яни помирають.

Слухаю гомін саджання,

Дзумкіт глухих комарів,

І проганяю мурашок, що

                                       ноги кусають,

І слухаю небо….

Тихо…

         Винищувачі не наді мною.

Вогонь закривавлений

                                      за горизонтом.

Та вся я наповнена ними,

Захована долею від

Розуміння,

                уряду,

                      творців

                                 і митців-кар’єристів,

Яким все одно,

                       що є я,

                                 сонячна поетеса,

Що в кулі тривожної тиші

Поле біля Дніпра город.

            ----------

                  ***

Прошу тебе, не важчай, бідне небо,

Гуркотом тривожних літаків.

Не наповняйся смородом. Не треба

Криваво-чорних, розпачних слідів!

Пульсує тиша, як перед інфарктом,

І серце у тривозі груди рве.

В дитятка завтра вже не стане татка…

Душа, як тур поранений, реве.

А велетень війни залізний гупа

По пшеницях і сонячних гаях.

Ані плачу, ані вмовлянь не чує –

У нього кров в провалених очах.

І пада юність, сильна і прекрасна,

В останню мить з усмішкою любить.

І важчає сльозами неба чаша.

Дощі і зливи, досить голосить!

Знак оклику вогненний – спалах смерті

У знак питання матінки-землі.

Хоч обіймай соколиків померлих,

А хоч кричи – у світі, як в труні.

Волосся на собі рве мати сива…

«Ох, синку, чи ж була я молода?

Яке то щастя – як тебе носила!

Убили! Стала прірвою біда.»

Не важчай, небо! Люди, схаменіться!

То ж молодь гине, завтрашнє, любов!

Солдатику чужий, постій, не цілься

У братика свого! Невинна кров

Так неслухняно ллється, просякає

У чорнозем, живий червонозем.

У війнах благородства не буває.

У них останній промінець помер.

І темрява повзе криваво, важко

Попід свинцевим небом, наче ртуть.

О людоньки, одумайтесь, будь ласка!

Дітей на розстріл нелюди ведуть!

Як без синочків їстоньки і пити?

Для чого дихать?! Україно, мов!

Ох, крадіям хотілося пожити:

І плюндрували, й проливали кров.

В синах свята повстала Україна

За правду, за любов і за красу.

Не розростайтесь розпачем, руїни!

Яку вже сотню Ангели несуть?!

Прошу тебе, не важчай, рідне небо!

Солдатів душами не важчай! Пожалій!

«Життя одненьке, берегти ж як треба..!» -

Казала ніжно мамочка мені.

Кому ж замало неба і землі?!

Під кулями, із сонцем на крилі,

Курличуть, кличуть в пісню журавлі…

                 -----------

Олеся Омельченко, член НСПУ Олеся Омельченко, вчитель, письменник, який живе у непроявленому світі «простого» народу, але ВІРИТЬ І ЛЮБИТЬ Україну!

С. Військове