Олеся Омельченко Поезії про кохання *** Тільки глянула раз – й полюбила навіки. Уже скільки страждань протекло через тугу. Як скучаю! Від сліз припухають повіки. Мама каже: - Він кликав... А ти... втратила друга... Але ж, Боже, Любове, - була більшою мене! Не вміщалася в серці, заповняла ввесь Всесвіт. Ти мене розчавила, потім стала ти мною. І палаю в Безмежжі мить і вічність Любов’ю! Мій коханий світанний, ти не сердься на мене, Бо й поезія віща запалала до неба. Несумісні ви. Треба вибирати між вами. Я без тебе – в одчаї, А без неї – вмираю. Вона знала про вибір – я собі не належу. За поетом господнім Божі Агнели стежать. І коли, як вовчиця, вила з болю кохання, Вищі сили природи прилітали втішанням. І ніколи нікому мене не зрозуміти! Але знай: ти зі мною так і йдеш в кожній миті. Дві стихії безмежні вмить би серце спалили. Якщо ти мене любиш, ти простиш за цей вибір. Якщо ти мене любиш, мій фатальний коханий, Ти простиш, що життя все лиш тебе я кохаю. Та вже осінь у долі... Сонце вийшло з зеніту. Як же, Боже, без нього буду я на тім світі?! Але вірю, Любове, - в будь-яких паралелях, В інших вимірах й долях ти до нього повернеш. Я змужнію, Любове, дорівняюсь до Тебе! І тоді... Ах, нічого говорити не треба! В планкеоні сльозини все життя помістилось. У поезії в серці я за тебе... молилась. *** . - Давай напишемо йому листа! – Сказала тихо ясноока доня. - О, скільки вже листів писала я, Та падали у зяючу безодню Без відповіді. Лиш одна Любов Дивилася на всі мої страждання. І я раділа, відчувавши знов, Що ти живий, і все у тебе гарно. А що там я без тебе в суєті, - То це – нічого: Виживу, бо маю У серці неосяжну і безкраю Любов, яка веде мене в житті. А, може, і напишемо... «Привіт! Я знов тобі крізь час кажу «Кохаю!», живу без тебе і щодня вмираю, і воскресаю, щоб в ранковій грі із сонцем донести знов небокраєм тепло любові, яка не згорає, і не старіє. Лиш крізь ночі й дні Все важче тужить: «Милий, обійми!» ... І байдуже, що зробиш із листом. Але тепліше стане в моїй Долі, І я, малий промінчик на долоні, Знов зігріваю все твоє єство безмежним найщасливішим «кохаю»... І... знов живу, і знову помираю. *** ... Дощ в Новий рік зупинився плакати. В просторі Вселюбові ми розмовляли на мові пам’яті, дійсність вмістивши в слові...Я лише й ти.... І немає простору. Стиснувся час у крапку, де так привільно, щасливо й просторо...І.... світляки на ганку.