Пропоную уривок із мого відомого роману про рідний край. Валентина Біляцька написала кілька монографій-досліджень, а також захистила докторську дисертацію і за моїм романом. Читайте із задоволенням! Д и в о г р а й - 2 Середньовіччя. Я вирушаю в тайну - 8 Далекий рідний пращуре прадавній, Як заздрю вам, коли в світанний час, Хвалу Богам складав під чистим небом І сонце в джерелі беріг для нас. Давно у часі. В просторі – недавно. Лише Земля старенька пам’ята: Її степи були такі охайні, Що чистий дух і в хащі залітав. А ще отут, на березі високім, Де нуртував Дніпро між диких скель. Якийсь орач свою прекрасну Ольгу Любив, як Бог, допоки не помер. Вона була струнка і чорноброва, Висока, ставна, до колін коса. Миколу як побачила та Ольга, Причарувала вмить його краса. Тоді не треба їм були хороми. Йому за неї посаг не світив. Їх розуміли води і пороги, Оберігали зоряні світи. А вже коли зоря у серце впала, ніяка інша звабить не могла. (Могла і звабить – та заради шалу). Не дай Бог блуду – наберешся зла. Тоді Любов в святих іще ходила. Земля купалась в зоряній росі. Природи мову люди розуміли. Цвіли, мов квіти, у земній красі. Було гріхом – принизити людину. Ще більшим – осудити чи зганьбить. Любов ще мала соколині крила. Найвища цінність – зречено любить: Безмежжя, Землю, світ в собі і Бога, Бо ти – клітинка Всесвіту. Світи! Дитя розумне мудрого Дажбога, не оступися! Очі з висоти з любов’ю стежать. Не зневір собою! Світ у собі, мов душу, бережи. Наповни Космос вічною любов’ю. - Я є Людина! – з гордістю скажи. Мій любий предку, я горжусь тобою. Твої страждання в генах не мовчать. Прадавні Сонце й небо - наді мною. І так багато хочеться спитать І доброти навчитися у тебе, Відлуння часу вчути у собі. Давай у пам’ять побреду до тебе, Якщо судилось щастя це судьбі. Ким я була в сонцепоклонній вірі? Що відчували рідні береги? Ще Борисфен сміявсь у чистім вирі, Ліси й луги щасливими були… Далекий рідний пращуре прадавній, Благослови! Я вирушаю в тайну. Жита пливли злотисто-осяйні - 9 Цей день – для Сонця, ясного Купайла. О Боже урожайності й кохання, Родючості і лікарських рослин, В цей день аж навісніли сили злі. Сліпило Сонце – досягло зеніту. Злі сили насміхаються над світом. Будь обережним, легіню, стрімким, - Чатують кожну мить чарівники. А щоб відьми корів не подоїли, Напередодні заганяли в стійла Усю худобу. Ніч яка була! В росинці кожній зірочка цвіла. Не спав Микола: - Нині, в ніч Купальську, Піду по квіти папороті в хащі. І не злякаюсь, як Климентій той. Мене вестиме пристрасна Любов. ...За глупу північ назліталось снів. І Ольга йшла між квітів й солов’їв. За нею Місяць травами сріблився. На неї світ у захваті дивився. І раптом звучно тріснула земля. Вогонь нізвідки вирвався здаля. З провалля гади гидко поповзли. Страшні страхіття голови звели. Поривний вітер. Свист. Гілля тріщить. Злетілись хмари. Полум’я сичить. О бідна Ольго! Крику вже не чуть. То ж хто, крилатий? Боже, я лечу! Кохану стрімко вихопив з вогню: «Не бійсь, тримайся! Я тебе люблю!» - Люблю! – аж кинувсь. Батько-мати сплять. Брати у снах ще вранішньо летять. Та калатало серце на весь світ. Хай страх навік зостанеться у сні! Збудив Грицька: - Пора по колоски! Жита розкішні аж біля ріки. - Та не шепчи так голосно – хай сплять! А то ще й менші з нами побіжать! ...Раділи-бігли. Сонце і роса. Зеленобарвно мружилась краса. Жита пливли злотисто-осяйні, Й два колосочки – на однім стеблі Помітив Коля, радо застрибав: - Тепер ми знайдем, брате, справжній скарб! - Так то ж так кажуть… - Вір, не бреше дід. Тепер молись, щоб став багатим рід. - Казали мати кропиви зірвать. - Та ще й осики треба наламать. Від злих відьом на вікна покладем, Гілки у двері клуні утикнем. Ніяка нечисть, брате, не страшна. Народ все знає. Сила зла смішна. І усміхнувсь: «Чарівна нічка жде...» Так ніч, чи Ольга з розуму зведе? Перунів день – четвер. - 10 Четвер. Сонцестояння. Літо. І треба ж так – Перунів день. А в ніч – Одвічне наше свято чисте й світле На честь Купайла, Бога сонця й літа, Кохання, урожайності і квітів - Купальська непорочна диво-ніч. Ще зранку за селом квіток нарвали, Всіляких трав, пучечки полину. І у вінки купальські заплітали Дівочих мрій щасливу таїну. На щастя й колоски пшеничні рвали. Красуня Ольга, донька волхва Йвана, Із подругами разом, пишно вбрана, Прибігла до Дніпра. Дніпро шумів. Щось Ненаситець хвилями нуртує. Не дай Бог бурі у Купальську ніч! Село зібралось. Вогнище вирує. Навколо нього – сонячні пісні Про Перуна злітають у Безмежжя. Вже час царівну свята вибирать. Відчула Ольга – хтось за нею стежить, Чийсь погляд, та його не наздогнать. - Хай буде Ольга дівою Сварога(1)! 1. Сварог – Бог вогню (неба, заліза, ковальства, шлюбу). Викував плуга і першу шлюбну золоту обручку. - Хай! - Наймолодша. - Найгарніша! Люд Шумів-гудів. Вінок наділа Ольга, Вдяглася в багряницю і поволі Із чашею води святої колом Пішла у сяйних відблисках вогню. Моливсь їй погляд зелено-блакитний: - Ну окропи, очисть од всіх гріхів! Найбільший гріх мій – ця моя молитва: Щоб я на тебе вік увесь молився, Тобою, о язичнице, лиш снів! ...Аж спотикнулась дівчина об погляд. Води набрала жменю. - Окропи! Із рук твоїх хай рине зливо-повінь. Втопи й врятуй, о сонцелика Ольго, Даруй краплини сонячні з руки! ..Відчула раптом – відбирає силу Той погляд. Страх і радість водночас. А волхв Іван вже сотворяв молитву, Й селяни громовержцеві молились: - О милостивий Боже, добрий наш! Ми просимо тебе – щораз являйся У спраглу мить із радісним дощем, Щоб квітли землі, колос розвивався, Щоб грім добра над нами розливався Та вижени Мару(2) і Дивів(3) ще! ...Додола-Ольга радісно ступала. Яка це честь – буть символом землі Й вогню. За наречену віддавали Самому Перуну(4) тепер її. 2. Мара – (Марена) – Богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, смерті. 3. Див – божество страху й смерті. 4. Додола – наймолодша в селі дівчина, наречена Перуна. 4а. Перун – бог грому і блискавки у язичників. В квітках , мов квітка. Справжня наречена. За ритуалом в капище (1) ішла. Лили під ноги воду їй свячену. - Проси дощів, Додоло, в Перуна! І усміхалась кожному. А серце Від щастя співом наповняло час: - О сонцесяйний Боже мій, не сердься, Люблю тебе, але молю на герці – Хто красень той? ...В здивованих очах Така любов збентежено горіла... ...У капищі каблучку їй вручили. На святі Тура (2), восени, вона На вибір право мала лиш одна: В чоловіки обрати юнака, Який у іграх всіх перемагав. ...Так людно, тепло, затишно. І ти... Чому не можу погляд відвести? Чом серденько, мов зловлена пташина? З добра чи згуби зіткана хвилина? Голубочко моя, красуне Ольго, Як ти відчула, що оце – Любов?! Навколо люди, променистий гомін, А ти гориш від пальчиків до скронь. А ти уже, мов полум’я палаєш. І він очей не в змозі відвести. Це він! Це він ? Ну звідки, Ольго, знаєш? Тобі ще треба свічку донести. Сварог на тебе дивиться питально. Ти – справжнє диво юності й вогню. Ти - наречена Бога до світання. І ти належиш тільки лиш йому. Проси у нього для людей – що хочеш. Дощу? Проси! Хай прийде світлий дощ! Кохання? Хай сміються твої очі. Перун всесильний, то ж проси, що хоч! І ти долоньки човниками склала. Слова прохання щиро проказала: - О наречений бездоганний мій, Даруй дощі! Нехай щасливий грім Нам сповістить про ласку твою Божу. А я для тебе все зроблю, що зможу! 1.Капище – святилище Богів. 2. Тур – Бог сили, лицарської честі у сонцепоклонників. ...І небеса насупилися враз. І роздум біг від хмароньки до хмарки. Є у природі відповідний час, Як оживає з щирості прохання. Розлився грім дзвіночками: грім-так. Заблискотіло усмішками небо. І забриніло, задзвеніло в такт Серцебиттям. І дощику тамтам Срібнолітав замріяно і тепло. І ти незчулась, як чиясь рука Ледь доторкнулась – скрикнула і зникла. Людського щастя збурена ріка Несла тебе, і ти неслася з ними. А зеленавий погляд доганяв, Тонув в твоїх захоплених зіницях. І в зеленавім погляді втопав Твій, Ольго, подив: - Це усе не сниться? Таке буває – упаде зоря, І спалахне кохання першоцвітне. І тільки двом на Всесвіт промовля: - Мене, благаю, бережіть, як мрію! Купальська ніч - 11 Ніч купальська чиста. Місяць променистий. Слобода, мов квітка. Кожна дівка – бджілка. Серденьку тривожно. Супитись не можна. Желе (1), геть подалі! Не неси печалі! Велесу (2) в нас місце, Перуну і Місяцю. ...Позлітались пташки: Мотрі і Палажки. Сміх і щебетання, Мрійні зазивання: - Ой вийди, Місяцю, Та на нашу вулицю, Ой на нашій вулиці А всі хлопці – молодці. 1. Желя – богиня печалі, плачу, смутку. 2. Велес – захисник домашніх тварин, Бог худоби, чередників та музик. Ой нема найкращого, Як молодий Іванко. Ой нема найкращої, Як молода Галюня... Ніч купальська світла. Й раптом знявся вітер. Хмари налетіли – Круки чорнокрилі. Красень-громовержець Іскри в небі креше. Златоколісниця. Стріли-блискавиці. Воскрешає землю Громом громовержець. Блискавки розбудять Землю нашу, люди, Запліднять дощами. Зазиваймо Дану(1)! Волю дайте світлу. Дивів прогоніте! Зливи не боялись. У дощі купались. Босі і щасливі, Діти сонцекрилі. Полетіли далі І Перун, і Дана. А земля умита Стала проти літа, Як гарненька діва, Повна сил і дива. Мотря чорноброва Мовила до Ольги: - Полинами пахнеш... - Од відьом й русалок Цілий день пучечок Грів біля сердечка. - Зашарілась... Стиха: - Й від гріхів нестримних. - Що з тобою, мила? - Може, полюбила... Хай у ніч чарівну Долю свою стріну. 1. Дана – Богиня води, вічноюна чарівна Діва, водночас дружина вогню (Світовида), що народила на світ Любов, Землю. ... - Агов, дівки! – гукнула їх Палажка,- Ідем робить Марену(1) – й до ріки. - Взяли солому? - Візьмемо у Гашки. У неї і шипшина, і квітки. - Пішли! У Галі - гурт дівчат строкатий. Та кожна – гарна, чиста, мов зоря. Он пишногруда світлокоса Ганна, Подруга Ольги, варта короля. - Ха- ха! – сміється, - Гляньте на Марену: Звичайна палка й віник у вінку. Опудало з соломи та із клена Хай забере в нас доленьку гірку! ...Стрічками Ольга віничок прибрала, В намисто – ляльку. Це Купало наш. Біля Дніпра вже братія чекала. Он гори хмизу. Скільки праці – зваж. На небі – Місяць. Стрімко поночіло. Ні хмарки – зорі, пахне так трава... Ревуть пороги. Хлопці здичавіли: - Дівчат у воду! - Ще і не дива! – Це Ольга засміялася лукаво, Зібрала подруг, шепчуться про щось. Ураз зі сміхом в бризкітливе сяйво Хто в одязі, хто без, в Дніпро – шубовсь! На хлопців вони зовсім не зважають. Неначе і немає парубків. По березі ревниво походжають. Та ось і хлопці в воду – хто схотів. Понад бурхливим водокруговертям Закляття срібне в зорі поплило: 1. Марена – або Мара. Донька Чорнобога, богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб,смерті. Опудало Марени спалювали або топили у воді. - Водичко, захисти од горя й смерті! Омий од скверни тіло і чоло! Водичко, найстарша царичко, Умий моє сонячне личко. Водичко-царичко, очисть, Щасливою бути навчи! - Ой дівоньки, гляньте – русалки! - Та де ж? - В очереті, від балки! - Дивіться – білява коса... Хтось з хлопців аж свиснув: - Краса..! - Вони наче з хвиль виринають. Із лілій вінки одягають. - Хутчіше на берег! - Не бійсь! - Це тішиться відьомський біс. У місячнім сяйві мара Поволі до скель відпливла. - Хай нечисть не лізе на свято! - Хрестилася Ольга завзято. *** Схвильовані і мокрі, і щасливі Вогонь побіля річки розвели. Марену до Купала примостили, Взялись за руки, танець почали. Які русалки, і які тут мавки! Кому це страшно у купальську ніч? Хай заздрять квіти і чудні купавки, Ідуть хай в гості тайни зі сторіч! А ми, мов іскри. Вогнище високе. І смішно й страшно. - Перестрибуймо! Хитались тіні лісу однобоко, Зайців лякав шаленістю вогонь. А ми, мов іскри. Очищай нас, ватро! Спали чаклунства, нечисть і страхіть! ...За руки взявшись, хлопці і дівчата Злітали в вись, до самих верховіть. - Не розійшлися руки! - Слава Богу! – Гукала Мотря: - Значить вам судьба! - Дивіться, іскри вслід Миколі й Ользі. - І цим на щастя! - Ольго, заспівай! Весела Ольга коси розпустила. По чорнім шовку – відблиски вогню. І заспівала. Пісню підхопили. Переливали голосом зорю: - ...Ой ходила квочка Вдокола кілочка: Кво, кво, кво, Вдокола кілочка. Ой висиділа квочка Четверо курчаток, Четверо курчаток, А всі штири півники, Кво, кво, кво, А всі штири півники. А єдин півничок - Молодий Миколка. Другий півничок - Молодий Тимошка. Кво, кво, кво. Молодий Тимошка... .....Кружляла пісня в хороводі юнім. Петро тим часом до Марени – хап! Дівчата слідом! Де там! - Це не люба! - Марена люба, - кричить Ганна, - там! *** П’ять Марен ще молодці одбирали. А останню, шостую, розламали. Утонула Мареночка, утонула. Та наверх кісонька зринула. *** Кружляла пісня, до Дніпра побігла. Вже Місяць-красень плава на човні. - Подруженьки, тепер до ворожіння! - Чи суджено? - Що суджено мені? На воду вільця(1) з свічками пускали. Хитались очком зляканим вогні. - Дивися, Ольго, Мотрина згорає! - Моя горить? – гукає Ганна. - Ні! - Моя горить! –кричить щаслива Ольга. - Моя горить! – радіє Гашка теж. ...Пливуть вінки. Свічки пливуть поволі. І Борисфен вирує і реве... Природа раптом ожила, прозріла. Дуби і верби збіглись до води. І шелестять, і розмовляють вільхи. 1.Вільце – вінок. ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------ Єдина мова: - Любий мені ти! …Сяйнуло небо – зорі розбігались. Сяйнуло лісом – квітоньки злякались. До купки збились лосі і зайці. Завмерла свічка. Острах на лиці. Велика куля, вогняна й кудлата, Над лісом загойдалась вовкувато. І по тоненькій сяючій струні Спустились дивні постаті стрункі. Хрестився кожен – утікать боявсь. У хащах чортик відьомський сміявсь. Казкові принци, скинуті з небес, Вклонились нам. Чи привиди чудес? Блакитносрібно сяяли тіла. В очах привітність й лагідність була. - Уклін вам, люди! Ми з добром, з теплом! Та ноги й руки острахом звело. І раптом з кулі дивнії квітки Додолу впали в натовп нехиткий. О ні, ці квіти не були земні. Про що вони нагадують мені? Здригнулась Ольга. Руки простягла. Не руки – ні, два срібнії крила. Злетіла вверх, де куля вогняна, Ураз в очах, мов квітка, розцвіла. І в срібну ніч знялися з нею всі. Людей чарівних з казки було сім. Під нами ліс сміявся й танцював. І кожен звір казки оповідав. Над ними час в спіральній срібноті Вгортав усіх у хвилі золоті. Казковий принц до Ольги доторкнувсь. За руку взяв. «О ні, я не боюсь! Чому така упевненість свята? Чому мене бентежить висота?» Рука в руці. Безмежжя у серцях. В серцях - любов безмежжям, а в очах Кружляли Місяць й зоряні світи. - Ти хто? - Любов. Люблю тебе завжди. - Завжди? - Коли з шаленого вогню, З двох половинок вічного «люблю» З’явились ми – дві іскорки життя, Перед Любов’ю впало небуття… ...Чому бентежить погляд нечужий? Прозріла пам’ять в миті на межі. Це він! Це він! Помру й воскресну вмить. - Тепер згадала - нащо мені жить! Зоря-бджола тулилась до щоки. На кулі надпис: «Сіріус». Легкий Вітрець збудив пороги. Бори сфен, Здавалось, линув з нами в тайну сфер.. Замкнулось коло, вигнулась спіраль. В кущах озвався цвіркунець-скрипаль. - Пора. Прощай. З тобою я завжди. Лише поклич, скажи мені: «Люби!» ...Той поцілунок полум’ям обняв. Вогонь живий у серці запалав. Сяйнуло небо – зорі розцвіли. Сяйнуло лісом – наче й не були. І ми, принишклі, знічені, дурні... Хіба усе привиділось мені?! Переглядаємось. Аж страшно говорить. Русалка в очереті хихотить. Але ж ось квіти на траві чудні! У нас таких немає на Землі. Підбіг Микола. Що це він тремтить? О Боже! Як? Повторюється мить?! Впізнала принца в Колі по очах. Але чому не зводить мене страх? Усі мовчать. Мовчання ж це – гучне. Шепчу: - Миколо, вік люби мене! За папороттю - 12 Зійшлись дерева. Шепчуться про щось. Вже блимає з імли окасте ХО. Повіяв холод. Хвилі рокотять. - Піду я, Ольго, папороть шукать! - Вуста зімкнув. У погляді порив.- - Ще мій прапрадід часто говорив: «Хто квітку-жар у хащах відшука, Підкорить чари й тайни всі пізна. А ще він стане вічно молодим. Коханій – любим, людям – дорогим. Та квітка-жар замки всі відчиня. Заклятий клад, мов з хвилі, вирина.» - А мій дідусь по скарб ходив. - І що? - Знайшов. Дуби... Горять сотні свічок. Та як не рив, а скарб вростає вглиб. Якби ж то квітка папороті, вмить Нечиста б сила відступила в тьму. - Оце так дід! Як заздрю я йому! А я знайду! – торкнувсь її долонь, - В ніч на Купала Перуна вогонь На папороть затаєну впаде, І спалахне кущ жаром, як удень... - Але ж іти далеко, страшно... - Ти Боїшся вже за мене? - Відпусти! Іще побачуть... Ох, не обіймай! - Ти вся гориш... - Цілуй...Не відпускай! ...Пливла над ними світла добра ніч. Пісні...Вогонь на березі горів. Злякавсь їжак і шурхнув до нори. - Люблю тебе. - Ти любиш? Говори! Хай чують ліс і небо! Я люблю! Клянусь, кохана: з пекла, із вогню До ніг твоїх жар-квітку принесу, Щоби твою божественну красу Осяять, королево..! Всі скарби Відімкнуться для нас. - Лише – люби... *** ...Де курячий голос не зайде, Там папороть молодець знайде. Ішов. Шелестіли дерева. Ішов. І кусались кущі. О сяючі квітоньки, де ви ? Лиш лис про щось лисці лящить. Сміються віддалено мавки. Майнув он меткий лісовик, Кошлатий, рудий, бородатий, За ним - рогокрил-польовик. Песиголовці-сироїди, Не дай Бог, зачеплять мене! Русалка стрибнула із віття: - Красунчику, нас не минеш?! Аж скрикнув. Красуні розкішні Вмивались гуртом з джерела. - Ми чисті створіння, не грішні! - Білявка його обняла. Блищали смарагдові очі. Біг Місяць по косах густих. - Станцюємо, хлопче, ти ж хочеш? Здригнувя і витяг полин. Дала оберіг від русалок Кохана...Спасибі тобі. Прозорими тінями стали. Микола ж у хащі побіг. І раптом в пітьмі заясніло. Це папороть! Сяйний бутон Дивився з куща жартівливо: - Зірви, якщо зможеш! Герой! Микола прогнав оніміння. Іще зачудований, ніж Поклав на рушник...За корінням Окреслив свят-коло скоріш. Взяв хрест в праву руку, на лівій Порізав мізинець, щоб цвіт Прикласти до крові. Щасливо Чекати став цвіту...А світ Ураз обернувся пітьмою, І...квітка-вогонь розцвіла. Не бійся, зрізай її, Колю, І кров’ю стебло обмивай! Так ось яка пишна красуня! Тендітні горять пелюстки. І очки – розумні-розумні, І стан її - тайно-хиткий. Тут регіт і тупіт зчинились. Відьми, і чорти, і мерці, А ще вовкулаки, нічниці Завили. Та квітка в руці Спила його крові, принишкла. В свят-колі і Коля притих. Нехай же біснуються! Тихше, О серцю, вгамуємо крик! Вже перші півні проспівали. Зоря поміж віття летить. Відьми ж біля ніг танцювали. А – зась! Не дістатись сюди! Вже другі півні проспівали. Горить його квітка ясна. Чудовиська миттю пропали. Тепер би скоріш до села! Нікого б ніде не зустріти. Говорять, поганий то знак. ...Надворі вже стало сіріти. Поволі згасав переляк... Ішли якісь файні дівчата. Співають, віночки плетуть. Одна заходилась кричати: - Врятуй мене, молодцю, б’ють! «О ні! Це чорти у оману Заводять...Тікати мерщій!» Хрестився. Дівок тих не стало. Село в сяйві ранку блищить Веселими вікнами. Стріхи Куйовдяться від горобців. І як мене Ольга зустріне? І усміх блукав по лиці. Згадав, що Петро намірявся В мурашник зарить кажана. В четвер розкопать сподівався Граблі та ще й вила. Чортма! А втім...Оця оповідь – давня. У ночі купальської – тайна.. Не смішно хіба, що граблями Торкнешся дівчини - і вмить Тебе покохає без тями, А вилами – щоб некохана Навіки могла розлюбить. А в нього ця папороть сяйна У пазусі тепло мовчить. Іще зазирнув: - Ну і панна! Відчув, мов про щось гомонить. Прислухався – дивна та мова: - Душа відкривається слова Із першим промінням тобі. Пізнаєш, що втаює світ. Всі волхвом за мудрість назвуть. Рушай! Почалась твоя путь! ...Прокинувся. Бджілка пухнаста Під вухом тривожно гула. А, може, це сон лиш про щастя? - Ні, волхве, - сказала бджола,- І папороть квітна з тобою, І Ольга чекає...Спіши! - А чим ти стривожена, бджоло? - Перш долю свою розв’яжи. ...Сказала отак й полетіла. Умить пронеслось в голові, Що волхви, жерці володіли Знаннями з наук головних, Природу усю розуміли, Язичницький дух берегли, І світ Деміурга створили(1), Пришельця з галактик ясних. Творці стародавніх абеток, Трипільської буквиці, вед. Був мудрим цілителем предок, Астролог, борець і поет. Ще дбали порядок у вічі. Плекали язичницьку віру... Усе це ураз пронеслось. І в серці здригнулося щось. До нього по вранішніх росах... То ж Ольга летіла: - Живий! Троянда червона у косах Сіяла в ранковій зорі. Аж знітився...Зблід. Здивувався, Зрадів і злякавсь водночас. - Ось папороть, - захвилювався, - Вона буде квітнуть для нас. - Коханий! За тебе боялась… Я так хвилювалась... Повір!. …Вже нічка купальська прощалась Казками світліючих зір... 1. Деміург – він же Око, Творець, Першобог, творець Вирію, Всесвіту, Землі.

Олеся Омельченко Це оповідання присвячую усім, хто загинув у боях з Фашистами. Мужність ( оповідання ) І Згорблений, уже далеко не молоденький, сухорлявий староста селища Славгород, загадково посміхнувся. Його єдине. Незрозумілого кольору око хижо виблискувало під світлом настільної лампи, а широкі ніздрі раз по раз посіпувалися, неначе він чув здобич. «Якщо вже Фомка так хвилюється – прийшов до коменданта не з пустими руками,» - насторожився комендант, уже літній німець. - У старого перукаря є з десяток дебелих псів, пане коменданте, - вкрадливо почав Фомка, - І які! Здоровенні, як вовкодави, а злі, як пантери. А розумні..! покладеш у садку годинник – знайдуть! – Він раптово зайшовся кашлем. - Комендант в’їдливо процідив: - - Курить менчь надо! Постать старости затремтіла, а під носом виступив піт. Високий, як жердина, комендант, підвівся зі шкіряного крісла і, порипуючи новенькими чобітьми, підійшов до одноокого впритул. - Український овчарка – дело карош! Карош! – поплескав старосту по плечу. Усміхаючись, дадав: - Гут! Маладец! А сам подумав: «Цей і свою шкіру продасть, щоб вислужитись.» Фомка радісно виструнчився від похвали. Він аж із себе ліз, догоджаючи коменданту, адже той пообіцяв повернути Фомці хутір, який «відібрали» у нього більшовики. Ладен був хоч зараз пригнати отих псів, аби вислужитись. ІІ Старий перукар Давидович вийшов набрати води. Криниця була у кутку двору, біля тину. Збита з дерева, поскрипувала тоненько під вітром. Вода у ній – чиста і прохолодна, аж солодка. І хоча криниць по селу багатенько, та ще до війни до його криниці приходило чи не півсела. «Солодка якась у вас вода, Давидовичу! – говорили люди. «Чарівна!» - сміявся дід. Давидович зітхнув і прислухався… Вечір співав…Тихо так і сумно під мелодію цвіркунів-скрипаликів бриніли тонесенькі промінчики щедрого гарячого обрію. З долини піднімався рожево-синій туман і слався низько над землею. Вкрадлива, насторожена тиша…Тільки інколи обізветься десь пес, чи замукає корова, чи спалахне говір – і знову: глибока тиша. Добрі сумні очі діда потеплішали. Вітерець лагідно пестив уже зовсім сиве волосся, плутався у довгій бороді. Дід набрав води, перекинув коромисло з відрами через плече і поволі потюпав у двір, зарослий споришем. На старечих руках напружилися м’язи. Ох і боялися в молодості його кулака! Згадує про це з усмішкою. Та вмить сколюються куточки вуст і серце обливається кров’ю від власної безпомічності. Та що може старий проти фашистської зграї..! І знову недавній спогад гостро ранить серце « Ех, Опанасовичу, Опанасовичу, - зітхає дід, - Хіба не міг би я вам стати чимось у прирогоді?» Командир партизанського загону по-доброму всміхається. Не переконати старого, що і ненависть – зброя, не обов’язково діяти з гвинтівкою в руках. «Давидовичу, та ви і так у нас герой. Он скількох поранених виходили з Хомівною» « Ет, - сердиться дід і відводить погляд. – то діло бабське. А ти б доручив мені щось. – Лукава хитринка висвітилася в очах і вмить спалахнула ненавистю. – Он ходить по землі виродок Фомка, візьми його нечиста сила...!» Кіндрат Опанасович обіцяє. При згадці про Фомку голос його наливається твердістю: « А того запроданця народ судити буде!» А оце торік Опанасович і справді з проханням звернувся: Чув я – у вас колись ціла псарня була. Чи не змогли б ви для нашого загону роздобути пристойних псів?» Давидович крекнув і поставив відра на лаві біля порогу. Де вже він діставав їх – сам Бог знає. Скоро із маленьких, кумедних цуценят виросли прямо-таки вовкодави! Лежали вони у загорожі біля хати, високоногі, прекрасних порід псяри. Баба називала їх телятами. Ох і сердило це старого! Помітивши його, породистий сірий пес радісно гавкнув, скочив на ноги і, ліниво позіхнувши, уткнув симпатичну морду у перекладину. Це дідовий улюблениць Рекс. Біля нього вивернулася красуня Дінго. Її біленький носик посіпувався раз у раз, бо на нього так і наровила сісти настирлива зелена муха. Рекс привітливо гавкнув ще раз, наче просив звернути на себе увагу і замахав хвостом. - Мордуєшся? – усміхнувся Давидович, - Скоро буде тобі роботка! Раптом галаслива Дінго скочила на ноги і нервово загавкала. Вона ще здалеку прекрасно відчувала чиєсь наближення.. останні собаки теж захвилювалися і підняли на подвір’ї галас. І дідові вчулося говоріння. Вийшов за ворота. Притуливши долоньку до очей, вдивлявся в далину вулиці. Ті голоси будили в ньому неясну тривогу. З-за рогу вулиці показалось четверо есесівців. Першого дід упізнав зразу – довгоногий, схожий на общипаного гусака – комендант. За ним, ледве не спотикаючись, біг староста. - Чорний ворон! – сплюнув Давидович і добряче закрутив хвіртку. У передчутті защеміло серце. «Невже до мене?» від непроханих гостей добра не жди. І справді – зупинилися біля двору. - Ей, Давидовичу! – гукнув до нього староста. Дід наче й не чув, пішов собі у двір. «Ще й обзивайся до такої скотини! Тьху!» Староста торохнув хвіртку. - Відкрий, кому кажу! – виплюнув Фомка цигарку. Рот у нього був роззявлений і з нього валив білий дим, наче пар з киплячого казана. З сіней вискочила баба, ховаючи мокрі руки під синій хвастух. Її приземиста пухленька постать тремтіла, а маленькі швидкі очі злякано і гнівно дивилися на німців. Двір враз наповнився гавканням. Пси металися – злі, нервові, блискаючи темними очима. Кожен мускул тремтів на них. Хижо виблискувала наїжачена шерсть. - А цур вам, збісилися! – тупнув ногою Давидович. Солдати зламали хвіртку і тепер всі четверо із захопленням зупинилися неподалік загорожі, не зводячи очей із породистих псів. ІІІ Комендант повернувся на каблуках до старого, вказуючи пальцем на собак: - Зеер гут! О зеер гут! Пан полковник будет задоволен! Карош пси! Карош! Він щось сказав по-німецькому солдатам і ті зареготали, витягуючи ошийники. Старого проморозило. Тільки ворушив беззвучно поблідлими тремтячими губами.. баба наче приросла до порогу. - Ні, ні! – прошепотів нарешті, - Вони ж мені, як діти! Не віддам! - Но, но! Не можна проти! По-карошому! – намагався усміхнутися комендант. – Я заплачу! – витяг жменю якихось папірців – А пси карош! Молодец гросфатер! «Він що, думає, я продамся! – кинуло в жар старенького. – Кому?!» - Та щоб ти подавився своїми грошима! Тьху! – сплюнув дід, - Ідіть геть з двору! – блиснув гнівно очима. – Прошу по-хорошому – ідіть! – приклав руку до серця. Комендант з подивом глянув на Фомку. Той втяг голову в плечі. Не чекав такого комендант, думав, староста все уладнав. - Я…, я…, - заїкався Фомка. Комендант зацідив йому кулаком в пику. Фомка схопився за щоку, гарячкувато зашамкотів, виплюнувши вибитий зуб: - Він, він…сам віддасть! – І вже до діда: - Давидовичу, та віддай ти оцих псів, нащо тобі клопіт! А за гроші…. Давидович тупнув ногою і, не давши йому договорити, показав на хвіртку: - Геть з двору, сатано! Комендант кинув презирливий погляд на старого: - Швайн! – і з великим задоволенням опустив на дідову спину батіг, що аж просвистів у повітрі. Фомка задоволено вишкірив зуби. І на них червоно зблиснуло сідаюче сонце. Солдати заметушилися, розмотуючи довгі мотузки з петлями. - Будьте ви прокляті! – відчаяко прошепотів старий, - Та щоб я сирою землею став, якщо віддам вам собак! Підійшов до огорожі. Плечі опустилися, сльози здавили горло. Дінго лизнула його в руку. Розлючені незнайомцями собаки люто ричали, шкірячи зуби. - Комм! Комм! – комендант кидав собакам добрячі кусні м’яса . ніздрі собак хижо роздувалися від запаху свіжини. Давидович не годував їх м’ясом. Де його взяти? І тепер серце болісно стиснулося – зараз накинуться і…кінець! Ризикована думка промайнула блискавкою. Швидко, боячись спізнитися, старий тремтячими руками шарпонув хвіртку загорожі і несамовито закричав: - - Рекс! Дінго, Лев, взять їх! Ну, любенькі мої, ну ж! І тут десяток здоровенних собак, вишкіривши зуби, оскаженіло накинулися на зеленомундирників. Ті зарепетували, за панікували, відбиваючись. - Так їм! Так! – засміявся Давидович, та від удару в вилицю втратив свідомість. До нього підбігла красуня Дінго, лизнула в обличчя і жалібно завила, піднявши морду. В голові старенького помалу почало прояснятися. А Дінго вмить, напружившись усім тілом, стрибнула старості прямо на спину. Той заверещав і мішком звалився в траву. Німці відбивалися від розлючених, озвірілих собак прикладами гвинтівок, стріляли.. один пес уже додихав у калюжі крові. Есесівці плуталися у мотузках, падали, зводилися на четвереньки і, нарешті, верещачи, кинулися до розчиненої хвіртки. Німці давали дьору з подвір’я Давидовича, мов ошпарені.. вони летіли вулицею так, немов встановлювали світові рекорди з бігу. А за ними мчала розлючена дев’ятка псів. З хат виходили люди, хрестилися: - Так їм! Так, окаянним! – почувся чийсь сміх. Та не зовсім веселим був той сміх. Дінго догнала безштанного Фомку і знову звалила на землю. - Назад! – гукнув своїх бійців Давидович, - Цур їм та пек! Ніколи нам перемогу святкувати – тікати треба, голубчики ви мої! – сльозинки зблискували у його бороді. ІУ Старий доповз до хвіртки. В голові шуміло. Стрічав своїх відважних бійців з лагідною і водночас тривожною усмішкою. Подерті і стомлені собаки урочисто забігали у двір.. дід стояв на колінах, пригортав їх, не соромлячись сліз: - Рідненькі мої, діточки мої… Рекс лизнув руку старого і заскавучав. Лівий його бік був роздертий до крові. Тигр і Вихор теж були поранені. Швидко з Хомівною поперев’язували собакам рани. Лежали вони тепер у загорожі, важко дихаючи, повисолоплювавши язики. Натомлені, виснажені. Це була їхня перша справжня битва…Закопали у садку вбиту вівчарку. Тихо…Підозрілою здавалася ця тиха сутінь. В душі Давидовича снував неспокій. Встигнути б відвести собак в ліс до лісника. Переховав би! Ох, встигнути б! Над селом засяяв тоненький серпик місяця, з річки віяло прохолодою. Поплескав стару по плечу: - Та не плач! Ніде я не дінусь! Ну все, зачиняй хату і сховайся в клуні. Хомівна заплакала. - Ну, годі вже! Проведи нас до воріт! І раптом пси всі разом загавкали. Баба злякано перехрестилася і припала до вікна. До хати бігло п’ятеро фашистів, тримаючи гвинтівки перед собою. Коменданта з ними не було. Тільки підтюпцем слідом швидко шкутильгав Фомка. - Відпустить! Негайно! – майнула думка і Давидович кинувся у двір. - Цурюк! – вигукнув рудий німець, легко перескочивши через тин. Він байдуже прицілився у старого. - Кайне шріттт! Іхь верде шіесен!! - Ну, - підступився до нього староста і, розмахнувшись, вдарив прикладом. Старенький похитнувся, але не впав і плюнув йому в обличчя. Витираючи з носа кров. - Продажна шкура! – тремтіли у нього кулаки. Староста вистрелив. Дід зблід і, тримаючись за бік, поволі присів. Хомівна скрикнула. Собаки, несамовито гавкаючи, метались в загорожі. Підстрибували, наровили вискочити. Нарешті, довгоногій Дінго це вдалося і вона люто накинулася на свою здобич, старосту. Вчепилася зубами в горлянку, ричала, терзала його, рвала зубами шкіру. Рудий солдат вистрелив. Красуня Дінго заскавучала жалібно і розпачливо, важко впала на спориш. Її очі, повні сліз і болю благально дивилися на Давидовича, наче просили допомоги перед страшною неминучістю смерті. Облите керасином подвір’я і загорожа з собаками запалали. Собаки з палаючою шерстю металися, намагалися перестрибнути загорожу, втекти від пекучого болю, від навислої над ними біди. Кому вдавалося взяти перекладину, озвіріло накидалися на німців. Дим, кров, зойки, виття, постріли і скавучання наповнили подвір’я, яке вмить перетворилося на пекло. Староста харкав кров’ю. Із покусаної шиї юшила кров. Баба голосила, рвалася до пораненого Давидовича, але її не пускав дебелий ротатий солдат, погрожуючи пристрелити. Старий зібрав останні сили, підповз якимось чудом до загорожі, зірвав палаючу хвіртку, обпікаючи руки: - Любенькі, тікайте ж..! Дим їв очі, солдати стріляли у озвірілих від запаху крові собак. Рекс стрімко налетів на рудого солдата, вибив у нього з рук гвинтівку і повалив додолу. Обезсилілий Давидович потяг до себе ту гвинтівку тремтячими руками прицілився і вистрелив у старосту, який, відбиваючись від собак, намагався пробратися до хвіртки і втекти. Та враз здригнувся і завмер навіки від кулі дідуся, витягнувшись на подвір’ї, немов гадюка. Рекс уже розправився з рудим. Той, заюшений кров’ю, конав з перегризеною шиєю. Тепер Рекс летів на допомогу трьом псам, які накинулися на солдатів. Один німець вирвався і кинувся навтьоки, тримаючи руками подрані штани. Але куля діда наздогнала його. Далеко-далеко видно було заграву, чути було жалібне скімлення догораючих та конаючих собак. Аж душу виймав той плач. Ставало моторошно, страшно… Давидович, затиснувши руками поранений бік, з якого струменіла кров, ридма кричав, прихилившись до обгорілого дерева…Зупинив свій погляд на здохлій Дінго….Шукав очима Лева…Здригнувся….Обвуглений, висів він на загорожі, намагаючись, напевно, втекти від смерті. Тільки Рекс вив, сочив ранами і повними сліз та туги очима дивився в зоряне небо…. Ще і досі у Славгороді ходить легенда про відважних собак старого перукаря Давидовича. Хтозна, чи лишився тоді старенький живим, чи ні. Може, вдалося йому пробратися до партизан, а, може, - ні. Тільки на місці його хати на другий день зосталося сумне попелище і довго ще тужив на тому згарищі якийсь пес…Може, Рекс…

Олеся Омельченко Поезії про кохання *** Тільки глянула раз – й полюбила навіки. Уже скільки страждань протекло через тугу. Як скучаю! Від сліз припухають повіки. Мама каже: - Він кликав... А ти... втратила друга... Але ж, Боже, Любове, - була більшою мене! Не вміщалася в серці, заповняла ввесь Всесвіт. Ти мене розчавила, потім стала ти мною. І палаю в Безмежжі мить і вічність Любов’ю! Мій коханий світанний, ти не сердься на мене, Бо й поезія віща запалала до неба. Несумісні ви. Треба вибирати між вами. Я без тебе – в одчаї, А без неї – вмираю. Вона знала про вибір – я собі не належу. За поетом господнім Божі Агнели стежать. І коли, як вовчиця, вила з болю кохання, Вищі сили природи прилітали втішанням. І ніколи нікому мене не зрозуміти! Але знай: ти зі мною так і йдеш в кожній миті. Дві стихії безмежні вмить би серце спалили. Якщо ти мене любиш, ти простиш за цей вибір. Якщо ти мене любиш, мій фатальний коханий, Ти простиш, що життя все лиш тебе я кохаю. Та вже осінь у долі... Сонце вийшло з зеніту. Як же, Боже, без нього буду я на тім світі?! Але вірю, Любове, - в будь-яких паралелях, В інших вимірах й долях ти до нього повернеш. Я змужнію, Любове, дорівняюсь до Тебе! І тоді... Ах, нічого говорити не треба! В планкеоні сльозини все життя помістилось. У поезії в серці я за тебе... молилась. *** . - Давай напишемо йому листа! – Сказала тихо ясноока доня. - О, скільки вже листів писала я, Та падали у зяючу безодню Без відповіді. Лиш одна Любов Дивилася на всі мої страждання. І я раділа, відчувавши знов, Що ти живий, і все у тебе гарно. А що там я без тебе в суєті, - То це – нічого: Виживу, бо маю У серці неосяжну і безкраю Любов, яка веде мене в житті. А, може, і напишемо... «Привіт! Я знов тобі крізь час кажу «Кохаю!», живу без тебе і щодня вмираю, і воскресаю, щоб в ранковій грі із сонцем донести знов небокраєм тепло любові, яка не згорає, і не старіє. Лиш крізь ночі й дні Все важче тужить: «Милий, обійми!» ... І байдуже, що зробиш із листом. Але тепліше стане в моїй Долі, І я, малий промінчик на долоні, Знов зігріваю все твоє єство безмежним найщасливішим «кохаю»... І... знов живу, і знову помираю. *** ... Дощ в Новий рік зупинився плакати. В просторі Вселюбові ми розмовляли на мові пам’яті, дійсність вмістивши в слові...Я лише й ти.... І немає простору. Стиснувся час у крапку, де так привільно, щасливо й просторо...І.... світляки на ганку.

                         

                          Нашій Олесі Омельченко - 65!

       Нове Слово у літературі або Розквіт справжнього таланту.

Олеся Омельченко – серед колег- письменників у Дніпропетровську. Вибори нового Голови ДО НСПУ Луценка В. "

            На фото – Олеся Омельченко та Любов Голота під час 6 з’їзду НСПУ

lang="UK">                               Наша Олеся

        Олеся Омельченко народилася 19 січня, на Водохрещу, 1952 року у селі Військовому Солонянського району Дніпропетровської області у родині хлібороба. Закінчила історико-філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету та факультет романо-германської філології Харківського держуніверситету. Працювала журналістом у газеті «Трибуна будівельника», викладачем у механіко-металургійному технікумі м. Дніпропетровська, школах міста. З 1994 року працює вчителем у рідній Військовій СЗОШ, опікується обдарованими дітьми, які посідають призові місця не лише у Всеукраїнських, а і у Міжнародних конкурсах.

      Член Національної Спілки письменників України з 1997 року, член Національної Спілки журналістів України з 2002 року.

    Автор поетичних книг: «Зачарований обрій», «Присвячую себе…», «Вселюбов», «Високий берег», книг для дітей «Скажи на мене: зірочка», «Марійчина казка», «Казка про Вовка Недригайла», книг драматичних віршованих творів та поем: «Полум’я Любові», «Адам і Єва», «Мить і вічність», якими зацікавилися театри кількох обласних центрів. Автор багатьох нарисів та публікацій у республіканській пресі та за межами України.

    Лауреат премії ім.. Івана Сокульського (2008 р.), премії ім.. Павла Кононенка (2015 р.), переможець кількох Всеукраїнських та Міжнародних поетичних конкурсів.

     Олеся Омельченко є автором сценаріїв та проектів районних та обласних масових свят і дійств, активний громадський діяч.

    Вчитель вищої категорії. До 25-річчя Незалежності України Олександрі Олексіївні присвоєно звання «Почесний громадянин Солонянського району» (свідоцтво № 23).

     Незабаром у видавництві «Ліра» виходить історико-філософсько-фантастичний роман-есе у віршах про рідний край «Дивограй».

     Письменниця  плідно працює над новими поетичними, драматичними, публіцистичними, гумористичними  та творами для дітей.

     Готові до видання 8 рукописів драматичних, прозових творів, оповідань, гуморесок та творів для дітей.

        На фото –Олеся Омельченко та її колега, вчитель-методистНіна Козило. Перед врученням О. Омельченко нагороди – звання «Почесний громадянин Солонянського району» 24 серпня 2016 р.

 Олеся Омельченко - авторка 10 книг поезій, поем, творів для дітей та юнацтва, драматичних віршованих творів, роману у віршах, гуморесок  має на сьогодні у своєму творчому потенціалі 8 готових до видання  творів:  драматичні твори у віршах, зокрема, «Голубоокий Ангел», три книги поем та поезій для дорослого читача, 2 книги віршів, поетичних казок, драм, пісень для дітей, оповідань, повість- казка у прозі «Таємниця Новорічної ночі»,  історико-філософсько-фантастичний роман у віршах про рідний край «Дивограй», дослідження із історії рідного краю (Солонянщини, Військового), книга нарисів про відомих солонянців, хліборобів, вчителів, письменників.

       Олеся Омельченко плідно працює  над новими творами як віршованими, так і у прозі.

       Уважно ознайомившись з її великим творчим доробком, спираючись на думку літературознавців, критиків, які досліджували її творчість ( Марія Зобенко, лауреат премії ім. О. Гончара; Олександр Зобенко, літературознавець; Валентина Мороз, професор , доктор філологічних наук; Наталія Олійник, завідуюча кафедрою української літератури ДНУ; Любов Голота, лауреат премії ім. Шевченка; Любов Романчук, літературний критик; Леся Мудрак, критик і письменниця; Анатолій Поповський, професор, завідуючий кафедрою української філології Дніпропетровського університету внутрішніх справ; Ольга Турган, професор;  Наталка Нікуліна, лауреат прем. Ім. Яворницького; Микола Пивоваров, академік; Микола Вінграновський, лауреат прем. Ім. Шевченка; Володимир П’янов, заслужений діяч мистецтв України та інші – на жаль, деякі з них уже покійні), -- ми приходимо до висновку, що її твори  заслуговують на уважне прочитання як дорослим читачем, так і дітьми, школярами, адже несуть не лише великий емоційний потужний заряд людяності, добра, а і є високохудожніми та високодуховними, адже написані соковитою, барвистою українською мовою, багатою на художні тропи, порушують злободенні проблеми боротьби добра і зла, високого і низького, болючі проблеми становлення молодого покоління серед бруду алкоголю, наркоманії та злочинності, мають велике виховне значення, пізнавальне та історичне, порушують питання людяності та виживання Всесвіту і Людини з великої літери в цілому, незнищенності Любові і Краси.

     Олеся Омельченко на сьогодні є однією з найяскравіших обдарувань в українській літературі, а її твори – енергетично- потужно-цілісними, сповненими любові, добра. Вони  мають  захоплюючі сюжети та цікаві колізії, багаті на тонкий гумор та іронію, щирі і правдиві,  історично значимі  для виховання підростаючого покоління незборимої України ( про що засвідчили також виступи вчених, колег по перу  на її ювілейних творчих звітах  та літературних вечорах і презентаціях, в тому числі і у Києві у будинку НСПУ (2014 р.)  Літературні твори О. Омельченко збагачують  українську літературу, тому гідні уваги та відповідного поцінування.

      Її творчість впродовж десятиліть вивчається у гуманітарних вузах краю, середніх та середніх спеціальних навчальних закладах, ліцеях, коледжах області. Її твори увійшли до підручників та хрестоматій для середніх та старших класів у курсі: вивчення літератури рідного краю, вчителі-методисти Фурсова Л., Сікорська Л., Максименко Н. та інші створили уроки: «Творчість Олесі Омельченко», «Щастя у поезіях Олесі Омельченко», «Образ Тараса Шевченка у поезіях О. Омельченко» та ін., цитати з її творів використовуються у підручниках української мови для старших класів, ( автор Ґудзик, Українська мова, 10 клас), а нещодавно дев’ятикласники України писали державну підсумкову атестацію з української мови за текстом  Олесі Омельченко (№ 60).

       Стаття про письменницю включена до «Енциклопедії сучасної України».

       Вважаємо, що книги письменниці  «Мить і вічність»,»Високий берег», «Марійчина казка», «Казка про Вовка Недригайла», видані у 2015 – 2016 роках, - можуть бути відзначені на рівні України.

     У 2016 році, до 25-річчя Незалежності України,  райдержадміністрація, райвиконком, райво надали їй за визначні досягнення у літературі, за вклад у розвиток культури України звання «Почесний громадянин Солонянщини», адже її  внесок в  українську літературу, культуру  - значимий, бо письменниця прославляє рідний край, його трудівників впродовж усього творчого життя.

Голова районної ради Корж О. Л. вручає Олесі Омельченко високу відзнаку району

        Її творчість користується  популярністю, свідченням чого є хоча б останній Олесин творчий звіт перед солонянцями на честь 60-літнього ювілею у Солонянському центрі дитячої та юнацької творчості, а також її численні виступи перед жителями сіл району, у школах та бібліотеках.

       Вона – позаминулорічний переможець видатних творчих людей області, має гранд Голови облдержадміністрації, делегат 4 та 6 з’їздів письменників України у Києві. Її твори є на кількох сайтах Інтернету, які користуються популярністю. Нещодавні: телепередача 51 каналу Дніпропетроського радіо-телекомітету «Один день з...» та радіопередача Харківського облтелерадіокомітету ( автор – Ірина Мироненко) переконують нас ще раз у визначних заслугах письменниці Олесі Олексіївни. 

       Олеся Омельченко – автор 10 книг поезій, драматичних творів, поем, казок. Пише як для дорослих, так і для дітей. Вона – багатожанрова письменниця: пише вірші, поеми, твори для дітей, драматичні віршовані твори та у прозі, гуморески, пісні, повісті, нариси.       Як дитяча письменниця Олеся Омельченко відкрилася ще у 1996 році, коли вийшла її перша книжка поезій та пісень (музика М. Ведмедері) – «Скажи на мене: зірочка», видавництво «Пороги». Її поезії для дітей друкувалися у дитячих виданнях України, увійшли до збірок пісень для дітей харківського композитора Миколи Ведмедері, перемагали у Всеукраїнських конкурсах, у конкурсі «Рудик» у м. Львові ( 2015 р.), у 2009 році увійшли до антології літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я  «Сяєво Жар-Птиці»

      Книга казок «Марійчина казка» - про фантастичний, світлий світ краси, таємничості і чистоти; про любов та бережливе ставлення до природи, до власного та оточуючого Всесвітів, які потрібно любити та нести відповідальність за них.

     Музику до казки-опери «Зайчик і Козлик» написав  харківський композитор Микола Ведмедеря. 

    Казочка-опера «Зайчик і Козлик» вчить бути сміливими, слухняними, винахідливими, уміти дружити і берегти друзів.

     У  казці «Марійчина казка» тріумфують Любов та Справедливість, де добро перемагає зло.  Головна героїня, малесенька Марійка, потрапляє у справжню казку, у якій бере участь. Вона дивується і захоплюється пригодами героїв, їхньою мужністю та щирістю.

      Гумор та іронія, багата метафоричність, високохудожність, напруженість сюжетів притаманні книзі для дітей молодшого шкільного віку.Олесі Омельченко «Марійчина казка».

       «Казка про Вовка Недригайла» - новаторська та захоплююча.

     Пригоди, на перший погляд наївного, але розумного, хитрого, кмітливого та винахідливого Вовка, який уміє не лише керувати лісовими справами, а і спілкуватися з іншопланетянами, пригоди його друзів змушують дітей дивуватися та сміятися, зачудовуватися та переживати за долю героїв, замислюватися над непростими проблемами сьогодення, які можна вирішити  лише з  любов’ю, добром, бережливо ставлячись  до оточуючого світу.      

     Авторка майстерно змалювала Недригайла у гумористично-іронічній манері.

     Казка, яка має тонкий сатиричний фон, безперечно цікава як для дітей середнього, так і старшого шкільного віку.

            Її твори несуть високий позитивний емоційний заряд, вражають новизною, експресивністю, невимушеністю викладу і водночас – напруженими та захоплюючими колізіями. Органічне єднання людини з природою, відчуття первозданності, надія на щасливе майбуття надихають маленьких читачів на благородні дії, розвивають образне та логічне мислення; виховують кмітливість, любов до природи, оточуючого світу; вчать людяності, доброти, витривалості, вчить мріяти, любити свій край та родину.

До книги поезій та поем члена НСПУ, НСЖУ Олесі Омельченко «Високий берег» увійшла громадянська, патріотична лірика, сповнена глибокого болю і любові до України, яка для авторки – найрідніша. Доля України – доля самої поетеси. Лірична героїня живе Україною, переймаючись її стражданнями, сподіваннями та надіями, милуючись просторами ріднокраю, оспівуючи його красу і неповторність. З Україною в серці, на високому березі Дніпра палає незгасним полум’ям Олесина Поезія, влучна, вразлива, філософічна, наскрізь сучасна і щира. Вона вирує почуттями, проміниться різнобарв’ям, спонукає читача до дії, роздумів, викликає у душах бурхливі емоції Світла. Авторка переконана у перемозі Добра, Справедливості; її Віра – непохитна, Любов – вічна, а мужнє Слово – закликає бути небайдужими і, як найдорогоціннішу святиню, берегти Батьківщину, нашу колиску, наш дім.

       До книги «Мить і вічність» ( «Пороги», 2015 р.) Олесі Омельченко увійшло п’ять драматичних віршованих творів. Вони відзначаються глибокою філософічністю, соціальною загостреністю, динамічністю, оригінальністю та фантастичністю.

       Трагікомедія «Лабіринт або Прелюдія апокаліпсису» присвячена проблемам боротьби сучасності із такими негативними явищами як алкоголізм, наркоманія, СНІд. У драматичній феєрії «Вир» розкривається незнищенність високого людського почуття – Любові. Драма «Епохи закривавлене обличчя» присвячена Чорнобильській трагедії та її наслідкам. У драматичній поемі «Світ ясних протуберанців» автор торкається проблем непорозумінь у сучасному суспільстві, де ще процвітають несправедливість та зверхність до народу. Драматична феєрія «Кличуть в пісню журавлі» присвячена сьогоднішнім подіям у АТО.

       У центрі болінь і переживань автора книги  – доля України. Своїм словом авторка торкається національних святинь і спонукає читачів подивитися на них по-новому, без хрестоматійного глянцю, співвіднести історію з сучасністю. Її твори несуть високий позитивний емоційний заряд, вражають новизною, експресивністю, невимушеністю викладу і водночас – напруженими та захоплюючими колізіями. Органічне єднання людини з природою, відчуття первозданності, надія на щасливе майбуття надихають читачів на благородні дії, даючи їм крила надії, віри, радості та любові.

   Нашій Олесі Омельченко - 65!

       Нове Слово у літературі або Розквіт справжнього таланту.

Олеся Омельченко – серед колег- письменників у Дніпропетровську. Вибори нового Голови ДО НСПУ Луценка В. А. 

            На фото – Олеся Омельченко та Любов Голота під час 6 з’їзду НСПУ

                               Наша Олеся

        Олеся Омельченко народилася 19 січня, на Водохрещу, 1952 року у селі Військовому Солонянського району Дніпропетровської області у родині хлібороба. Закінчила історико-філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету та факультет романо-германської філології Харківського держуніверситету. Працювала журналістом у газеті «Трибуна будівельника», викладачем у механіко-металургійному технікумі м. Дніпропетровська, школах міста. З 1994 року працює вчителем у рідній Військовій СЗОШ, опікується обдарованими дітьми, які посідають призові місця не лише у Всеукраїнських, а і у Міжнародних конкурсах.

      Член Національної Спілки письменників України з 1997 року, член Національної Спілки журналістів України з 2002 року.

    Автор поетичних книг: «Зачарований обрій», «Присвячую себе…», «Вселюбов», «Високий берег», книг для дітей «Скажи на мене: зірочка», «Марійчина казка», «Казка про Вовка Недригайла», книг драматичних віршованих творів та поем: «Полум’я Любові», «Адам і Єва», «Мить і вічність», якими зацікавилися театри кількох обласних центрів. Автор багатьох нарисів та публікацій у республіканській пресі та за межами України.

    Лауреат премії ім.. Івана Сокульського (2008 р.), премії ім.. Павла Кононенка (2015 р.), переможець кількох Всеукраїнських та Міжнародних поетичних конкурсів.

     Олеся Омельченко є автором сценаріїв та проектів районних та обласних масових свят і дійств, активний громадський діяч.

    Вчитель вищої категорії. До 25-річчя Незалежності України Олександрі Олексіївні присвоєно звання «Почесний громадянин Солонянського району» (свідоцтво № 23).

     Незабаром у видавництві «Ліра» виходить історико-філософсько-фантастичний роман-есе у віршах про рідний край «Дивограй».

     Письменниця  плідно працює над новими поетичними, драматичними, публіцистичними, гумористичними  та творами для дітей.

     Готові до видання 8 рукописів драматичних, прозових творів, оповідань, гуморесок та творів для дітей. 

        На фото –Олеся Омельченко та її колега, вчитель-методистНіна Козило. Перед врученням О. Омельченко нагороди – звання «Почесний громадянин Солонянського району» 24 серпня 2016 р.

 Олеся Омельченко - авторка 10 книг поезій, поем, творів для дітей та юнацтва, драматичних віршованих творів, роману у віршах, гуморесок  має на сьогодні у своєму творчому потенціалі 8 готових до видання  творів:  драматичні твори у віршах, зокрема, «Голубоокий Ангел», три книги поем та поезій для дорослого читача, 2 книги віршів, поетичних казок, драм, пісень для дітей, оповідань, повість- казка у прозі «Таємниця Новорічної ночі»,  історико-філософсько-фантастичний роман у віршах про рідний край «Дивограй», дослідження із історії рідного краю (Солонянщини, Військового), книга нарисів про відомих солонянців, хліборобів, вчителів, письменників.

       Олеся Омельченко плідно працює  над новими творами як віршованими, так і у прозі.

       Уважно ознайомившись з її великим творчим доробком, спираючись на думку літературознавців, критиків, які досліджували її творчість ( Марія Зобенко, лауреат премії ім. О. Гончара; Олександр Зобенко, літературознавець; Валентина Мороз, професор , доктор філологічних наук; Наталія Олійник, завідуюча кафедрою української літератури ДНУ; Любов Голота, лауреат премії ім. Шевченка; Любов Романчук, літературний критик; Леся Мудрак, критик і письменниця; Анатолій Поповський, професор, завідуючий кафедрою української філології Дніпропетровського університету внутрішніх справ; Ольга Турган, професор;  Наталка Нікуліна, лауреат прем. Ім. Яворницького; Микола Пивоваров, академік; Микола Вінграновський, лауреат прем. Ім. Шевченка; Володимир П’янов, заслужений діяч мистецтв України та інші – на жаль, деякі з них уже покійні), -- ми приходимо до висновку, що її твори  заслуговують на уважне прочитання як дорослим читачем, так і дітьми, школярами, адже несуть не лише великий емоційний потужний заряд людяності, добра, а і є високохудожніми та високодуховними, адже написані соковитою, барвистою українською мовою, багатою на художні тропи, порушують злободенні проблеми боротьби добра і зла, високого і низького, болючі проблеми становлення молодого покоління серед бруду алкоголю, наркоманії та злочинності, мають велике виховне значення, пізнавальне та історичне, порушують питання людяності та виживання Всесвіту і Людини з великої літери в цілому, незнищенності Любові і Краси.

     Олеся Омельченко на сьогодні є однією з найяскравіших обдарувань в українській літературі, а її твори – енергетично- потужно-цілісними, сповненими любові, добра. Вони  мають  захоплюючі сюжети та цікаві колізії, багаті на тонкий гумор та іронію, щирі і правдиві,  історично значимі  для виховання підростаючого покоління незборимої України ( про що засвідчили також виступи вчених, колег по перу  на її ювілейних творчих звітах  та літературних вечорах і презентаціях, в тому числі і у Києві у будинку НСПУ (2014 р.)  Літературні твори О. Омельченко збагачують  українську літературу, тому гідні уваги та відповідного поцінування.

      Її творчість впродовж десятиліть вивчається у гуманітарних вузах краю, середніх та середніх спеціальних навчальних закладах, ліцеях, коледжах області. Її твори увійшли до підручників та хрестоматій для середніх та старших класів у курсі: вивчення літератури рідного краю, вчителі-методисти Фурсова Л., Сікорська Л., Максименко Н. та інші створили уроки: «Творчість Олесі Омельченко», «Щастя у поезіях Олесі Омельченко», «Образ Тараса Шевченка у поезіях О. Омельченко» та ін., цитати з її творів використовуються у підручниках української мови для старших класів, ( автор Ґудзик, Українська мова, 10 клас), а нещодавно дев’ятикласники України писали державну підсумкову атестацію з української мови за текстом  Олесі Омельченко (№ 60).

       Стаття про письменницю включена до «Енциклопедії сучасної України».

       Вважаємо, що книги письменниці  «Мить і вічність»,»Високий берег», «Марійчина казка», «Казка про Вовка Недригайла», видані у 2015 – 2016 роках, - можуть бути відзначені на рівні України.

     У 2016 році, до 25-річчя Незалежності України,  райдержадміністрація, райвиконком, райво надали їй за визначні досягнення у літературі, за вклад у розвиток культури України звання «Почесний громадянин Солонянщини», адже її  внесок в  українську літературу, культуру  - значимий, бо письменниця прославляє рідний край, його трудівників впродовж усього творчого життя.

Голова районної ради Корж О. Л. вручає Олесі Омельченко високу відзнаку району

        Її творчість користується  популярністю, свідченням чого є хоча б останній Олесин творчий звіт перед солонянцями на честь 60-літнього ювілею у Солонянському центрі дитячої та юнацької творчості, а також її численні виступи перед жителями сіл району, у школах та бібліотеках.

       Вона – позаминулорічний переможець видатних творчих людей області, має гранд Голови облдержадміністрації, делегат 4 та 6 з’їздів письменників України у Києві. Її твори є на кількох сайтах Інтернету, які користуються популярністю. Нещодавні: телепередача 51 каналу Дніпропетроського радіо-телекомітету «Один день з...» та радіопередача Харківського облтелерадіокомітету ( автор – Ірина Мироненко) переконують нас ще раз у визначних заслугах письменниці Олесі Олексіївни. 

       Олеся Омельченко – автор 10 книг поезій, драматичних творів, поем, казок. Пише як для дорослих, так і для дітей. Вона – багатожанрова письменниця: пише вірші, поеми, твори для дітей, драматичні віршовані твори та у прозі, гуморески, пісні, повісті, нариси.       Як дитяча письменниця Олеся Омельченко відкрилася ще у 1996 році, коли вийшла її перша книжка поезій та пісень (музика М. Ведмедері) – «Скажи на мене: зірочка», видавництво «Пороги». Її поезії для дітей друкувалися у дитячих виданнях України, увійшли до збірок пісень для дітей харківського композитора Миколи Ведмедері, перемагали у Всеукраїнських конкурсах, у конкурсі «Рудик» у м. Львові ( 2015 р.), у 2009 році увійшли до антології літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я  «Сяєво Жар-Птиці»

      Книга казок «Марійчина казка» - про фантастичний, світлий світ краси, таємничості і чистоти; про любов та бережливе ставлення до природи, до власного та оточуючого Всесвітів, які потрібно любити та нести відповідальність за них.

     Музику до казки-опери «Зайчик і Козлик» написав  харківський композитор Микола Ведмедеря. 

    Казочка-опера «Зайчик і Козлик» вчить бути сміливими, слухняними, винахідливими, уміти дружити і берегти друзів.

     У  казці «Марійчина казка» тріумфують Любов та Справедливість, де добро перемагає зло.  Головна героїня, малесенька Марійка, потрапляє у справжню казку, у якій бере участь. Вона дивується і захоплюється пригодами героїв, їхньою мужністю та щирістю.

      Гумор та іронія, багата метафоричність, високохудожність, напруженість сюжетів притаманні книзі для дітей молодшого шкільного віку.Олесі Омельченко «Марійчина казка».

       «Казка про Вовка Недригайла» - новаторська та захоплююча.

     Пригоди, на перший погляд наївного, але розумного, хитрого, кмітливого та винахідливого Вовка, який уміє не лише керувати лісовими справами, а і спілкуватися з іншопланетянами, пригоди його друзів змушують дітей дивуватися та сміятися, зачудовуватися та переживати за долю героїв, замислюватися над непростими проблемами сьогодення, які можна вирішити  лише з  любов’ю, добром, бережливо ставлячись  до оточуючого світу.      

     Авторка майстерно змалювала Недригайла у гумористично-іронічній манері.

     Казка, яка має тонкий сатиричний фон, безперечно цікава як для дітей середнього, так і старшого шкільного віку.

            Її твори несуть високий позитивний емоційний заряд, вражають новизною, експресивністю, невимушеністю викладу і водночас – напруженими та захоплюючими колізіями. Органічне єднання людини з природою, відчуття первозданності, надія на щасливе майбуття надихають маленьких читачів на благородні дії, розвивають образне та логічне мислення; виховують кмітливість, любов до природи, оточуючого світу; вчать людяності, доброти, витривалості, вчить мріяти, любити свій край та родину.

До книги поезій та поем члена НСПУ, НСЖУ Олесі Омельченко «Високий берег» увійшла громадянська, патріотична лірика, сповнена глибокого болю і любові до України, яка для авторки – найрідніша. Доля України – доля самої поетеси. Лірична героїня живе Україною, переймаючись її стражданнями, сподіваннями та надіями, милуючись просторами ріднокраю, оспівуючи його красу і неповторність. З Україною в серці, на високому березі Дніпра палає незгасним полум’ям Олесина Поезія, влучна, вразлива, філософічна, наскрізь сучасна і щира. Вона вирує почуттями, проміниться різнобарв’ям, спонукає читача до дії, роздумів, викликає у душах бурхливі емоції Світла. Авторка переконана у перемозі Добра, Справедливості; її Віра – непохитна, Любов – вічна, а мужнє Слово – закликає бути небайдужими і, як найдорогоціннішу святиню, берегти Батьківщину, нашу колиску, наш дім.

       До книги «Мить і вічність» ( «Пороги», 2015 р.) Олесі Омельченко увійшло п’ять драматичних віршованих творів. Вони відзначаються глибокою філософічністю, соціальною загостреністю, динамічністю, оригінальністю та фантастичністю.

       Трагікомедія «Лабіринт або Прелюдія апокаліпсису» присвячена проблемам боротьби сучасності із такими негативними явищами як алкоголізм, наркоманія, СНІд. У драматичній феєрії «Вир» розкривається незнищенність високого людського почуття – Любові. Драма «Епохи закривавлене обличчя» присвячена Чорнобильській трагедії та її наслідкам. У драматичній поемі «Світ ясних протуберанців» автор торкається проблем непорозумінь у сучасному суспільстві, де ще процвітають несправедливість та зверхність до народу. Драматична феєрія «Кличуть в пісню журавлі» присвячена сьогоднішнім подіям у АТО.

       У центрі болінь і переживань автора книги  – доля України. Своїм словом авторка торкається національних святинь і спонукає читачів подивитися на них по-новому, без хрестоматійного глянцю, співвіднести історію з сучасністю. Її твори несуть високий позитивний емоційний заряд, вражають новизною, експресивністю, невимушеністю викладу і водночас – напруженими та захоплюючими колізіями. Органічне єднання людини з природою, відчуття первозданності, надія на щасливе майбуття надихають читачів на благородні дії, даючи їм крила надії, віри, радості та любові.

 

Олеся Омельченко

               ***

Здається, що земля з-під ніг втікає.

Холодні злидні в прірву затягають.

І виходу з депресії немає.

Ніхто з добром – Як справи? – не спитає…

Хто вскочив у вагон – той і поїхав.

Швидкі потрібно мати нині ніжки.

Епоха спритних. В спину демон диха.

У кар’єристів виростають ріжки.

Дракон війни простори спопеляє.

Потвора цін ковтає статки бідних.

Брехня лукаво в долі зазирає.

На п’єдесталі вмощується підлість.

Зневіри зашморг українців стиснув.

Бредем по колу вірного обману.

Хто виживе з багна чудної кризи, -

Від сорому льодинкою розтане.

Здається, збожеволіла надія.

Чекання з лінню обнялись, як рідні.

Та завтра, як Христос, воскресне мрія,

Підхопить над проваллям Україну!

         -----------

Шановні колеги!
У моєму творчому житті настає час творчого переосмислення, усвідомлення значимості моєї творчості після ряду наукових досліджень моїх творів,зокрема роману у віршах про рідний край "Дивограй", який несе у собі величезний позитив кожному читасу, рідній Україні і вцілому і підводить до думки про силу, велич та прекрасне майбутнє для ріднокраю, Батьківщини за умови морального зростання громадян держави, їхньому самовихованню, самовдосконаленню. лише щоденна боротьба за чистоту помислів та прагнень, лише Віра у перемогу Добра над злом додадуть сил піднятися Україні у всій своїй величі і злетіти у Безмежжі української цивілізації духу.
Читайте! Читайте багато книг! Хоча  є Інтернет! Думайте і осмислюйте, хоча на шляху стоять перешкоди! Премагайте труднощі, як щодня сходить Сонце!
З любов'ю - Ваша Олеся Омельченко

Мій вірш-посвята

Мій вірш-посвята "Тарасу Шевченку" увійшов вісника Міжнародного поетичного конкурсу  на кращий поетичний твір до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка "Чатує в століттях Чернеча гора"! Це літературне змагання поетів відбувалося відповідно темі "З гори Чернечої дивлюсь в майбутнє" і полягало у висвітленні проблем перспективи духовного розвитку України та її місця серед інших держав. Саме в такі часи, як зараз, коли люди прагнуть відвертого, чесного і мужнього слова, поети потрібні, як ніколи. А для поетів головне - мати можливість донести твори до читача - друкуватися. Радію, адже мій твір, як один зі ста кращих, надруковано не лише у віснику "Чатує в століттях Чернеча гора", а й у журналі "Склянка Часу *Zeitglas"!