Болить розтерзана Україна...

       Війна загнала свої криваві пазурі так глибоко в тіло рідної Батьківщини, що біль її відчуває кожен навіть там, де немає військових дій. Доведений до відчаю народ злякано дивиться у холодну зиму – добре, якщо у нього ще хоча б дах є над головою! Та якщо і є, то як у напівзамерзлій оселі вижити!? Газ подорожчав вдвічі, комунальні платежі – вдвічі…. Та і це нічого! Ми звикли до труднощів, звикли перемелюватися у жорнах неправди і несправедливості. Зараз головне завдання – хоча б скоріше закінчилася війна, щоб не гинули солдати. Якось у новинах телеканалу «Україна» ведуча запитала Семена Семенченка, уже народного депутата, скільки гине  воїнів. Кажуть, менше. Раніше їх гинуло по 20 чоловік на день. На що він відповів, що на блокпосту загинуло щойно 10, що гине все одно багато. А ми радіємо – менше. Та матерям вбитих не легше у непрохідному горі від того, що їх «менше»! їх взагалі вже не повинно бути! Скільки можна змагатися за владу за спиною народу народними серцями!?

       Спочатку кровожерний монстр, допавшися до влади у незалежній Україні пожадливо, немов вампір, висмоктував із тіла країни народні щедрі багатства. Стало мало – роззявив пащу разом уже із браточками-сусідами на квітучу землю Криму і, не пережовуючи, проковтнув його. Мало! Роззявив ще дужче пащеку по землі Донеччини і Луганщини. І нічого, що вони вперемішку з кров’ю і сльозами, поруйнованими містами і селами! Дере їх, непокірних, аж захлинається кровію, роздирає на шматки, а ковтнути не може! А народ бідолашний, вставши з одного Майдану, лаштує інші в містах, селищах, у серцях!

       Стоїть над закривавленою Україною її Доля, у лахмітті, злидарка майже, закривавлена, голодна і холодна і просить: « Діточки, може, досить..?»

       За останній час тільки й чути у репліках «непростого народу», як тяжко буде вижити «простому народу», що йому б затягти  тугіше паски…І стогне бідний Іван, і затягає оті паски аж до голого хребта. Та кінця краю не видно для «простого» народу полегшення. І відколи це ми стали жити у двох паралелях – простого і непростого народу? Хто в якій? Розберіться! Як у шеренгу на «раз, два, три…».

       А ціни стрімко ростуть і далі на ліки, на комунальні потреби, на газ, на продукти; а зарплати (уже давно заморожені, як і пенсії) стрімко зменшуються! Отаке алогічне змагання. І кажуть при цьому – «Ми виживемо, переможемо!» Коли? Чим? Уже тих поруйнованих доль, будинків, заводів, господарств скільки, що не одному поколінню підіймати! А ми ще грошики з-за кордону позичаємо. І тут виявляється, що «не знають, де ті грошики поділися», де поділися і оті, що на Майдані збирали для воїнів АТО? Гребуть і не бояться «непрості», не гребуючи і закривавленою землею.

       Монстре, спинися! Бо коли встане «простий» народ, якого ти ніколи і за народ не рахував, хіба що у екстремальних, підтримуючих тебе ситуаціях, бо як встане – то матінка-Україна заголосить на всю планету, бо скільки ж її синочків та дочечок вбиватимуть?!

       Літаки військові у осінньо-зимовому небі без кінця льотають, страх попід серцями ходить, молитва до небес лине – Боже, поможи! Боже, зупини оце нікчемне кровопролиття!

       Пройде не один десяток років, доки відкриється справжня правда цієї кривавої драми, доки проявляться з негативу плівки історії головні та другорядні персонажі…І як їм буде тоді? Та їх, може, уже і не буде. А от Україна повинна ВИСТОЯТИ, БУТИ не зважаючи ні на які паралелі, ні на які змови, зради, переділи!

       Я працюю все життя вчителем і все життя живу у серці зі словом. Та ніколи ще не було такої навальної всенародної депресивної зневіри! Скільки можна! І головне, що крайніх – немає, що «головні герої» разом із «простим» народом дивуються тому диву дивному, яке у кривавому місиві витупує Україною до…

       Із вчителів знято ряд доплат.Та ми готові матеріально, як вся милосердна волонтерська армія, віддати хоч і все – але спиніться, заткніть пельку отій ненажерній людоїдці-війні! Хай уже настане лад у країні, і будуть всі чесно виконувати свої обов’язки, як ми, вчителі! (За свої слова відповідаю!) Прошу вас, люди, живіть, як люди!

        Пройшли вбори. Маємо надію ще якусь…Але подивимося, як зміниться ставлення до пенсіонерів, включно із грошовою кількістю пенсії, як зміняться справи у книгодрукуванні, бо уже оте жебрацьке бігання по спонсорах стає трагікомедією для «непростих» прошарків бідної України. Подивимося, якою стане і зарплата, і пошана до вчителів. Подивимося, як хабарництво змінить своє залосніле від жиру лице! Подивимося, як будуть виживати без хабарів заліки та екзамени у вузах…І так далі…

       Болить розтерзана Україна в мені, в тобі, в кожному нормальному громадянинові . Із болем і страхом живемо, віримо, надіємося під акомпонимент сміху десь високо угорі…І вже не бачать отам, угорі, ані згорьованих дурних Іванків та Марійок, ані власної землі…Вони високо, далеко…Вони «непростий» народ…А були колись дворяни, князі, бояри…Чи і вони чубилися отак протягом десятків років на величезному екрані Планети, як зараз у Верховній Раді?! Давайте уже ставати чесними,  не смішними, ну хоча б потроху-потроху, помалу-помалу, але вгору, до людськості, як зростає малятко…

  

                  Олеся Омельченко, вчитель, письменник, який живе у непроявленому світі «простого» народу, але ВІРИТЬ І ЛЮБИТЬ Україну!