Олеся Омельченко Стихія Оповідання та повість Дніпро • ЛІРА • 2021 УДК 821.161.2(477.63)’06-3 О-57 Омельченко Олеся Стихія : оповідання та повість. Дніпро: ЛІРА, 2021. 108 с. ISBN 978-966-981-563-7 Книга прози «Стихія» відомої української письменниці Олесі Омельченко новаторська як за змістом, так і за манерою написання. В оповіданнях, етюдах, гуморесках та міні-повісті «Жар-птиця або Я буду тебе пам’ятати...» характери, на перший погляд звичайних, а насправді непересічних особистостей, чітко окреслені, сповнені внутрішньої динаміки. Одвічна тема кохання вирішується авторкою оригінально у кожному творі книги. Найбільшою цінністю у житті є Любов, яка робить нас сильнішими, внутрішньо багатшими, захище- нішими, здатними на краще змінити світ у собі та навколо себе. Авторка вдячна директору ТОВ «Агро-Інтвест» Коржу Олександру Леонідовичу за допомогу у виданні книги. УДК 821.161.2(477.63)’06-3 ISBN 978-966-981-563-7 © Омельченко О., 2021 © ЛІРА, 2021 О-57 Оповідання • 4 • • 5 • Мужність оповідання •1. Згорблений, уже далеко не молоденький, сухорлявий староста сели- ща Славгород, загадково посміхнувся. Його єдине, незрозумілого кольору око хижо виблискувало під світлом настільної лампи, а широкі ніздрі раз по раз посіпувалися, неначе він чув здобич. «Якщо вже Фомка так хвилюється – прийшов до коменданта не з пустими руками», – насторожився комендант, уже літній німець. – У старого перукаря є з десяток дебелих псів, пане коменданте, – вкрадливо почав Фомка, – І які! Здоровенні, як вовкодави, а злі, як пантери. А розумні..! Покладеш у садку годинник – знайдуть! – Він раптово зайшовся кашлем. Комендант в’їдливо процідив: – Курить менчь надо! Постать старости затремтіла, а під носом виступив піт. Високий, як жердина, комендант підвівся зі шкіряного крісла і, порипуючи новенькими чобітьми, підійшов до одноокого впритул. – Український овчарка – дело карош! Карош! – поплескав старосту по плечу. Усміхаючись, дадав: – Гут! Маладец! А сам подумав: «Цей і свою шкіру продасть, щоб вислужитись.» Фомка радісно виструнчився від похвали. Він аж із себе ліз, догоджаючи ко- менданту, адже той пообіцяв повернути Фомці хутір, який «відібрали» ще у його діда більшовики. Ладен був хоч зараз пригнати отих псів, аби вислужитись. •2. Старий перукар Давидович вийшов набрати води. Криниця була у кут- ку двору, біля тину. Збита з дерева, поскрипувала тоненько під вітром. Вода у ній – чиста і прохолодна, аж солодка. І хоча криниць по селу багатенько, та ще до війни саме до його криниці приходило чи не півсела. «Солодка якась у вас вода, Давидовичу!» – говорили люди. «Чарівна!» – сміявся дід. Давидович зітхнув і прислухався... Вечір співав...Тихо так і сумно під мелодію цвіркунів-скрипаликів бриніли тонесенькі промінчики щедрого гарячого обрію. З долини піднімався рожево-синій туман і слався низько над землею. Вкрадлива, насторожена тиша...Тільки інколи обізветься десь пес, чи замукає корова, чи спалахне говір – і знову: глибока тиша. Добрі сумні очі діда потеплішали. Вітерець лагідно пестив уже зовсім сиве волосся, плутався у довгій бороді. Дід набрав води, перекинув коромисло з відрами через плече і поволі по- тюпав у двір, зарослий споришем. На старечих руках напружилися м’язи. Ох і боялися в молодості його кулака! Згадує про це з усмішкою. Та вмить сколю- ються куточки вуст і серце обливається кров’ю від власної безпомічності. Та що може старий проти фашистської зграї..! І знову недавній спогад гостро ранить серце... «Ех, Опанасовичу, Опанасовичу, – зітхає дід, – Хіба не міг би я вам стати чимось у пригоді?» Командир партизанського загону по-доброму всміхається. Не переконати старого, що і ненависть – зброя, не обов’язково діяти з гвинтівкою в руках. «Давидовичу, та ви і так у нас герой. Он скількох поранених виходили з Хомівною.» «Ет, – сердиться дід і відводить погляд, – то діло бабське. А ти б доручив мені щось. – Лукава хитринка висвітилася в очах і вмить спалахнула ненавистю. – Он ходить по землі виродок Фомка, візьми його нечиста сила..!» Кіндрат Опанасович обіцяє. При згадці про Фомку голос його наливається твер- дістю: «А того запроданця народ судити буде!» А оце торік Опанасович і справді з проханням звернувся: «Чув я – у вас колись ціла псарня була. Чи не змогли б ви для радянської армії роздобути пристойних псів? Є така потреба...» Давидович крекнув і поставив відра на лаві біля порогу. Де вже він діставав їх – сам Бог знає. Скоро із маленьких, кумедних цуценят виросли прямо- таки вовкодави! Лежали вони у загорожі біля хати, високоногі, прекрасних порід псяри. Баба називала їх телятами. Ох і сердило це старого! Помітивши його, породистий сірий пес радісно гавкнув, скочив на ноги і, ліниво позіхнувши, уткнув симпатичну морду у перекладину. Це дідовий улюблениць Рекс. Біля нього вивернулася красуня Дінго. Її біленький носик посіпувався раз у раз, бо на нього так і наровила сісти настирлива зелена муха. Рекс привітливо гавкнув ще раз, наче просив звернути на себе увагу, і замахав хвостом. – Мордуєшся? – усміхнувся Давидович, – Скоро буде тобі роботка! Раптом галаслива Дінго скочила на ноги і нервово загавкала. Вона ще зда- леку прекрасно відчувала чиєсь наближення. Останні собаки теж захвилюва- лися і підняли на подвір’ї галас. І дідові вчулося говоріння. Вийшов за ворота. Притуливши долоньку до очей, вдивлявся в далину вулиці. Ті голоси будили в ньому неясну тривогу. З‑за рогу вулиці показалось четверо есесівців. Першого дід упізнав одра- зу – довгоногий, схожий на общипаного гусака – комендант. За ним, ледве не спотикаючись, біг староста. – Чорний ворон! – сплюнув Давидович і добряче закрутив хвіртку. У перед- чутті защеміло серце. «Невже до мене? Від непроханих гостей добра не жди.» І справді – зупинилися біля двору. – Ей, Давидовичу! – гукнув до нього староста. Дід наче й не чув, пішов собі у двір. «Ще й обзивайся до такої скотини! Тьху!» • 6 • • 7 • Староста торохнув хвіртку. – Відкрий, кому кажу! – виплюнув Фомка цигарку. Рот у нього був роззяв- лений і з нього валив білий дим, наче пар з киплячого казана. З сіней вискочила баба, ховаючи мокрі руки під синій хвартух. Її приземиста пухленька постать тремтіла, а маленькі швидкі очі злякано і гнівно дивилися на німців. Двір враз наповнився гавканням. Пси металися – злі, нервові, блискаючи темними очима. Кожен мускул тремтів на них. Хижо виблискувала наїжачена шерсть. – А цур вам, збісилися! – тупнув ногою Давидович. Солдати зламали хвіртку і тепер всі четверо із захопленням зупинилися неподалік загорожі, не зводячи очей із породистих псів. •3. Комендант повернувся на каблуках до старого, вказуючи пальцем на собак: – Зеер гут! О зеер гут! Пан полковник будет задоволен! Карош пси! Карош! Він щось сказав по-німецькому солдатам і ті зареготали, витягуючи ошийники. Старого проморозило. Тільки ворушив беззвучно поблідлими тремтячими губами. Баба наче приросла до порогу. – Ні, ні! – прошепотів нарешті, – Вони ж мені, як діти! Не віддам! – Но, но! Не можна проти! По-карошому! – намагався усміхнутися комен- дант. – Я заплачу! – витяг жменю якихось папірців – А пси карош! Молодец гросфатер! «Він що, думає, я продамся! – кинуло в жар старенького. – Кому?!» – Та щоб ти подавився своїми грошима! Тьху! – сплюнув дід, – Ідіть геть з двору! – блиснув гнівно очима. – Прошу по-хорошому – ідіть! – приклав руку до серця. Комендант з подивом глянув на Фомку. Той втяг голову в плечі. Не чекав такого комендант, думав, староста все владнав. – Я.., я.., – заїкався Фомка. Комендант зацідив йому кулаком в пику. Фомка схопився за щоку, гаряч- кувато зашамкотів, виплюнувши вибитий зуб: – Він, він... сам віддасть! – І вже до діда: – Давидовичу, та віддай ти оцих псів, нащо тобі клопіт! А за гроші... Давидович тупнув ногою і, не давши йому договорити, показав на хвіртку: – Геть з двору, сатано! Комендант кинув презирливий погляд на старого: – Швайн! – і з великим задоволенням опустив на дідову спину батіг, що аж просвистів у повітрі. Фомка задоволено вишкірив зуби. І на них червоно зблиснуло сідаюче сонце. Солдати заметушилися, розмотуючи довгі мотузки з петлями. – Будьте ви прокляті! – відчаяко прошепотів старий, – Та щоб я сирою землею став, якщо віддам вам собак! Підійшов до огорожі. Плечі опустилися, сльози здавили горло. Дінго лизну- ла його в руку. Розлючені незнайомцями собаки люто ричали, шкірячи зуби. – Комм! Комм! – комендант кидав собакам добрячі кусні м’яса. Ніздрі собак хижо роздувалися від запаху свіжини. Давидович не годував їх м’ясом. Де його взяти? І тепер серце болісно стиснулося – зараз накинуться і...кінець! Ризикована думка промайнула блискавкою. Швидко, боячись спізнитися, старий тремтячими руками шарпонув хвіртку загорожі і несамовито закричав: – Рекс! Дінго, Лев, взять їх! Ну, любенькі мої, ну ж! І тут десяток здоровенних собак, вишкіривши зуби, оскаженіло накинулися на зеленомундирників. Ті зарепетували, запанікували, відбиваючись. – Так їм! Так! – засміявся Давидович та від удару в вилицю втратив сві- домість. До нього підбігла красуня Дінго, лизнула в обличчя і жалібно завила, піднявши морду. В голові старенького помалу почало прояснятися. А Дінго вмить, напружившись усім тілом, стрибнула старості прямо на спину. Той заве- рещав і мішком звалився в траву. Німці відбивалися від розлючених, озвірілих собак прикладами гвинтівок, стріляли.. Один пес уже додихав у калюжі крові. Есесівці плуталися у мотузках, падали, зводилися на четвереньки і, нарешті, верещучи, кинулися до розчиненої хвіртки. Німці давали дьору з подвір’я Давидовича, мов ошпарені... Вони летіли вулицею так, немов встановлювали світові рекорди з бігу. А за ними мчала розлючена дев’ятка псів. З хат виходили люди, хрестилися: – Так їм! Так, окаянним! – почувся чийсь сміх. Та не зовсім веселим був той сміх. Дінго догнала безштанного Фомку і знову звалила на землю. – Назад! – гукнув своїх бійців Давидович, – Цур їм та пек! Ніколи нам пе- ремогу святкувати – тікати треба, голубчики ви мої! – Сльозинки зблискували у його бороді. •4. Старий доповз до хвіртки. В голові шуміло. Стрічав своїх відважних бійців з лагідною і водночас тривожною усмішкою. Подерті і стомлені, собаки урочисто забігали у двір.. Дід стояв на колінах, пригортав їх, не соромлячись сліз: – Рідненькі мої, діточки мої... Рекс лизнув руку старого і заскавучав. Лівий його бік був роздертий до крові. Тигр і Вихор теж були поранені. Швидко з Хомівною поперев’язували собакам рани. Лежали вони тепер у загорожі, важко дихаючи, повисолоплювавши язики. Натомлені, виснажені. Це була їхня перша справжня битва...Закопали у садку вбиту вівчарку. • 8 • • 9 • Тихо...Підозрілою здавалася ця тиха сутінь. В душі Давидовича снував неспокій. Встигнути б відвести собак в ліс до лісника. Переховав би! Ох, встигнути б! Над селом засяяв тоненький серпик місяця, з річки віяло прохолодою. Поплескав стару по плечу: – Та не плач! Ніде я не дінусь! Ну все, зачиняй хату і сховайся в клуні. Хомівна заплакала. – Ну, годі вже! Проведи нас до воріт! І раптом пси всі разом загавкали. Баба злякано перехрестилася і припала до вікна. До хати бігло п’ятеро фашистів, тримаючи гвинтівки перед собою. Коменданта з ними не було. Тільки підтюпцем слідом швидко шкутильгав Фомка. – Відпустить! Негайно! – майнула думка і Давидович кинувся у двір. – Цурюк! – вигукнув рудий німець, легко перескочивши через тин. Він байдуже прицілився у старого. – Кайне шріттт! Іхь верде шіесен!! – Ну, – підступився до нього староста і, розмахнувшись, вдарив прикла- дом. Старенький похитнувся, але не впав і плюнув йому в обличчя, витираючи з носа кров. – Продажна шкура! – тремтіли у нього кулаки. Староста вистрелив. Дід зблід і, тримаючись за бік, поволі присів. Хомівна скрикнула. Собаки, несамовито гавкаючи, метались в загорожі. Підстрибували, наро- вили вискочити. Нарешті, довгоногій Дінго це вдалося і вона люто накинулася на свою здобич, старосту. Вчепилася зубами в горлянку, ричала, терзала його, рвала зубами шкіру. Рудий солдат вистрелив. Красуня Дінго заскавучала жалібно і розпачливо, важко впала на спориш. Її очі, повні сліз і болю, благально дивилися на Давидовича, наче просили допомоги перед страшною неминучістю смерті. Облите керасином подвір’я і загорожа з собаками запалали. Собаки з па- лаючою шерстю металися, намагалися перестрибнути загорожу, втекти від пекучого болю, від навислої над ними біди. Кому вдавалося взяти перекладину, озвіріло накидалися на німців. Дим, кров, зойки, виття, постріли і скавучання наповнили подвір’я, яке вмить перетворилося на пекло. Староста харкав кров’ю. Із покусаної шиї юшила кров. Баба голосила, рвалася до пораненого Давидовича, але її не пускав дебелий ротатий солдат, погрожуючи пристрелити. Старий зібрав останні сили, підповз якимось чудом до загорожі, зірвав палаючу хвіртку, обпікаючи руки: – Любенькі, тікайте ж..! Дим їв очі, солдати стріляли у озвірілих від запаху крові собак. Рекс стрімко налетів на рудого солдата, вибив у нього з рук гвинтівку і повалив додолу. Обез- силілий Давидович потяг до себе ту гвинтівку, тремтячими руками прицілився і вистрелив у старосту, який, відбиваючись від собак, намагався пробратися до хвіртки і втекти. Та враз здригнувся і завмер навіки від кулі дідуся, витяг- нувшись на подвір’ї, немов гадюка. Рекс уже розправився з рудим. Той, заюшений кров’ю, конав з перегризеною шиєю. Тепер Рекс летів на допомогу трьом псам, які накинулися на солдатів. Один німець вирвався і кинувся навтьоки, тримаючи руками подрані штани. Але куля діда наздогнала його. Далеко-далеко видно було заграву, чути було жалібне скімлення догораючих та конаючих собак. Аж душу виймав той плач. Ставало моторошно, страшно... Давидович, затиснувши руками поранений бік, з якого струменіла кров, ридма кричав, прихилившись до обгорілого дерева... Зупинив свій погляд на здохлій Дінго... Шукав очима Лева...Здригнувся... Обвуглений, висів він на загорожі, намагаючись, напевно, втекти від смерті. Тільки Рекс вив, сочив ранами і повними сліз та туги очима дивився в зоряне небо... Ще і досі у Славгороді ходить легенда про відважних собак старого пе- рукаря Давидовича. Хтозна, чи лишився тоді старенький живим, чи ні. Може, вдалося йому пробратися до партизан, а, може, – ні. Тільки на місці його хати на другий день зосталося сумне попелище і довго ще тужив на тому згарищі якийсь пес... Може, Рекс... Ватра •1. Після дипломування я приїхала додому трохи відпочити. Було, як ніколи, спокійно на душі: всі сесії позаду – я спеціаліст. І направлення мене влаштову- вало – лікар-терапевт нашої районної лікарні. Тож лишалося, як кажуть – рівно, спокійно дихати. Сусідський Сашко якраз приїхав на канікули зі свого професійно-технічного училища, тож бачилися тепер часто. Інколи погомоніти заходив. І треба ж було – закохатися! В дитинстві у піжмурки гралися, а тут... «Ох і красивий, як чорт, – говорила про нього моя бабуся» Сашко на п’ять років за мене мо- лодший, має перший розряд із класичної боротьби. Плечі – ого! Прямо тобі – античний бог! Але якщо по правді, то у нього ото й краси, що плечі, а з лиця так собі – біленький увесь якийсь: і вії, і брови. А очі – блакитні-блакитні, мов чисте небо, вуста по-дитячому припухлі і, здавалося, завжди розтягнені у білозубу посмішку. За це і прозвали його Білим. Якось запросив він мене в кіно. Я пообіцяла. А так, як він уславився у нашому селі окрім зовнішності іще і неабияким «донжуанством», напівжартома додала: – Тільки ж ти чекай мене без свого гарему! •2. У клубі влітку завжди гамірно. Молодь зліталася до нього, як метелики на вогник. Здалеку клуб нагадував корабель, що пристав до берега та ось-ось • 10 • • 11 • має відійти у плавання. Високі кущі бузку тіснилися під вікнами, як маяки. Пахло свіжим вітром, полином, а ще... Дніпром. Я уже хвилин десять розмовляла зі своїми однокласниками. У Вітька Цибатого, що працював у колгоспі трактористом, тиждень тому друга донька народилася. І він тепер з радістю розповідав, як вітала його бригада. – Уявляєте, вручають мені, їй же Богу, двохметрового дерев’яного, та тако- го ж барвистого, строкатого лелеку! Кажуть, «щоб свій, домашній був, а то жди, поки прилетить!» Раптом мене хтось стиснув за лікоть. Серце аж тенькнуло! Він! А Сашко вже білозубо усміхався: – Це я! Відповіла йому усмішкою. Голос у нього був грудний, трохи хриплуватий, як жартував спостережливий Вітько Цибатий, – нічний. Він дражнив Сашка «жуком», але найбільше до нього, ще зі школи, пристала ота кличка «Білий». Так його всі і звали, неначе імені та прізвища у нього і не було. Вітько Цибатий, не уриваючи розповіді, вмить оцінив ситуацію і кинув, немовби нехотя: – Ха, нарешті, і у нашої Раєчки кавалер вилупився! Компанія зареготала, але доброзичливо, незле. Дивно, але я не відчула себе ображеною – скоріше навпаки... – Таке скажеш – кавалер! Сусід мій! У відповідь Цибатий багатозначно хмикнув. •3. У кінозалі сіли у передостанньому ряду. Хтось попереду раз у раз глухо кашляв у кулак. Терпіть не можу кахикання! Білий все наровив обійняти мене за плечі. Я терпляче знімала його руку.. Доводилося це робити мовчки, щоб не звернули увагу. Нараз він нахилився і поцілував мене у щоку. Враже- на, я заніміла на мить, та навіть не вилаяла його, як завжди потрібно робити в таких ситуаціях, тільки густо почервоніла і зробила вигляд, що він не мене поцілував, а так – стовпець. Додому йшлося весело і якось таємниче...Я уважно слухала про його при- годи в училищі, сміялась і уявляла його борцем на арені: сильним, красивим, білим.. Я справді зараз пишалася ним: по-перше, що він уже відомий в області спортсмен; по-друге, що його поважають і люблять і, нарешті, що він, такий гарний, іде поруч... Ми йшли селом, взявшись за руки. Від нього до запаморочення пахло приємним одеколоном. Було місячно, зоряно. І хоча дощ був ще вдень, земля пахла ним, розморено засинаючи. На листках дерев тремтіли крапельки, в яких вміщалося по цілому небу, і в кожній – по зірочці. Сашко струснув гілку над головою і холодні краплі покотилися мені за ко- мір. Я зіщулилась і стусонула хлопця по спині. А він розреготався. Я і сама засміялася...з нічого... Раптом він провів рукою по моєму волоссю. Він був зовсім поруч, так близько, що захотілося схилити голову йому на плече. Він наче угадав мої думки і, притиснувши мене, сказав: – Полином пахне... – Ні, – підвела я очі, – любистком. •4. Біля Дніпра ми розвели вогнище. Сухі гілки тихо потріскували, розки- даючи живі іскорки. Дим тоненькою смужкою слався по землі, піднімаючись вгору, ліз в очі. Я терла їх кулачками і сміялася від повноти життя, від краси зачарованої ночі, від отих трепетних почуттів, що переповнювали мене. Легкі хвилі хлюпались об берег. Десь недалеко схлипувало весло – хтось або плавав на човні, або ставив сітки...По темно-синіх хвилях бігли наввипередки зорі, розбиваючись об каміння. Один тільки Місяць наче застиг десь посередині річки аморфною сяючою плямою і скоріше нагадував величезний млинець, що впав на сковорідку. Я примружила очі і глянула на Сашка. Він обхопив руками коліна і пильно дивився на вогнище. По обличчю пробігали червоні відблиски вогню. – Про що ти думаєш, Білий? Він широко посміхнувся і раптом схопив мене в оберемок. Несміливо, але міцно притис до себе. Я чула, як гупало його серце і ніби в такт йому вистри- бували червоні півні нашого вогнища. – Білий, це ж несерйозно! Він мовчав. На його сильній шиї напружено билась жилочка і я зістрахнулася бажання поцілувати його в ту жилочку... Я навіть ледь нахилилася та відразу ж відсахнулася. «Це ж неможливо – я і Білий! Просто абсурд!» Сумно всміхнулась. Білий пестив рукою моє волосся. – А ми з тобою – абсолютні протилежності...Ти чорнява, я білявий; ти чудова, а я... Засміялася, продовжуючи: – Я – високий, ти – низька, я – спортсмен, ти – ні, я – хлопець, ти – дівчина, я молодий, ти... Вмить замовкла і мимоволі здригнулася, не зводячи з нього переляканого погляду широко розплющених очей. – Ти – незрівнянна! – прошепотів він, жадібно цілуючи мої вологі вуста. Губи у нього були сухі і пахли димом... Та той поцілунок був найсолодшим у світі, адже Сашко шалено подобався мені. Чомусь мої очі розплакались, тихо і щасливо. Я заплющила їх на мить. «Чи ти зрозумієш мене, Білий?!» А коли • 12 • • 13 • я розплющила очі, прямо над нами, мов кругле всевидяче око, висів Місяць і наче питав: «Ну то як?» Вогнище догорало і виблискувало тепер, як діамантова долина, швидше – як зоряне небо. І мені здалося, що ми з Білим летимо між зірок на казковому космічному кораблі, через дощ променів – синіх, рожевих, блакитних... Летимо світ за очі, туди, де сонце, щастя і любов... – А ти говориш – немає долі, – раптом сказав Сашко. І хто зна, що я сказала б на це вчора, завтра чи ще коли, але зараз мені захотілося, щоб доля справді була і саме такою... білою. Захотілося плакати і сміятися, як малій дитині, яка знайшла, нарешті, тільки їй зрозумілу дорогоцінність. Про що говорили проліски етюд ... На підвіконні плакали твої проліски. Твої, бо ти подарував їх мені. Вони обхопили сині голівки зеленими ручками і, похитуючись в різні боки, надсадно докоряли мені. Вони згадували день, коли ти подарував їх. Тоді вони так радісно тяглися вологими пелюсточками до нас, бо їм було тепло у промінні нашого щастя... А тепер...Найбільший з пролісків одвернувся од мене у вікно і мені здавалося, що він витирає сльози темно-зеленою ручкою... Вітер зловленим звіром бився у відчиненому вікні і тюлеві гардини літали з боку в бік. Вони безжально шмагали мене по обличчю. – Як же так! Адже він цілував тебе. І ми це бачили...Адже цілують, коли люблять. Ми про такі речі знаємо... І летіли назустріч одна одній, наче справді розкриваючи обійми. Раптом у кухоль з водою плюхнувся Місяць і бризкітки його сяйва розле- тілися врізнобіч. – А пам’ятаєш, він сказав «Люблю тебе!». Я чув... Чому ти тоді не відпо- віла йому? О, безжальні жінки! – І він кинув розпачливий погляд на одиноку гордовиту зірку у темно-синьому небі... Моє серце розпачливо гупало в грудях, розгублено захищаючись: – Облиште! Ви, мабуть, не пам’ятаєте, який він хвалько, як любить одного себе?! А згадайте, як смачно висловився, що в усьому шукає вигоду. А пам’я- таєте, як він посоромився піти мені назустріч, щоб допомогти нести важку валізу, яку везла від мами із села. Натомість, склавши руки на грудях, іронічно посміхався через зелені скельця окулярів? Ви пам’ятаєте?! А я все пам’ятаю і мені боляче і невпевнено, – гупало серце. – А слова... Що слова! Безчесна людина може заплямувати і любов... Вітер гудів, вив, свистів і, як у бубон, вибивав у шиби... Тепер мовчали всі вони. Але я чула, як безпомічно схлипували проліски, низько-низько схиливши свої чепурні голівки до підвіконня... Їм теж невимовно було чогось жаль, адже він дарував їх тоді від чистого серця... На морі етюд Сьогодні зранку море було блакитно-прозорим, помережане сріблястим туманом. Хвилі сонячними блискітками набігали одна на одну і їхня тінь від- бивалася на піщаному дні. Здавалося, море ще спить. Тільки інколи хлюпне хвиля об берег, чи вихопиться з води рибина, нагадуючи про його скоре про- будження... Я опустила руки в воду. Вони зробилися великими і блакитними і враз запахли тим приємним солонуватим запахом, який знайомий всім, хто хоча б раз побував на морі. Сонце поволі піднімалося над обрієм. Тепер і небо, і море були майже однакового кольору. Блакитно-зелена вода наче зливалася з небом. І було таке свідоме відчуття нескінченності, що плечі мої здригнулися. На берег плюхнулася прозоро-біла медуза. Оця маса живого холодцю, яка здатна жити тільки у воді, викликала у мені жалість. І я, розмахнувшись, кидаю її в воду. Море пожирає медузу... І знову тиша... Сонце підіймалося. Золотий пісок ставав гарячим, скрипучим, як сніг. Коли взяти його в жмені, він зовсім сірий. Море поволі міняло свій колір, непоміт- но скидаючи з себе ранковий одяг. Вбиралося в зеленувато-синє з рожевими, жовтими і сріблястими відтінками. Де-не-де оживали фіолетові плями, що колихалися, переплигуючи з однієї хвилі на іншу. Море просипалося. Наростав тихий зачаровуючий плюскіт. По дну сковзнув краб і зник у товщі води. Небо було чистим і блакитним. Та чим вище здіймалося сонце, тим більше біліло небо, наче вицвітало на сонці... І раптом у цю глибоку тишу ввірвався дитячий сміх, гомін. І ось на дорозі з’явився загін дітей із сусіднього табору відпочинку. Діти йшли асфальтовою дорогою до моря і пісня їхня будила все навкруги.. А сонце вже палило нестерпно..! Море хлюпнуло хвилею в пісок і стихло, прислухаючись. А тоді ніжно потяглося зеленими руками до дитячих голосів, розправилося, мов дзеркало, і завмерло... У повітрі тонко бриніли дзвіночки дитячої радості. Ось діти широкою гомінливою рікою вилилися на пісок і після дозволу вожатої стрімголов влетіли у спінену солону воду, до якої раз-по-раз припадали голосні чайки. Дитячі загорілі, мов з міді виточені тіла, здаля нага- дували мініатюрні скульптури. Тепер море зовсім прокинулося. Воно кипіло срібними бризкітками, хлю- палося, сичало, рокотіло, співало, пригортало і ніжило худенькі швидкі дитячі тільця. Морю було весело. Воно схопило в обійми сонце й покотило його • 14 • • 15 • хвилями прямо до дітей. Здавалося, якби могло, то сказало б: «Беріть сонця хто скільки зможе!» Якась веснянкувата рудоволоса дівчинка з вереском вилетіла з моря, розма- хуючи розпачливо рученятами. Вона тикала пальчиком на величезну медузу, що переверталася на спіненій хвилечці. Вожата усміхнулася: «Не бійся!». А медуза, наче відчувши свою провину, якось боком, ніяково відпливла і, блиснувши на поверхні води холодним тілом, зникла, нарешті, у глибині. Їй зовсім не хо- тілося ображати дівчинку. Анатомія одного кохання гумористична новела Нікому і в голову не приходило, що цей симпатичний юнак закохався на- справді. Адже всі вважали у своєму колі ефпеківців любов неймовірною грішни- цею і допускали тільки легкий флірт, жеманне кокетство. А тут на тобі – любов! Цю подію обговорювали всі. Одні захищали – може, одружився без кохання, а, може, розведений; інші звинувачували тільки її – причарувала! Ой-ой-ой, обплутала жіночими тенетами таємної любовної пастки; а треті намагалися морально вбити почуття вищеназваного юнака. І при зустрічі цю дивну парочку намагалися обійти чи ухилялися від привітань. Словом, пишну квітку любові з одного боку обдував крижаний вітер, а з іншого – обпалювало щасливе сонце... І все було б добре, якби... Але почнемо все спочатку... Кічук Юрій (а мова йтиме саме про нього) приїхав у містечко Н. із Закарпаття у довгоочікувану командировку – на курси підвищення кваліфікації журналістів. А кажуть же, що за світовою статистикою, тип закарпатського мужчини кращий у світі за любовними показниками. Відчува- ючи себе невід’ємною частинкою отого «типу», був самовпевненим, мав веселу вдачу. Інколи зовсім м’яку вдачу, бо хлопці, з якими проживав в одній кімнаті гуртожитку, швидко прилучили його до марнотратства часу (годинами точилися оповіді про своїх дружин, вірних і прекрасних... Але з часом образи коханих витіснилися мавками місцевих ресторанчиків, симпатичними журналістками-курсистками; любили слухати місцеве радіо, нишпорили по місту, блукали по магазинах і тому подібне). Юрій був невисокого зросту, кремезний, ледь лисіючий, округлі великі бла- китні очі приязно поглядали на світ з-під чорних чаїних брів. Мав, підстрижені підківкою щастя, вуса, трохи рижіючи при кінцях. Ручки – невеличкі, по-жі- ночому ніжні, але це ще більше надавало його поставі незвичайної чарівності. Коли він побачив Її, звичайну земну Венеру Мілоську, хоча і трохи заповну, але ж Венеру – серце його тріпнулося, застукотіло схвильовано від подуву мир- ного умиротвореного сімейного затишку і вже більше не стихало: «Познайомся!» Знайомство почалося через кілька днів пронизливих поглядів, обережних реплік, красивих поворотів голови... І так, у двері Венери Мілоської постукали: – Чи немає у вас випадково валізи, великої валізи для перевезення багажу? Венера Мілоська (до речі, обручку з неясних поки що причин не носила) здивувалася. Її прекрасні карі очі закліпали: – Ні, не маю великої! Може, таку? Винесла звичайну валізу, з якою приїхала сюди. Але з його детальної інфор- мації зрозуміла, що така не підійде, бо вантаж має бути великим. І полегшено зітхнула – таким чином її валіза лишалася при ній. Після довгих тупцювань навколо валізи, нарешті, зважився запросити її на прогулянку. І, почувши згоду (а про себе вона подумала роздратовано; «З цього б і починав1»), радо побіг за товаришами, бо сам іти з нею ще не наважувався. Йому дуже кортіло здивувати її затишним місцевим ресторанчиком. Та там було б і йому легше: його знайомий працював офіціантом, а розмовлятимуть друзі. Він може вставити якусь мудру репліку. А музика, вино і танець дадуть неймовірно хвилюючу, вимріяну можливість обняти її за округлі плечі... Вечір можна було б назвати вдалим, якщо виключити деякі неприємності. Онуфрій Полікарпович трохи перепив і своїм захриплим голосом намагався перекричати ансамбль, а Володимир, високий і патлатий, вдарився, як зараз кажуть, у «любов» до сивоволосої стрункої пані років сорока п’яти. Та і зна- йомий офіціант захворів... То ж Юрію доводилося говорити самому і від того аж спітнів. Від перенапруги совався на стільці, прислухався до кожного її за- питання, щоб, не дай Боже, не переплутати слова ввічливості із повсякденною просторічною лексикою, запобігливо зазирав у її очі і багато пив... То ж наша Венера Мілоська вигицувала, в основному, на ресторанному танцмайданчику з іншими парубійками... Нарешті, наш несміливий герой наважився висмикнути її за руку із танцю з худорлявим бородачем і сказав: – Пішли уже! З того вечора почалася в його серці «любов». Згорав від погляду її тернистих глибоких очей, млів від потиску найніжнішої у світі ручки і запобігливо обіцяв усілякі поїздки, концерти, атракціони; приніс навіть одного разу пляшку вина (чим не подарунок – та і сам хльоснеш!), відрізав скибочку здобного хлібця, подарував загальний зошит (щоправда, замацькорений), але порадив витерти його. Венеру Мілоську звали Веронікою. Була вона завідуючою відділом новин однієї із обласних південних газет. Не одружена. І плекала потаємну надію знай- ти свою половинку, тому знайомство з Юрієм принесло їй деяку впевненість у досягненні поставлених таємних планів, якби... навкруги не було так багато юнаків і гарних мужчин, від яких розбігалися очі, а серце завмирало. Вона була дуже привітна і дружня з усіма, а так, як неодноразово помічала на собі • 16 • • 17 • неспокійні погляди різнобарвних очей, то дозволяла собі інколи кинути легку репліку про страшенну самотність... На фоні цих слів Юра виступав абсолют- ним нулем, що і сіяло зеленобуйну надію у розбурхані уявою чоловічі голови. Нарешті, закоханий Юра почав помічати вищевказані зміни у її поведінці і запротестував. Протест складався з кількох частин – яскрава промова, з якої його особа виглядала нещасною жертвою жіночого деспотизму. (Висновок був лише один: нарешті, зустрів Тебе! Негайно подаю на розлучення!) І далі було припадання на ліве коліно і цілування краю її сукні.., і, нарешті, найголовні- ше – «Жити без тебе не можу! Або – або...» Оте «або.., або...» було двояким: або він щось собі заподіє, або уб’є її... Заплакана Вероніка залетіла у кімнату. Крізь сльози проривалися збуджені слова: – Він... погубить.. себе... – Не погубить! – одірвала очі від читання детективу Глафіра Пилипів- на, огрядна, але симпатична молодиця, журналістка республіканської газети «Психолог». – Тоді... мені, мені... заподіє.., – невгавала Вероніка, присівши на краєчок ліжка біля Глафіри Пилипівни. – Не заподіє! – спокійно відповіла та. Вероніка, все ж, зрозуміла, що за цим трійноєдиним Юрієвим протестом мала б настати або її остаточна капітуляція, або... наступ в іншому напрямку. А так, як не могла повірити у надто швидке знайдення своєї половинки (хоча шукала уже доволі років...), вирішила за браком часу (скоро мали роз’їжджатися) знайти інший об’єкт, не такий небезпечний і без недвозначних надзвичайних сценічних протестів. І таке яскраве, заздре для інших кохання, прямо на очах колег почало бліднути, згасати, приглушене чужими поглядами, вбивчими репліками, неви- правданими космічними бажаннями кожної з двох половинок кохання. Тепер для всіх з’явилася інша тема для розмов: – Як ви думаєте, чому у них вийшов розлад? – Як ви вважаєте, хто із них насправді винен? Дехто зловтішався, дехто співчував, а дехто просто категорично заявляв: – Іншого і не могло бути! ... Але Юра чомусь довгий час ходив сумний (ще б пак – уникає!), аж поки не внадився в один із ресторанчиків міста Н, де, подейкували, накинув оком на одну із метких місцевих дівчат. А Вероніка стала навпаки надто веселою. Але тієї яскравої веселості уже, здавалося, ніхто не помічав, чи не хотів помічати... Певно, чоловіча половина вже налаштовувалася на домашні хвилі, у яких їх чекали діти, дружини чи на- речені. А тому легковажно-серйозно- заплутані флірти вичерпали свою енергію. Кожен реагує на все у житті по-своєму. П’ять пальців твоєї руки оповідання •1. Психологія людських почуттів захоплювала Домініку давно. Вона навіть опублікувала у республіканській газеті, ще будучи студенткою журфа- ку, статтю «Ромео і Джульєтта, або ще один таємний крок у майбутнє». Друзі тоді її підхвалювали – успіх! Але дехто іронізував: «Перебрала, мов...» А що перебрала? Хіба вона не правильно написала: «Любов зростає протягом віків, розвивається, вдосконалюється, як розум, стаючи все вимогливішою і сильні- шою, все прекраснішою...» Чому ця стаття згадалася саме тепер, коли вона, ось уже тиждень як на нау- ковій фізичній конференції у рідному її серцю місті, де пройшла частина юних років. Воно не віддалилося від неї – навпаки...Може, причиною цьому була Вероніка, її подруга по університету, чи...? Домініка стояла на зупинці. Різкий осінній вітер зривав з голови капелю- шок і доводилося притримувати його руками. Холодно. І треба ж було якраз на сьогодні домовитися про зустріч! Дівчина кляла в душі і цей мокрий вітер, і штовханину – саме був час пік – і себе саму, що дала згоду Вероніці з Едіком приїхати до них у гості. А ще вони сказали, що запросять декого з колишніх спільних друзів. Але тепер уже пізно повертати човна назад! Тим паче, що слова свого завжди дотримувала. У автобусі, навпаки, було дуже душно. Смерділо потом і злежаним нафта- ліном, тому, вискочивши на потрібній зупинці, вона із задоволенням вдихнула на повні груди прохолодне повітря. Тепер вітер здався таким дружелюбним! Будинок, де жили Вероніка з Едуардом, знаходився якраз на розі вулиці, поблизу старовинного польського костьолу, в якому тепер – атеїстичний музей. Домініка швидко збігла по східцях на сьомий поверх і, не переводячи по- диху, натиснула на біленьку кнопочку дзвінка. У квартирі чулися сміх, гомін, музика. Двері розчинилися і перед нею засяяло щасливе обличчя білявої Ве- роніки. Мабуть, вона була справді схвильована, бо щоки пашіли, мов маківки. «Зовсім не змінилася за ці шість років! – подумала Домініка, – Така ж гарна!» – Нарешті! – вигукнула подруга, розціловуючи її і проштовхуючи у кімнату. – А ми думали – ти уже у воду впала! Роздягайся! Проходь швидше – змерзла ж! У просторій затишній кімнаті грали в шахи Ганек і Паша. Едік уважно слідкував за грою. Серце дівчини нервово, збуджено забилося...Знала, що ці троє друзів не розлучалися і після університету – працювали всі у молодіжній облас- ній газеті. «Рідні мої, – ворухнулося в серці тепло, – Як же я скучила за вами!» • 18 • • 19 • Ганек встав, галантно вклонився, наче склався вдвоє. Ще з університету прославився вишуканістю і почуттям гумору. – Який я радий тебе знову бачити, дорогоцінна наша богине фортуни! Дай-но я тебе розцілую! І, незграбно згрібши її в оберемок, смачно чмокнув у щоку. Всі засміялися і зааплодували: – Це від усіх нас! А він почервонів...Жарти-жартами...Та коли увійшла.., ледь серце не виско- чило: у студентські роки був у неї закоханий. І якби не... Ет, нащо згадувати! Життя не спрямувати в інше русло! Чомусь почервонівши, привітався Едік, ледь притримавши її руку в своїй, і радісно повідомив, наче це їй конче потрібно було знати: – Нічия. Ніяк гросмейстер не вирветься у фінал! – поплескав Пашу по плечу. Той буркнув щось собі під носа, на зразок «Іди ти к бісу!» і, піднявши очі на Домініку, сказав: – Мілочко, дорогесенька, доброго вечора! Красуне ти наша, уявляєш, те- пер оця горила ще і насміхається, а п’ятнадцять хвилин тому просився в мене. Едік скорчив таку гримасу, що дівчата розсміялися. – Два чоботи – пара! Брехач і підбрехач! Паша округлив очі. Видно було, що він трішки обурився і зараз міг би вилити на них зливу абстрактних слів. Та, на щастя, із кухні висунулося веснянкувате обличчя Зосі, Пашиної нареченої. – Ану, прибирайтеся, майстри! Вечеряти! – Зосю! – гукнула Віра, – Познайомся! Це і є наша знаменитість – кандидат наук з ядерної фізики! З кухні повагом вийшла пишногруда шатенка. Її великі карі очі були об- рамлені такими довгими віями, що, здавалося, повіки їх от-от не витримають. За Пашу була молодша років на п’ять. Від її постаті віяло теплом і домашнім затишком. «Повна протилежність запальному Паші» – подумала про себе Домініка. Дівчата привітно потисли одна одній руки і розцілувалися. – А тепер швидко накривати на стіл! – скомандувала Вероніка. Дівчата повністю занурилися у цей приємний клопіт, весело про щось щебечучи. Едік плутався у них під ногами, ображеним голосом намагаючись розповісти Ніці, що його статтю «зарізали», бо, бачте, редактор не впевнений, чи переконаний автор у випадковості події. А що тут переконуватися – нікуди було хлопцям себе подіти! Недарма ж і стаття називалася «Акселерація і проблема проведення вільного часу». – Подумаєш, у нього є докази, що то було хуліганство, – обурювався Едік, – У мене теж є докази, свої. Вони товаришують, а от побилися, мов півні. Хіба у нас такого не було?! – підморгнув Паші. Він так розмахував руками, що, здавалося, навіть тюлеві гардини, що хвиля- ми спадали із широких вікон, ледь коливаючись, зараз полетять за його жестами. Кімната була якоюсь таємничою, можливо тому, що умебльована була старовинними меблями вишневого соковитого кольору. На телевізорі стояв величезний букет білих троянд у кришталевій високій вазі. Спальна кімната була світло-зеленою, а дитяча – рожевою. – А де ваші близнюки? – запитала Вероніку. – У бабусі наші пуцьвірінки, – і засміялася, – їм уже по чотири рочки! Сіли за стіл. І хоча Ніка уже повечеряла, доводити щось молодому подружжю «ЕдіВе» було б даремно – все одно нічого не вийде. Як говорить Рудик Паша «Це вже мертво». За столом так багато сміялися від спогадів, що Ганек не витримав і солідно констатував: – Не забувайте, друзі мої, після сміху бувають сльози! Та вгомонити компанію було неможливо! – А де твоя Антоніна? – поцікавилася Домініка. Ганек став раптом урочисто-серйозним, запропонував налити чарки і, під- нявшись, урочисто сказав: – Ще зранку відвіз у пологовий будинок. Так вип’ємо ж за успіх! Ура! – Тобто за сина? – спитала допитлива Домініка Всі цокнулися. Він кивнув: – А, врешті, дочка теж прекрасно – ближче до батьків! – – переконано констатував він. – А, може, уже... – захвилювалася раптом Зося. – Та я ж хвилин десять тому телефонував...Сказали, не спішить поперед батька в пекло. Раніше ніж через чотири години і не турбуйте! – ображено сказав Ганек, наче його звинуватили в неуважному ставленні до дружини. І знову розмови закружляли навколо університету. – А в кіно ми ходили майже щодня! З пар тікали! Ото дні були! – А зараз і не вирвешся! – з болем сказав Паша. – Так пішли! Тряхнемо стариною! – запропонував Едік. Всі дружно підхопили пропозицію. – А в пологовий будинок будемо телефонувати щогодини! Паша на знак згоди кивнув головою. •2. Світло уже погасло, коли шестеро зайшли в зал. Глядачі невдоволено бурчали, коли вони пробиралися на свої місця. Але ж їм треба було пробратися! Як на зло, в дорозі поламався тролейбус, що ледве встигли на таксі. Біля Домініки, по обидва боки, сиділи Едік і Ганек. Останній ще у студент- ські роки завжди мостився біля Ніки і страшенно тоді їй набрид, ще й сопів, • 20 • • 21 • наче ковальський міх. Вероніка говорила, що то від хвилювання. Але зараз Домініці таке сопіння було навіть приємним... На екрані палала веселка фарб. Довженківські фільми любила, а «Білого птаха з чорною ознакою» дивилася вдруге. З перших же кадрів фільм повні- стю її захопив. Наче шторм заполонив душу і вона нічого не помічала, нічого не відчувала – вся поринула в життя гуцулів мальовничих Карпат. І раптом її кинуло в жар, а по тілу пробіг острах. Чиясь рука несміливо доторкнулася до її руки. Ганек? Ні, він сидить з правого боку. Стало трохи не- приємно та, зробивши вигляд, що нічого не помітила, Домініка наче ненароком поправила зачіску. Бильце стільця було холодним... Раніше на це не звертала уваги. Вона зняла капелюшок і підмостила його під руку. Хотілося вірити, що це був випадковий дотик. Та несподівано прохолодні пальці знову доторкнулися до її руки. Щось металеве...Обручка! Це ж обручка Едіка! Дівчина мимоволі рвучко повернула голову і глянула на Вероніку. Та спокійно, умиротворено слідкувала за картиною. У залі чутно було човгання ніг по підлозі, чиєсь глухе кахикання, шелестіння обгорток від цукерок. Едік сидів аж занадто випрямлено і зараз, у темноті, його профіль видавався таємничим і весь він був, неначе з детективного роману. Але їй здалося, що куточки його вуст нервово посіпуються і що він почервонів. Вона відвернулася. Її кидало то в жар, то в холод. Пальці його руки бентежно пестили її руку... Могла б відштовхнути знову, та щось зупиняло. «Не смій!» Домініці стало не- вимовно страшно... Вона не бачила вже попереду себе нічого – тільки оці п’ять пальців, яких так не хотілося втрачати... колись... А тепер... Навіщо це «тепер»? •3. – Здрастуй, це я..! Стала навшпиньки перед ним і дзвінко поцілувала. Він дивився на неї жалісливо, здавалося, зараз заплаче. – Ти кидаєш нас, наш факультет заради якоїсь фізики... Ти ж обдарований журналіст! Домініка похитала головою. А він продовжував: – Не їдь! Ці кілометри між нами...Хіба ти не можеш лишитися тут? – мо- лили її Едікові чорні очі. О, як любила вона їх! Сіла на лавку, поклала капелюшок на коліна і замис- лено глянула на його струнку постать знизу вверх. – Сідай! У парку було тихо. Пахло пожовклим листям і димом, що аж пощипувало в ніздрях. Багато говорити Ніка не любила, зараз тим паче. До того ж вона не терпіла пояснювати «чому» та «для чого». А зараз відповіла, що просто від- чуває, що це не її справа і їде, їде сама до своєї мрії, не чекаючи, поки, можливо, не так скоро, її в шию випхне власна совість. Поки що їде вона і пишається, що знайшла в собі ці сили...Їде, бо її приваблює ядерна фізика і щаслива, що її за- прошують – як же, іще студентка, а її ім’я уже знане і в журналістиці, і у фізиці. Декан факультету не питав «Чому?». Її робота над квантами сказала за неї сама. А от Едік осуджує. Та їй байдуже..! Ні, не байдуже, їй страшно.., до болю в серці страшно... І плакати хочеться... А раптом її рішення розлучить їх назавжди? Згасне любов, бо вони будуть нарізно... Буває ж так... Він пильно дивився на неї... Він хотів запитати, чи знають батьки, і як вони ставляться до цього, чи вистачить у неї сил почати все спочатку... Але інтуїтивно відчував, що завдасть їй болю, і, закусивши губу, мовчав. Вони сиділи поруч, взявшись за руки, і їм було ясно все і нічого... І тому уважно слідкували, як поволі падає листя в траву, як шелестить вітер останніми поодинокими листочками на чорних гілках... І ставало пусто, – ось наче вийшли на роздоріжжя, і куди не глянь – невідомість... •4. Що ж тепер хотіли сказати його пальці? Може те, що не забули? І через шість років? Можливо... А, може, це щось інше, як третє між двома...? Домініку палило... Рука затерпла, але вона боялася бодай поворухнути пальцями... Хіба любов не зникає безслідно? Але ж вона могла спокійно лис- туватися з ЕдіВе, як називали це тихе подружжя, де було затишно і щасливо... Листуватися... Чого варте це було для неї після того, як Едік пригримів до неї на край світу – зі Львова у Владивосток, де вона була на практиці, і, ніяковіючи, сказав, що одружується на Вероніці... І що йому робити...?! Дивак! Їхав, щоб сказати такі слова... Міг би і написати... Сказала: «Їдь!» І не оглянулася. А, може, приїхав, чекаючи іншого, сподіваючись, що вона скаже «Ні! Я тебе люблю! Як ти можеш одружитися на іншій? Ти ж мене любиш..!» Але якась дурна гордість не дозволила ні їй, ні йому сказати ці слова. Тільки важкий клубок болю наче застряв у горлі і нічим стало дихати... Тоді – його весілля, суха розмова по телефону, її привітання йому і колиш- ній подрузі, їхня спільна клятва в дружбі... Та чи потрібна була їй ця дружба?! Мовчи, серце, не плач! Ти повинне бути сильним, сильнішим за все і всіх, навіть за себе, бо мусиш жити усім смертям на зло! Жити... без нього. Не кидайся в розпач! Він уже тобі не потрібен... ...А п’ять пальців його руки майже кричали на весь зал! Вони помирали від пристрасті і кохання, вони вимагали відповіді у паралізованої Нікиної руки... Але що вона могла сказати? Вона не могла зробити ні кроку назустріч, бо її зупиняли до запаморочення чесні очі Вероніки і безмежне любляче серце іншого.., теперішнього її чоловіка... І раптом вона знайшла вихід! Але це її так злякало, що стало холодно, дуже холодно... У неї тремтіли пальці і тепер його рука уже не могла їх зігріти... Вона вся напружилася і вмить, тамуючи розпачливий крик серця і розуму, вирвала • 22 • • 23 • руку з полону його пальців... Рука щеміла, пашіла, пекла і Домініка вжахнулася думки, що ніколи не позбутися їй відчуття пальців його руки... Навіть тепер вони чорними привидами цілували її руку... І про це ніхто ніколи не повинен знати. Ніхто ніколи... Ніхто... І все- таки було так жаль чогось далекого осяйного, що пройшло, і близь- кого, моторошного, що не збулося... «Любов ніколи не помирає, якщо вона справжня...» Тепер була ще більш переконана у влучності слів зі своєї статті... «І не треба говорити, що її не було, якщо на перешкоді стали обставини, – хотілося додати їй, – Ні, вона була! І в ту мить, у той час, коли була, вона була прекрасною!» Початок етюд – Я піду, буде сонце бігти за мною, зупинятиме, кидатиметься вітер кри- латий під ноги, дерева хапатимуть за руки. Я піду... Тепер піду. Рада затулила очі долоньками: – Піду! На вулиці було тепло, тихо. У сусіда в саду терпко і солодко пах жасмин. Колючі троянди захоплено але гордливо і водночас побожно дивились на нього. Навіть їм краще, ніж їй. Ці кучеряві троянди можуть милуватися жасмином скільки завгодно, вдихати його запах, кричати сонцю, світлу про свою любов. І він не відштовхне їх, бо вони – прекрасні. Рада тріпнула головою «Який жах!» – і побігла по зарослій споришем стежці до Дніпра. На пристані уже було повно людей. Юрмились, поспішали, гомоніли, штовхались, пробираючись до ракети. Сивий шкіпер ще сильними руками закинув товстелезний канат на ракету і ось вона, збурюючи біля себе піну води, загурчала, затрусилася вся великим білим тілом і поволі, як велетенська черепаха, попливла хвилями. Якесь золотокосе дівча кинуло з пристані комусь на берег білосніжні ромашки. Ті не долетіли і впали у воду. От і все. Перший крок. Зараз Рада не могла думати ні про що. Здавалось, вона нікого не помічала. Пустим поглядом оглянула салон, мугикаючи неві- дому самій собі мелодію. Пальці нервово вистукували її, на виску нервово пульсувала жилочка. «Жену тебе геть, любове, а ти, як незвичайна захоплююча пісня, линеш знов у серці і вже не втекти...» Від річкового вокзалу до вулиці Юннатів – півгодини їзди. Рада знала, що минуле майже ніколи не стає майбутнім, але зараз у ній було аж забагато рішу- чості, яка скоріше була схожою на марево. Все її єство наповнювало болюче бажання кінця, будь-якого, щасливого, чи ні, – аби кінець! Бо несила вже було самій нести цю ношу. Зупинила таксі: – Парк Шевченка. Чорнявий вусатий водій, схожий на краба, посміхнувся, прилипнувши, як їй здалося, до всієї її напруженої постаті масними очима. – У парк, так у парк! – і маленьке дзеркальце біля керма навів на дівчину. Чи так? Захотілося ще раз перечитати невідправлений йому лист. Витягла з кишені клітчастої спідниці складений вчетверо дорогий папірець. Розгорнула. Пальці тремтіли. У очі кинулись рядки: «Здається, я сама не існую, а є хтось інший – жива істота Любов!» – Зупиніть! – викрикнула раптом дівчина, рвучи папірець на дрібні шматочки. Від несподіванки водій здригнувся. Круглі темні очі здивовано зупинилися на блідому обличчі пасажирки. Машина загальмувала. – Ще ж майже два квартали! Раду палив сором. «Що подумає про неї водій?!» – Ні-ні! Мені тут. Дякую! Дуже дякую! – Оце і все?! – нагло процідив фразу крізь потемнілі від карієсу зуби він, запалюючи цигарку. Рада розплакалася і вийшла з машини. – Все... Намагалася посміхнутися, але посмішка була такою вимученою і на- граною, що вона рвучко повернулась і побігла від машини геть у чужу пусту вуличку, яка відразу проковтнула її даленіючу постать. Це був початок відліку від отого панічного «Все...» Які в тебе очі! етюд Автобус був битком набитий людьми. Вони штовхалися на кожній зупинці, щедро обдаровуючи один одного незабутніми щирими словами... Мене затис- нули аж біля виходу і я не могла навіть голову повернути. Це була смертельна мука, бо я таки дуже любила роздивлятися навколо. І раптом моє серце здригнулося! Прямо мене голубіли очі! Прекрасні, без- донні, як глибокі загадкові озера, обрамлені чорними віями. Ніяково посміхалися з-під високих густих брів. Мої зіниці не стрималися і у них відбився подив. – Які в тебе очі, як у моєї мрії! Мабуть, ті очі помітили моє здивування, бо відразу ніяково закліпали, і на спалахнулі рум’янцем щоки впала тремтлива тінь. А мені несила було відірвати від них погляд. І коли наші погляди зустрі- чалися, мене начебто вогнем обпалювало. • 24 • • 25 • Ці очі належали міцно збитому юному військовому у льотній формі, яка ніби відразу ж віддалила ті очі від мене. За вікном автобуса пливла зоряна ніч і одноокий круглий Місяць тупо дивився на мене з такою ж байдужістю, як і кожен, хто їхав у цьому автобусі. А мені шалено хотілося одного! Хотілося палко і нестерпно, щоб на моїй зу- пинці зійшов і він... Смішно – це ж абсурд! Але передчуття, що я ніколи вже не побачу казку цих незрівнянних небесних очей, які заполонили мою душу, будило в мені надію... Поважна ніч мовчала над містом. По-святковому чисті після дощу вулиці бігли мені назустріч. На холодний асфальт падали різнобарвні зорі... Я вискочила з автобуса і побігла по них, боячись оглянутися. Здавалося, ті очі женуться за мною, кинувши моє серце у шалений шквал розбурханого шторму уяви. Та ось автобус перегнав мене і я вмить спинилася, дивлячись йому вслід. Стало невимовно чогось жаль. Моя мрія жорстоко і байдуже втікала. А повний Місяць, наче глузуючи, задоволено колихався на крилах темних хмар. Троє етюд Ще серце було тим, недавнім, вразливим і кохаючим, і бачило світ таким, яким його залишив він: незвичайним, казковим. І хоча небо хилилося зів’ялою ромашкою в земні долоні, руки мої палахкотіли чеканням і вірою, а очі співа- ли в надії. Ти був поруч, а я не помічала тебе, як і нічого навкруги, бо скрізь був – він! Підійшов трамвай, глухо стукнувши колесами по ромашці неба. Та здриг- нулась в калюжці-калюжечці на зеленому клаптику зупинки. Відкрилися двері і серце моє воскресло і вмерло – Він! Ти був поруч, але я не помічала нічого навкруги, бо скрізь був – Він! Чекала грому і блискавки...А трамвай блиснув здивованими очима і поніс своє червоне важке тіло у зелену каламуть туманного обрію.. Каштани падали на землю, що пахла дощем і літом, падали каштани в руки мої простягнені, а ти не міг ні від- чути, ані помітити – для кого живе любов моя... Поспішали люди, байдужі до чужого, їх було багато, а нас – троє: Я, Він і Ти. Я заніміло затерпла і наче вросла в землю, як дерево. Рвалась в небо то- полею, співала з радості і плакала з горя. А ось і друга зустріч... На зупинці, на коричневій лаві, де остання моя надія напружила пам’ять, сидів Він і дивився на нас неморгаючими очима. Він нічого не бачив – він був сліпий. Не всі можуть бачити невидиме. ..Притулився до холодних металевих поручнів і мовчав у моє шаленіюче серце.. Мимо нас трьох біг зайчик вечора у березовий захід. Ось пломінець зупинився на його губах. Вони відкрились і здалося, що ледь-стогін вирвався із грудей, а прозорі від подиву очі проковтнули нас обох. Повіки знесилено заплющилися, вуста судорожно пересіпнулися і я відчула на собі його прокляття. Але чому я зраділа йому, як причастю, як першому стиглому яблуку з маминих долонь? Ти поруч щось говорив мені, голос тремтів і метався, як зловлений звір, і раптом злякано помітив, що мене біля тебе немає, що вся я – його, а не твоя! Ти спалахнув, вражений моєю підлістю, і впав би на коліна просити моєї любові, і ти просив її... Чи мені здалося?! Низько над головою пролетів літак. Я вловила його тінь і піднесла на до- лонях йому. – Бери, лети, тікай! Ти ж хотів утекти від мене, від мого кохання! Лети! Тебе чекають гори, повні холоду і спокою, якого ти так хотів – легкого, владно- го, твого...Боїшся взяти? Боїшся, що обпечешся, доторкнувшись моїх долонь? Раптом я помітила, що Він не один. Поруч біла голівка блакитною волошкою квітла на його плечі. Я скрикнула і ти зловив моє розпачне серце у свої обійми. ... Дощ лопотів босими ногами по асфальту за обрій, за місто, далі, далі – і з ним геть втікала любов, вхопившись за голову. Від тебе, від мене, від нього, від наших очей, повних жаху і відчаю. Ха-ха-ха..! Рука твоя все ще ловила мої холодні пальці, потім накинула мені на плечі світло-рожевий плащ з блакитними ґудзиками і клялася, що нічого не бачи- ла, що все забуде! Зрозгону, зопалу злетіло сонце на міську площу і засяяла раптом голосна веселка... Наших розбитих сердець? Сміялась, жила, переливалась золотом барв, сріблом мінилася, бриніла весняною мелодією першого грому! Біла блакить етюд Того дня відзначали день народження Валі. Дзенькали повні фужери з шампанським, сміх і гамір наповнювали невеличку кімнатку гуртожитку. Хтось включив магнітофон. Олена піднесла фужер до вуст і раптом завмер- ла...Прямо неї голубіли очі, які дивилися на неї уважно і ніжно. Чиї ви, очі? Вона поставила фужер на стіл, бо очі промовили до неї: – Потанцюємо? І вже її рука пливла на широкому плечі у полоні чарівного вальсу. – Хто ви? – питали її карі. – Я – Валерій, – прошепотіли. – А я – Олена, – засоромлено зацвіли маками щоки. – Які в тебе пахучі коси, – невгавали очі. • 26 • • 27 • – В любистку купаю. – Кого ж причаровуєш? Волосся зашарілося, шовковими пасмами впало від дотиків на плечі. Коли підняти голову, вуста його будуть зовсім поруч. Цього робити не слід... Гарячі губи блакитного дива торкнули її чола. – Ти гарна. Царівна. Хитнула заперечно головою. Згадалось кимось сказане: «Любов – матерія абстрактна». І раптом... все щезло... Перед нею стояв баскетболіст Валерій з філфаку, якого знала давно-давно... Що ж це з нею трапилось? Та раптом блакитне марево знову огорнуло її. – Побігли у сніг! – Побігли! Сніжинки падали на них. Сміялося серце. Вони жбурляли один в одного сніжками і скрізь було блакитно-блакитно. Зі сріблястих гілок вітерець стру- шував сніг. – Які в тебе солодкі вуста... – І в тебе... ... На пероні було суєтно. Всі поспішали. Гудів поїзд. І Олені здалося, що то був сон... Хтось міцно тримав її за плечі. Оглянулась... Він усміхався... Мелодії осіннього саду етюд Над затишним синьооким садом, який довірливо тулився до цегляного будиночку, пролетів літак, лишаючи позаду себе смушку білого сліду, який розсипався пір’їстим туманом.. Чомусь літаки своїм, навіть віддаленим гулом, будили в душі неясну тривогу, навіть кудлатий острах. Немовби сама душа тягла зі згадки сумні спогади про смертельно небезпечний гул літаків, чи ся- гала у неясне майбутнє, яке за тоненьку ниточку інтуїції смикало з віддалення налякані передчуття... Та сад розливався нечутною жовтогарячою мелодією осені, яка спадала легкими листочками за Сіверком та Поревітом, летіла понад жухлим скупченням запаморочливо пахнучого куп’я різнобарвного літа, перетліваючого, що наві- ював сумні спогади про минуле життя, яке інтуїтивно сутулилося у прив’ялій пам’яті. Де, коли жила? Якими були події та враження? Цієї відповіді не було. А от чітке відчуття неминучості розлуки із голубою рідною планетою, навіть фізично не болюче, снувалося довкола. Надійка відкинула чобітками легке шурхітливе листя із груш та дебелих горіхів; серце ятрив сум: « Хоча і теплиться віра про невмирущість душі, але все одно такого, твого вистражданого тіла, твоїх, рідних зараз родичів, біль- ше ніколи не буде. І якщо я народжуся ще раз, через тисячоліття, на цій же прекрасній Землі, то вже буду іншою, в іншому тілі. І пам’ять моя про зараз наймилішу у світі матусю, про невимовно важкий біль утрати єдиного братика не з’явиться, – все лишиться у цьому, єдино прожитому у замкненому колі твого сьогоднішнього тіла житті...» З‑за дерева з’являлися тіні, прозорі духи з пам’яті; з інших тонких паралелей зринали, як привиди, спогади минулого, недосяжного зараз для осмислення. Можна було б заплющити очі і, вступивши з ними в контакт, наладнавшись на ментальну частоту, перейти грані фізичного і опинитися у казці інших вимірів. Надійка знала, що достатньо один раз спробувати це, як неминучість передавить горло і ти вже не зможеш без цього. І тоді важко буде відрізнити реальність від вигадки, яка контактуватиме зі сном. Один раз... І ти вже бачиш у вимірі минулого свого вічно юного коханого, якому і не сниться навіть, що ти любиш його через важкі десятиліття. Там, у вимірі мрії, легко та безпечно...Тут, у дійсності, серед щоденних катастроф та стихій – холодно і боляче: гинуть людство, планета, обіпершися на костур горделивості та пихи... Людина над прірвою почуває легкий свіжий повів запаморочливого фантастичного різно- барвного вітру, не знаючи, що то – запах самої смерті, оманливо іскристої... Сад чує її присутність у кожній миті життя, він знає, що людина – квола і велична водночас, та якби ж то вона знала про це! І знову осіння мелодія засинаючого на зиму саду пронизує прохолодне, чисте, здавалося б, повітря, але насичене радіаційними струменями страху, волохатими думкоформами образ, заздрощів та ненависті. З майже розсіяного сліду літака відділилася раптом сяюча куля і миттю опустилася у саду, кинувши білу тінь на Дніпро. Кущ гарячої калини скрикнув від здивування. Не запаморочилася голова лише у Надійки, бо звідкись вона уже знала про цей приліт, знала, що це – ті, про кого мріяла, її друзі з галактичного антисвіту, неначебто із задзеркалля... Клацнув отвір срібної кулі і з неї вистрибнув стрункий, прекрасний чоловік, який так був схожим на її Любов. Він просто підійшов до неї і сказав: – Привіт! Добрий день, дівчата! оповідання •1. – Я. – Хто «я»? – Ольга. Сухе потріскування. Мовчання. Здавалося, між ними впала безкінечність. Ользі стало нічим дихати! Ще можна повісити слухавку чи вигадати якесь • 28 • • 29 • інше прізвище, ситуацію – скажімо, що бачила його в інституті, чи на виставці. Ні. Вже пізно. Пізнав. – О, день добри! Як пані єст? – А пан? Серце калатало. Пам’ятає, що вчила польську. •2. У ресторани Ольга не любила ходити. Все там їй здавалося награним, манірним. Чому вона сприймала неприродним просто гарні манери, загаль- ноприйняті правила етикету: дехто з відвідувачів задерев’янілими руками різав м’ясо, клав шматочки в рот і ковтав із зусиллям навіть тоді, якщо було несмачним. Не подобалося їй і те, що дехто перевтілювався у цих стінах хто знає в кого, забуваючи хто є насправді. Та найбільше викликали у ній відразу так звані «коханці» і «коханки», яким вона не довіряла ні на йоту... Це тоді. Але зараз...Зараз вона дивилася на світ іншими очима... За білосніжним столом у надзвичайно домашньому ресторанному залі, наче закутаному в м’яку мелодію, що проникала у саме серце, яке від неї тану- ло – був поруч неї він. Світлий костюм надавав йому особливої елегантності, підкреслюючи смуглявість обличчя. Блакитна краватка наче була підібрана до кольору очей. Він розкрив пачку «Варни», пропонуючи їй, запитав: – Ти палиш? – Ні, – почервоніла, – Кинула. Це не для жінок. Він аж ніяк не зреагував на цей висновок. – Може, й так. Все треба робити уміючи.., а як ні.., – він стишив голос, – Я читав в одному журналі, що невмілі курці можуть нажити собі рак горла. – А ти умієш? – запитала з хвилюванням. Посміхнувся: – Ми самі піклуємося за себе. Умію чи ні, але я палю надто рідко, коли хвилююсь, чи у тяжку хвилину... Їй здалося, що при цих словах він почервонів. Сьогодні Ольга не зводила з нього очей. Підперши кулачками підборіддя, наче вивчала кожну нову рисочку його обличчя. Майже не змінився. Чорнява, слухняно зачесана на пробір чуприна, прямий ніс, широкі брови, що зустрічалися на переніссі в кошлатому поцілунку, нічим не примітні губи і блакитно-сіруваті очі...Згадалися слова подруги: «Що ти в ньому знайшла – ріст, плечі, руки, як у всіх, як у більшості.» Ольга посміхнулася зараз своїй відповіді: «А голос у нього приємний, як музика...» «Все- таки я – фантазерка» – подумала. – Налити тобі води? – перебив її думки. Заперечно похитала головою. – Зараз принесуть все інше. Тим часом білява симпатична офіціантка у сизій сукні принесла «все інше». Юрко подякував їй. – А у мене з того часу багато новин. Тепер я працюю науковим співро- бітником в Одеській обсерваторії. І це просто щасливий збіг обставин, що ти своїм дзвінком застала мене вдома. Приїхав до матері. Пильно глянула на нього. Вона знала, що Юрко давно цікавився астрономією і у своєму корпусі фізмату пропадав до глибокої ночі на заняттях астрономічного факультативу. Але щоб пов’язати своє життя із наукою..? – А як тобі вдалося? – Це довга історія. Мало говорити – багато слухати. – У тебе, як завжди, все навпаки. Юрко насупився: – За зустріч! Підняв фужер з вином, загадково примруживши очі. Вино було кислу- ватим і нагадувало домашнє виноградне. Ольга крутила в руках свій бокал. Намагалася згадати подібну ситуацію, щось дуже важливе, і ніяк не могла, а. може, і не хотіла? •3. Був кінець робочого дня. Ольга ішла поруч Юрка у робочій спецівці. Голова була пов’язана білою хусткою. Настрій був пречудовий. Все їй подобалося сьогодні – і чисте, без єдиної хмаринки небо, і люди, які з повагою дивилися на її, обляпану цементом, спецівку; і Юрко, завжди чистенький і елегантний. «Вона вважає, що мені страшенно приємно, коли тримає мене під руку?» Він закопилив губу і відвернувся. А вона із захватом розповідала, що сьогодні вони перевиконали план і бригадир похвалив особливо її, що її обрали ком- соргом, що вона уже не боїться висоти. І знову після короткої паузи – про свій цемент, носилки, цеглу і висоту. Він скорчив гримасу і перервав її на півслові. – Переодягнися, підемо в кіно. Ольга спантеличено глянула на коханого і подив відбився на її обличчі. – Тобі неприємно бачити мене у робочому одязі? – Дурненька, – відповів, ніяковіючи, – Ну так що, ідемо? Як можна йому вірити!? У той вечір дівчині було страшенно ніяково, може, вперше за рік їхнього знайомства. Не можна рота відкрити. Йому зі мною не цікаво. Нерівня я йому. Та і хто я? Звичайна робітниця, а він – студент-п’ятикурсник, без п’яти хвилин інженер... Коли в залі погасло світло, вона повернула до нього свою світловолосу голівку. У блакитних очах блукали сльози. Важко було зізнатися, що сама при- мушувала себе не помічати ні його хвальковитості, ні зверхності. Любила...А за що – сама не знала. Юрко сидів спокійний, міцно тримав її за руку. А раптом • 30 • • 31 • отак же бездушно, як перебив її сьогодні, – кине...І що тоді? Від цієї думки наче вогнем обпалило. Зіщулилась. Обережно звільнила свою руку і, зібравшись з духом, прошепотіла йому на вухо: – Я піду. Юрко глянув на неї, як на божевільну. Не міг нічого збагнути. Вона це ска- зала, чи з екрану? – Я піду. Пауза. – Назавжди... Вона вже пробиралася до виходу через бурмотіння глядачів, через темний зал, а до нього тільки дійшов сенс її слів. За мить її струнка постать зникла за дверима. Прожогом вискочив на вулицю, але її ніде не було. Як у воду впала. •4. – Ну, пий! Смачне вино.Чи ти не хочеш за зустріч? – іронічно посміх- нувся Юрко, розжовуючи м’ясо, – Я, наприклад, щасливий... Ольга здригнулася і, нічого не сказавши, повільно випила. Юрко безтурботно розповідав про себе, стріляючи очима в різні боки. Таким він був і раніше. От і зараз так захопився розповіддю, що навіть не по- мічав – слухає вона чи ні. І Ользі стало раптом до розпачу жаль себе, схотілося плакати. Може, збагнула, що любила весь час тільки його, а за що, так і не знає. Не бачились десь зо два роки, а як чужі стали. От і він говорить, а наче для самого себе. Юрко витер салфеткою масні губи і, нахилившись до Ольги, взяв її за руку, запросто, як тоді, у першу зустріч на шаховому турнірі, коли вітав з перемогою. Довго-предовго тримав її руку в своїй. Всі друзі згадували, що в історії шахового спорту іще ніхто так не любив свого суперника. Юрко був зовсім поруч. Від нього віяло запахом сигарет і дорогого одеколону. – Потанцюємо? Яка ти гарна... Танцювали мовчки. І знову його простота вразила її. Отаким він і був – завжди безкомпромісним, до жаху буденним...А вона завжди навигадує собі казна що... З таким перебірливим характером можна все втратити. І його? Вона похитнулась. – Що з тобою, Олечко? – торкнувся гарячими вустами її чола. Стало гарно від того дотику. Десь аж у глибині серця знову розквітла надія. Вона підвела на нього зволожені сльозами очі і прошепотіла, тепер уже проти всіх законів доброї поведінки: – Я люблю тебе. Люблю тільки тебе і...любила завжди... Він спинився, вражений...Ні, не почулося. – Ти ж мене... Заперечно похитала головою, а сльози «кап-кап»... – Я не розуміла тебе... Та і зараз... Навколо була музика, чужі люди, стіни, столи, гардини, дим.., а посеред залу – двоє. І їхні, повні подиву і кохання очі, співали. Якусь мить Юрко щось роздумував, а тоді швидко підійшов до столу і, тримаючи Ольгу за руку, наче боячись загубити, поклав на стіл гроші. – Пішли, – взяв її за лікоть. Вулиця кинула в них сніп прохолодного повітря, гул машин. Зоряне небо схилялось до самісіньких тополь. – Тоді будь моєю, сьогодні ж, – прошепотів він... 5. – Вчинки вимірюються розумом. Я тобі це говорила, а ти ще й досі віриш у доброчесність і добропорядність чоловіків. Зіна страшенно хвилювалась. Бігала по кімнаті, мов ошпарена. – Давно пора це засвоїти за двадцять два роки. Вірити чоловікам – це значить бути зовсім безголовою, як оцей ось дубовий стіл, – постукала по кришці Зіна. Ольга нічого не чула. Не хотіла чути. Для чого вихопилось щасливе «Мій», коли обцілувала Зіну вранці на роботі. Подруга не така дурна, щоб не зрозуміти..А тепер говорить, що він більше ніколи не прийде. Та Ольга вірить, а чому вона вірить... не могла збагнути. Серце вірило. А що, коли все буде так, як пророкує Зіна, що тоді? Відчула раптом, як земля тікає з-під ніг. Ледь не впала. – Ну от, маєш! – кинулась Зіна до неї. – Не всі ж одинакові – і то правда! У двері подзвонили. Обидві здригнулися разом, переглянувшись. Зіна підійшла до дверей. Тонко клацнув замок. – Олю! – закричала на весь коридор. Ольга вилетіла з кімнати і так і завмерла, розкривши від здивування рота. На порозі стояв Юрко, сяючий і щасливий, а на його витягнутій долоні сяяли, як дві сльозини, – обручки. – Добрий день, дівчата! – просто сказав він. А я все одно тебе люблю етюд – Знову про свого Ми-ко-ло-чку задумалась, Таню? – з приспівом розтягла Ніна його ім’я, – Я б його вже давно з голови викинула. Де ж це бачено – три місяці, як поїхав на свій Далекий Схід, і хоча б звісточку яку подав! Дурепа ти! Тільки голову собі марними мріями забиваєш! Сидиш днями, нікуди не ходиш, все ждеш отого листа...Тьху! Таня зверхньо, майже з ненавистю, глянула на подругу, яка, зручніше вмощуючись на дивані, розгорнула книгу Вальтера Скотта. – Ось у Вальтера Скотта, я розумію – кохання! Це ж тільки уявити – скільки років Едіт чекала свого Мартона... Я б так не змогла. А ти? • 32 • • 33 • Таня дивилася у вікно, за яким падав лапатий, мабуть, останній сніг березня і мовчала. Та і що вона могла сказати? А, можливо, в дечому вона має рацію, тому рішуче промовила: – А давай сьогодні підемо в кінотеатр! – Оце по-нашому, а то вже справжнісінька тобі монашка! Почекаємо тільки трохи – Жора обіцяв зайти. – Жора? – Таня насупила чоло, ніби пригадуючи, – У тебе ж Володя недавно був. Ох ти ж і міняйло! – Володя був, а тепер – Жора! – гордо заявила Ніна, причепурюючись перед дзеркалом, – Уявляєш, у нього свої «Жигулі» і він курить тільки «Мальборо». Помітивши занепокоєння на обличчі подруги, посміхнулася: – Не жалій ти того Володю, з ним же ні про що навіть поговорити, трак- торист нещасний! Таня відійшла від вікна. Сніг падав і падав і, здавалося, чим більше ставало його, тим теплішало у неї на серці, бо такі сніги і у краї, де був він.., її коханий. – А я чекатиму, – наче до самої себе промовила, – Не можу забути наше перше знайомство, коли віз мене по виклику до тяжко хворої...Десять кілометрів від нашого села, завірючище було таке, що світу білого не видно! А він поїхав, хоча його не мали права примусити – командировочний...А він сам.., – зітхнула і більше для себе, аніж для подруги додала, – Напише, от побачиш! Зіна пересіпнула плечима: – Знати б тому лопуху, що одна дурочка жде не діждеться вісточки з його далекого і холодного краю! Таня випросталася. Губи її тремтіли: – Не смій! Спалах оповідання •1. Фестиваль молодих літераторів області проходив тієї зими у місті Н. Нас було чоловік тридцять – розумних, талановитих, красивих. І там був він, абориген, робочий клас і справжній поет. Тепер мені просто не віриться, як це я наважилася підійти до Лютого і сказати: «Мені дуже подобаються ваші вірші!», – щоб не сказати більше... Він тоді глянув на мене здивовано, але приязно, і його бліді, різко окреслені губи стримано всміхнулися: – Ну що ви... І мені навіть здалося, що він зблід – приємно чути похвалу. Мовчали. А я не могла наважитися піти геть. Виручила моя нова приятелька, поетеса Людмила, запропонувавши пообідати разом. Він прийняв запрошення і от уже рипить під ногами сніг, дерева в інеї біжать назустріч, і низько-низько над нами нахиляється біле від морозу небо. Лютий виявився непоганим співрозмовником. За кілька хвилин ми уже знали, що неподалік готелю, де ми розташувалися, на площі Миру, Богдана Хмельницького було проголошено Гетьманом України. Тепер на тому місці височів величний пам’ятник народному герою. На відміну від деяких місцевих, Лютий добре знав своє місто. •2. Кафе, як говориться, «було на рівні». Світлий чистий зал. Стіни викла- дені різнобарвною мозаїкою. На протилежній од вікон – зграя рибок витанцьо- вувала у казкових водоростях, а на центральній стіні мчала велика біла ракета по блакитних хвилях Дніпра. – А ви куди їдете виступати? – запитав нас Лютий. Я ще не знала, але думка, що нас можуть розлучити, здалася мені жахли- вою. Невже я закохалася? А він принишк раптом і глянув так пильно, неначе і сам у себе про щось запитував. •3. У автобусі було весело. Плечистий бородань з Марганцю грав на гітарі. Мелодія всім подобалась. Ми з Лютим сиділи позаду бородача. Автобусні вікна намерзли і за ними нічого не було видно. Я протерла рукавичкою скло... Падав сніг... Лютий взяв мене за руку. Від несподіванки я здригнулася. – Хочеш, я розповім про тебе? Я кивнула. Знала, про що йтиме мова, вся зіщулилась, бо відчувала недоліки у своїх творах. Але те, що сказав Лютий, мене вразило. Він, лауреат, безжально нищив себе і говорив, чого потрібно уникати, щоб не було тавтології, берегтися «збитих» рим та дотримуватися їхньої точності, оригінальності і неповторності. Бути весь час у творчому пошуку, намагатися не ставати ні на кого схожим. Його обізнаність і тактовність подивували мене і я вдячно потисла його руку. Навіть своїми думками ділитися з ним було легко і просто. Здавалося, він ро- зумів мене з напівслова. 4. На заводі я була вперше і мене вразила його велич. Лютий тут пра- цював. Я по-доброму заздрила йому: ці казкові гігантські механізми мушуть скорятися йому! – Для мене завод, як мати – і порадник, і товариш, і приклад у житті. – Тобі дуже подобається робота? Відповів просто: – Це моє життя. Вона мене надихає, вчить. Я працюю тут п’ять років. Не уявляю себе без заводу. Його велич звеличує і мене. ...Угорі величезного трубопрокатного цеху плив кран з трубами. Ним керувала жінка у рожевій хустці. Мені здалося, що вона нам, екскурсантам, усміхнулася. Вразило і те, що в цеху було дуже мало людей. • 34 • • 35 • – Тут вся праця механізована, – пояснив Лютий. – Ось глянь, як із заготовки робиться труба! Я дивилася широко розплющеними очима. З величезної печі виливалася гаряча цівка металу. Ось вона побігла по конвеєру, обдаючи нас теплом, потім насаджувалась на стержень, і, вже схожа на трубу, летіла далі, в інший кінець цеху, де її охолоджували і надрізали. Здавалося, якась невидима рука керувала всіма процесами виготовлення труб. •5. У кімнаті відпочинку уже зібралися робітники. Вони з цікавістю диви- лися на нас і від того мені ставало ніяково. Лютий зовсім не хвилювався, – своя, робітнича аудиторія. Коли він читав вірші, я ніби вбирала їх у себе – подобалася форма його мислення, приваблювали новизною образи, захоплювало бачення світу. Нас приймали тепло і ми раділи в душі один за одного. Лютий був особ- ливим – уважним, галантним, розхвильованим. Я почувалася щасливою, що випадок звів нас. •6. Давно позаду залишився завод, а я і досі була під незвичайним вражен- ням... Автобус віз мене у невідомість. А поруч – Лютий. Раптом він нахилився до мене і поцілував у щоку. Я злякано відштовхнула його. Ота кришталева ваза мрії, яку я щойно тримала в руках, розбилась. Я заплакала. – Лютий, ми ж все одно ніколи більше не побачимося! Чому ж, для чого ти так? ...Він не зводив з мене очей, і всім молодим літераторам було давно ясно, що ми закохалися. Я, що так любила подорожувати, з сумом подумала: « Відстань – наш ворог. Вона може розлучити...Людина мусить бути вільною, її ніщо не по- винно пригнічувати. Ніхто і ніщо не повинні зв’язувати крила!» Здавалося, серце не витримає і розірветься. У нас залишилось якихось кілька годин. Потім – від’їзд...Чотири години разом. Я відвернулася до вікна, щоб він не помітив мого хвилювання. І уже не могла стримати сліз. •7. Мороз зміцнів. Хапав за щоки, ліз за комір; свистів холодний колючий вітер і гнав вулицями білу хурделицю. Ми бігли, взявшись за руки. Бігли назу- стріч невідомому. Вітер – в обличчя. Він пробирав наскрізь, а нам було хороше: ми – разом! І хто там говорить, що не буває кохання з першого погляду! Буває! Є! •8. Вдома у Лютого не було нікого. Над його ліжком – портрет жінки у військовому. – Мати, – сказав він, – Вона була військовим лікарем. Її розстріляли фа- шисти разом із пораненими.., цілий ешелон... ...Мені стало моторошно. На стінах висіли його малюнки. Чудові малюнки! І він для мене з кожною миттю спілкування ставав все дорожчим. Він сів на стілець біля широкого вікна і, закуривши, дивився на мене. «Лютий, я буду тебе часто згадувати!» – хотілося крикнути мені, і не мог- ла. А очі мої говорили, говорили. «Це жахливо, але я закохалася і любов ця незбагненна уже стала частинкою мого життя». Я раділа, що зараз він, надзвичайно талановитий і загадковий, належав тільки мені. Хтось постукав у двері. Лютий здригнувся, і усмішка зникла з його обличчя. Жіночий голос покликав. У мені щось обірвалося. Було таке відчуття, неначе зараз у мене Лютого відберуть. Похитуючись, аж наче увібравши голову в плечі, Лютий підійшов до дверей. Я почула, як його запитали: «Ти не сам?» Він мовчав. Як ти можеш мовчати? Ти не можеш мовчати, чуєш, Лютий?! Ти не повинен мовчати! Її голос свистів, як вітер, і мені стало холодно... •9. У відчиненій кватирці билася ширма. На всю кімнату цокав годинник... А мені так жаль було моєї Жар-птиці! – Лютий, мені пора, – сказала я до них. Жінка була заплакана. Лютий стояв біля неї, знічений, жалюгідний. Раптом жінка скрикнула на всю кімнату: – Ти ж любиш мене! Знаю – любиш! Скажи, любиш? Вона, напевно, страждала, але ж як принизливо, безпомічно, жалюгідно! Я відвернулася. Лютий м’яв сигарету між пальцями і тихо сказав «Люблю...» Потім вийшов за мною. – Я її колись любив. То була перша любов. Але Люба вийшла заміж, коли я служив на кордоні...А потім знову зустрічалися...І знову вона зраджувала, і знову я любив її... Він нервував, морщив чоло. Але тепер це був зовсім інший Лютий, жалю- гідний, безсилий, не мій.., схожий на ту істеричну чужу жінку. – Ти не ображайся тільки... – За що? – знизала я плечима. Він глянув на мене: – Ти – чудова! Ти просто не уявляєш, яка ти чудова! А мені хотілося кричати від горя. Сполохали мою птаху! Так і не суджено їй розправити крила. А, може, і на краще?! ... І не було винних. Тільки вітер свистів вулицями та я жартувала і сміялась до обох, над сили ламаючи крила своїй птасі. Утрьох ми стояли на зупинці, чекаючи мого автобуса... Знову за комір сипався сніг, кусався мороз. Але це вже був лютий мороз і на душі було так пусто і безнадійно! Тільки Люба задоволено тулилась до мого Лютого... І мені було чомусь жаль її... • 36 • • 37 • Старт оповідання •1. Задзвонив телефон. – Слухаю! Гаряча хвиля хвилювання обдала її серце. – Привіт, Лілі! Це я, Сашко. Я прямо з аеропорту. – Ну що, як? – зраділа вона. Нервово переклала слухавку в другу руку, міцно притиснула до вуха. – Заспокойся! Якщо за це взявся Сашко, можеш бути спокійною. Він зовсім не хвилювався і цей стан передався їй. Лілі посміхнулась. – Ти ввійшла у фінал. Завтра іди до Прокопа Івановича і негайно починай тренуватися! Ти рада, що потрапила на олімпіаду? Отам, на другому кінці проводу, він прислухався до щасливого биття її серця. – Тільки я тебе прошу, не перенавантажуйся! Як старший товариш прошу. – Я.., я вдячна тобі... На мить замовкла. Серце гупало на весь світ. «Я увійшла до збірної!» Обличчя сяяло щастям. І вона закричала у слухавку: – А ти, ти як?! – Слава тобі, Всевишній! А я думав, ти вже крізь землю провалилася! – зітхнув з полегшенням, – Я? Я лишився. Що може зі мною статися? ... Лілі стало соромно. Дійсно, що може змінитися у відомого спринтера Шевчука, та ще після перемоги на республіканських змаганнях! І уявила, як він знизує плечима. І що він тільки думає? – Я зараз поза часом і простором.., і собою... Я не підведу! Віриш? •2. Дійсно, тоді, на республіканських змаганнях у Києві, вийшло не- порозуміння. У першому ж забігові Лілі Кравченко раптом підвернула ногу. Так було жаль, аж плакати хотілось. Але твердо вирішила – добіжу, зберу всі сили...Скільки перевірок, фізичних і духовних зусиль... І раптом... «Ні, добігти, та ще і з добрим результатом!», – наказувала вона собі, зціпивши вуста. Якщо ви пам’ятаєте відчуття, коли ідете босими ногами по перевернутих вверх денцями черепашках, подібне було і у Лілі, коли вона бігла. Ще трішечки, ще! Короткі секунди здавалися вічністю. Тільки б увійти у фінал! А там все налагодиться і вона зможе довести свої можливості. – Фініш! – Третьою прийшла Лілі Кравченко. Результат – шість і один... Непогано, але ж спортсменка мала набагато кращий – п’ять і чотири десятих. Що ж з нею трапилося? У голові шуміло. Сором палив щоки, коли ковиляла до Прокопа Івановича. Шість і одна! Який жах! Тренер нічого не сказав, тільки уважно подивився на неї сірими прони- кливими очима, над якими нависав сивий валик брів. ..І раптом його обличчя перекосилося. Брови у здивуванні злетіли вверх. О, це ще третє людське від- чуття! Оця ще взаємопроникна реакція! Ноги розпухли. Лілі плакала.. Тренер витирав їй сльози і заспокоював, що він вірить у неї, що він доб’ється і вона обов’язково потрапить і на фінальні змагання, і на європейську олімпіаду. •3. У кімнату зайшла мама. Лілі швидко витерла долонькою заплакані очі. Та мати зрозуміла щасливу посмішку її солоних губ. – Я рада за тебе. Зав’яжи мені очі етюд – Зав’яжи мені очі. Я знайду тебе із зав’язаними очима. Він засміявся. Йому завжди було весело з нею. Навіть його чорні вуса, раз у раз любовно пригладжувані, засміялися. У її карих очах блукала лукава злодійська посмішка, від якої ставало моторошно, непевно... Ті очі пронизували наскрізь і промовистий погляд наче говорив: «Який ти дурний...» Та в ту мить вона думала інакше. Її непокоїла думка, що от-от має прийти Тарас. І як вона могла забути?! Що ж робити? На мить спинила погляд на Володі і швидко опустила очі. Пухнаста тінь од вій впала на розпашілі щоки. «Невже вона закохана у Володю?» Та швидко опанувала себе і простягла йому різнобарвну шовкову хустку. – Зав’яжи мені очі! Я хочу тебе спіймати! Його теж потішала ця гра.. Дотепно жартував, сміявся, зав’язуючи хустину їй на потилиці. Пасмо білого, як льон, волосся вибилося з-під хустки і це на- давало її невисокій стрункій постаті якоїсь миловидної розхристаності. У роз- чинене вікно залітали з поривами вітру поодинокі листочки осені, долинав гамір університетського містечка, хоча її кімната і знаходилася на останньому, дев’ятому поверсі гуртожитку. Інколи двері відчиняло протягом і тоді Володя, припадаючи до підлоги, проривався до дверей, щоб зачинити. А сам аж пирскав зі сміху, слідкуючи, як невпевнено, незграбно вона переставляє ноги, вигинає спинку і шастає руками в повітрі. – Іди до мене, іди! – сміявся її пречудовий ротик. Та тільки-но вона наближалася, він миттю безшумно проповзав на чет- вереньках чи на животі побіля неї і знову весело підбадьорював розчервонілу свою дивачку десь аж од дверей. • 38 • • 39 • Раптом двері розчинилися. Володя різко повернув голову. Та на цей раз їх відкрив не протяг. Сіроокий, кремезно збитий юнак у заячій світлій шапці ніяково посміхався, переминаючись з ноги на ногу. Володя аж вилаявся подум- ки – в якому ж оце він світлі перед незнайомцем, втиснутий у куток? Та піти йому назустріч чи бодай подати голос – щось зупиняло. Мовчав і незнайомець. Тільки довгий, пронизливий погляд, кинутий на неї, красномовно говорив, що прийшов не випадково. Для неї ж ця раптова тиша не була значущою, бо за- спокоювала можливість ще однієї Володькиної витівки. Вся притихнувши, з хитрою усмішкою на вустах, вона, мов привид, хиталася по кімнаті, набли- жаючись до дверей. – Закрий двері! – звеліла вона Володі, відчувши подих свіжого вітру. Незнайомець закам’янів, але двері закрив. Нараз вона наткнулася на постать і, чіпко обхопивши її руками, задоволено засміялась: – Ага, спіймався?! Але ця чудна тиша і дотик до холодного одягу колючим струмом пронизав її і, стривожена здогадкою, рвучко зірвала з очей пов’язку. – Ти?! – відступила крок назад. По її обличчю пробігла тінь. Володя дивився насмішкувато, аж наче пре- зирливо. «Краще б він ненавидів мене», – подумала. Але вміла керувати сво- їми почуттями. Тож і тепер невимушено всміхнулася і запросила незнайомця до кімнати. – Володю, знайомся! Це мій товариш Тарас, – Її променисті очі дивилися твердо і правдиво, і у Володіному серці ворухнулася непевність щодо своїх міркувань. Перед ним пронеслось минуле: коротке захоплення, розлука, любов, знову розлука, але тривка і терпка, як полин, і от знову зустріч...Перехопило подих. Чи ж не мала вона права покохати когось іншого? Він же міг! І все ж гордість, принижене самолюбство збунтувалися у ньому. Підійшов до вішалки. Одягся. Тарас спокійно сів за стіл, хоча його ніхто і не запрошував. Як заздрив зараз йому Володя! Йому б отаку витримку! Кинув блискавичний погляд на неї. У душі все кипіло. Невже вона змогла покохати іншого? Хіба він гірший від цього флегматика? Ревнує? Чому ж? Хотів якнайшвидше піти геть і не міг. Спинився перед дверима, різко повернувся на каблуках. Вона стояла поруч і безпорадно кліпала віями. Сама наївність!!! Вуста напіввідкриті, наче хочуть щось сказати...і не можуть...Пронизуючи її наскрізь своїми чорними очима, процідив крізь зуби: – І хто ж тобі більше до вподоби, рибонько?! Його очі глузували, сміялись, кидали гнівні докори про брехливість її ко- хання. І раптом змовкли, і у темних зіницях майнуло каяття. Її очі наповнилися слізьми, її очі благали зрозуміти...Тарас? Тарас справді зумів стати їй другом, але ж тільки другом... Що ж буде, коли ти, Володю, підеш? Стало моторошно... Чи розумів він мову її очей? Переломивши, пересиливши себе, одвів погляд. Тарас піднявся спокійно з-за столу, підійшов до них, пильно глянув на неї, потім на Володю і сказав: – Я зайду іншим разом. І з таким же непроникним обличчям вийшов із кімнати. І хтозна, які по- чуття вирували в його душі. Та чим далі віддалялися його кроки по коридору, тим ясніше і легше ставало у обох на серці. Він глянув на неї. Сяйлива радість зненацька охопила душу, радість повернення, свята, лякаючи радість ще не зрозумілого щастя. І, повіривши в нього, тихо промовив, взявши її за руку: – Ходімо... Я буду тебе ловити із зав’язаними очима... Симфонія серпневого зорепаду •1. У танцювальному залі було душно. Зарешечені вікна не відчинялися зовсім і навіть величезний вентилятор під стелею нічим не міг зарадити спеці. Звісно, літо є літо! Розчервонілі дівчата та хлопці юрмилися попід стінами, наповняючи зал гамором. Було тісно, як у вулику. Яна була тут вперше. Заагітувала подруга, яка проживала у цьому військово- му містечку. І тепер їй було ніяково серед незнайомих їй людей, речей, порядків. Посеред залу звивалося декілька солдатів і дівчат. Та ось танець судом за- кінчився і зал наповнила м’яка мелодія Франціса Лея. Музика поволі заповняла кожну клітинку. Яна обвела поглядом хлопців-військових і завмерла, широко розплющивши карі очі – до неї прямував гарний високий офіцер. Затамувала подих. А, може, не до неї? Як же страшенно хотілося, щоб запросив саме її, і вона навіть похапцем поправила рудувату віхолу зачіски. Від голосу стрепенулася: – Вас можна на танець? Ковтнула слину і, швидко кивнувши, боязко вийшла з ним на самісіньку середину залу і, поклавши йому руки на плечі, ринулась, як у море, із заплю- щеними очима в музику і у ще щось незрозуміле, хвилююче, що тривожно дивилося на неї очима льотчика. •2. ... Ніч тиха, настояна на серпневих травах. Терпко пахне полином і м’ятою. Ніжно вкрадається у місячну зоряну сонату тонесенький голосочок цвіркуна. Раз по раз падають у траву зорі. Саме починалися серпневі зорепади. Яна ішла поруч юнака по росяній траві і все в ній співало від щастя. – Ой, зірка! – скрикнула вона...І вже сумно: – Згасла... – І я побачив! – вигукнув Валерій. • 40 • • 41 • – Де? – Он-он! Яні здалося, що у його голосі прозвучала насмішкувата іронія.. Зірки поволі падали і згасали, не досягаючи землі. Згадала бабусине: «Хто побачить разом падаючу зірку – то доля...» – А ти бачив? – заглянула йому в очі. Він засміявся і не то запитав, не то ствердив: – Романтик?! Розмова вдавалася. Було хороше. Тепер уже не дивилася на нього з острахом. Бігли по росяному сріблястому полю, взявшись за руки, і їх щирий дзвінкий сміх співав у храмі ночі скрипкою. Поруч приземлялися літаки, схожі на вели- чезних казкових птахів із червоними очима. За ними бігли червоні хвилі світла, торкались Яни і Валерія і розтавали в поодиноких поривах свіжого вітру... Було так гарно, наче знайомі давно-давно. – Завтра зустрінемося? – запитали його очі. – Так! – радісно відповіли її, сяючі. А небо раділо. І Яна бачила його таким вперше. •3. Зранку її викликали до телефону. Стрімголов збігла вниз, бо якщо вже у їхньому величезному студентському гуртожитку когось викликали, значить конче необхідно. – Ало! – притиснула слухавку до вуха. Рука затремтіла. Невже їй так тер- міново потрібно їхати додому? Так. Бабуся в тяжкому стані. Поспішила на вокзал, а перед очима – зоряне небо і тихий голос шепоче: «Завтра побачимося?» Бабуся справді почувала себе кепсько, тому змогла повернутися аж через два дні. Ще з порогу дівчата їй повідомили: – До тебе льотчики позавчора приходили. Півдня чекали. А високий сказав: «Чекати і доганяти – найгірше.» Знесилено прихилилася до дверей. Перед очима падали зорі. Як жаль! Потім провела долонею по чолу, неначе щось вирішуючи, і рішуче рвонула на себе двері. – Ти куди на ніч глядя? – кинулися за нею подруги. Та її вже не зупинити. Бігла в зоряну ніч, майже таку, як тоді. А у скро- нях шалено вистукувало: «Ждати і доганяти...» Куди ж вона? Щастя шукати? За хвіст ловити? •4. Таксі мчало її у невідомість зі швидкістю серця. Водій байдуже на- свистував якусь мелодію. Яна заплющила очі і раптом уявила обличчя свого льотчика, насмішкуватий погляд: «Ви хто?» Та і що вона насправді знає про нього? Як витлумачить її приїзд, керований одними добрими почуттями? Адже він уже передав їй свою відповідь: «Ждати і доганяти – найгірше» За вікном таксі падали в траву зорі і стало сумно: «Хто побачить разом падаючу зірку – то доля...» І вона рішуче звернулася до водія: – Прошу, поїдемо назад! Здивовано оглянувся, але нічого не сказав. Не такі ще випадки у його практиці бували! Та і хіба йому не все одно, куди везти? Платити ж їй! А зоряна ніч співала. І їй було все одно для кого. Як воював дід Охрім гумореска У нашому селі живе один симпатичний дід. Звуть його усі просто дідом Охрімом. Його хата стоїть на центральній вулиці. Біленька, завжди обсаджена чорнобривцями і айстрами, впадала в очі іще і солом’яною обтріпаною хустиною на фоні кам’яноцеглих красенів. У дворі – криниця, а вода у ній – п’єш і не нап’єш- ся. Аж солодка. А ще у діда сад був, хоч і невеликий, та родючий. Своїми руками насадив його, плекав, доглядав, поливав. Заздрять. А дід тільки підкахикує гордо. Відомим був дідусь у нашому селі своїми працелюбством та мудрістю. А недавно оце так і зовсім прославився...Ну, все по черзі! Тихо, мирно жив дід Охрім. Палив люльку, як і всі діди, кряхтів і на сонечку грівся.. Більше за все на світі не любив дід, як його стара Пріська починала бурчати.. . І надумав старий здивувати бабу. Якось за вечерею, посьорбуючи курячий бульйон, дід Охрім сказав, хитро примруживши свої зеленкуваті очі: – Стара, а чи не перекрити б нам хату? Якось воно не те... Живемо на цен- тральній вулиці, а хата під соломою. А в душі світло-світло стало. «От зрадіє, може, хоч раз підхвалить!» Але Пріська очі спочатку округлила: – Та ти що, з глузду з’їхав? – потім перехрестилася: – Свят-свят, чого це тобі стукнуло на старість хату перекривати? Ледве ж ногами перебираєш! – Далі розгнівалась старенька і аж ложку на стіл кинула. Заділо діда Охріма. – Та я ще ого-го! – стукнув себе кулаком у груди. «Кляте зілля, – подумав про дружину, – Ну я тобі покажу – перебираю я ногами ледь-ледь, чи ні!» – Пе- рекрию! От побачиш! Сьогодні ж піду до голови колгоспу. «Випишіть, – ска- жу, – шиферу, хочу і я, як усі – під шиферним дахом!» – Чи пошептав хто тобі? – репетувала баба, – Кому воно треба! Ні діток, ні внуків! • 42 • • 43 • Але впертим був дід. Після обіду другого дня потупцювався до колгоспної контори. Голова колгоспу був нетутешнім, наче і ввічливий до людей, та не часто його обіцянки ділом ставали. От за те його люди «кописткою» і прозвали. Скільки не кричить – все без толку. Фігура у нього – приземкувата, опукла, на вид – рожевощокий і завжди всім задоволений. Діда Охріма привітав радо, аж зі стільця підвівся, аж руки розставив: – З чим прийшли Охріме Калістратовичу? Сідайте! Скинув картузика дід Охрім, крутить його в руках, підкахикує, аж пишний вус коливається. Зважився, нарешті: – Так от, вирішив я, Даниловичу, хату підремонтувати. А то невдобно якось – у громадянську воював, у Отєчественну воював, медалі імію, люди мене шанують, а от хата під соломою, аж соромно.. Підсобіть, щоб пошвидше... – Ого! – здивувався голова, – І ви тієї ж, діду! У нас тут черга на шифер. Важко тепер із будівельними матеріалами. – Пильно глянув на старенького: Та і для чого перекривати її – біленька, чистенька. Я не надивлюся зі своєї хати на вашу! Хіба ж вада, що під соломою? – Та воно то так... Але ж майже ні в кого під соломою нема. Дай, думаю, і я цивілізую свою облуплену, – і уже сміливіше додав, розгладжуючи вуса: – Мені якби пошвидше, щоб до осені і впоратися. – Е, що ви, діду, – спохмурнів голова, – Люди роками чекають. Та і ніколи мені зараз цими справами займатися. Жнива! – Голова підвівся, наче хотів підкреслити, що йому і справді дуже ніколи. – Які там роки..! Мукач Петро, кум ваш, не довго чекав.., – розходився дід Охрім, – Та і завмаг теж... Данилович почервонів ураз, мов рак варений, але намагався бути спокійним: – От що, шановний мій дідусю, ідіть собі додомку, відпочивайте і не зава- жайте працювати людям. А якщо хочете, я запишу вас на чергу. – Та що ти мені, Даниловичу, черга, черга! Скажи краще, що не хочеш для старого і пальцем поворухнути. А я ж Берлін брав, коли ти пішки під столом ходив. Ех! Ну ладно! – підвівся Калістратович, – Припомню я тобі це. Я в об- ласть напишу! Напишу, як старого образив. Затремтіли руки його. Одяг картуз і, пригрозивши пальцем, не попрощав- шись, почимчикував до дверей. – Цьому, мабуть, треба піти назустріч, бо ще правда – напише, – почухав потилицю голова, дивлячись у вікно вслід ображеному старому. Дід Охрім образився неймовірно – не до жартів йому. Та він ще дід – ого- го-го! Провчить! «За всяку ціну провчити!», – вирішив він. Ти ж ба який... «Не надивлюся зі своєї хати на вашу!» – перeкривив його. І раптом у голові дідуся майнула думка – аж просвітлів на виду, аж ходи піддав. Його баба саме свині якесь вариво варила. Прямо на вухо їй схвильо- вано прошепотів, збиваючись від хвилювання на півслові. У баби обличчя пересіпнулося: – Чи ти з глузду з’їхав таки насправді, чи об’ївся чого?! Боже ж мій мило- сердний, для чого ти послав мені цю муку?! – шпурнула баба копистку. – Ану не розкидайсь! – тупнув ногою. Брови насуплені: – Ідем, допоможеш! Перехрестилась і лагідно-лагідно: – Охрімчику, а влетить же за це...Ой влетить... Дід мовчав. Підійшли до клуні. Обережно, високо підіймаючи худі страусині ноги, наче боячись сполохати оте «щось», що засіло в голові, пробрався до купи сіна і, розгрібаючи її руками, дістав якесь залізне опудало, схоже на гармату. Любовно поплескав по ржавчині: – Від Махна реліквія. Ану підсоби, бабо! Перероблю для метання оцю штуку! Нічого робити...Що вдієш...Покряхтіли вдвох до віконця клуні, яке прямо на подвір’я головного палацу села виходило... Переробляв довгенько-таки. Аж спітнів. – Ху! – витер піт з чола, – Ану, старенька, лаштуй мені «заряди». Та хутчій! Та погниліших помідорчиків шукай! – Ой і попаде ж тобі, – склала руки на животі, бо лаштувати оті «заряди» і не думала. – Ну, иродова душа! – замахнувся на неї жовторотим курчам. Те пищало не своїм голосом. – Тьху на тебе! – сплюнула баба, – Лаштую уже, тільки птицю Божу не руш! Скоро у клуні під віконцем стояло два відра гнилих помідорів. Дід Охрім потирав руки: – Покажу я йому писанку, копиця копицьовна! – М’о одумаєшся, Охрімчику? – ластилася баба, – А я курочку на обід обпатраю. Їй бо обпатраю! Глянь, біжу уже! – зробила крок до дверей. – Не підкупиш! Шпіон нещасний! – І почав одтісняти бабу до дверей. Хтозна, може б почалася тут сімейна війна, якби Прісці не вчулося шмалене: – Ой-ой-ой! – верескнула вона, – На плиті ж свині вариться! – і кинулася у двір до печі. Дід Охрім швидко зачинив двері на засув, ще й старим примусом забарикадував. – Тепер поспівай, бабусенько! – сміялися його вуса. Підійшов до гармати-метальниці: – Ану, послужи, голубонько, ще раз! Обережно, як щось дорогоцінне, взяв жменю помідорів і зарядив гармату. Бах! Бах! А на вікнах двоповерхового будинку голови – п’ятенечко, п’ятно! А баба у дворі «Вереск!» та «Ой!» Та кочергою у двері: • 44 • • 45 • – Відчини, ироде, бо вб’ю! А дід знову – бах! Б‑а-а-бах! А на парадному вході, вицяцькованому кера- мікою, – п’ятеньця, п’ятенечка червоненькі. А баба «Вереск!», а баба «Ой!»: – Ой лишенько! Ой рятуйте! Ой людоньки! Що ж воно буде?! – Чи ти ба! Лемент зняла! Шпіон і кончено! Цить! – крикнув. Притихла. А дід Охрім знову – бах! Б‑а-а-бах! – Останній раз! – перебив її «ой Боже мій!» – та мерщій відкрив двері. Ой наступала з кочергою баба. Обличчя вирівнялось, очі вирячились... Сів важко дід Охрім на пусте відро, а плечі дрібно-дрібнісінько тремтять – сміється. – Шануй старших, сукин ти сину! Глянув байдуже на свого рідного хатнього воїна: – Опускай кочергу, Прісько, і прислухайся – як дуже репетуватимуть у дворі «сосєда дорогого» – дай знать – підемо мити. А я тут посидю, покурю. І дід Охрім вийняв кисетик з махоркою. Непрохана Горгона або Ще раз про кохання гумореска •1. І нічого особливого в тому лікареві не було: обличчя, як обличчя, – чоло, правда, височеньке та вигнало, як вудлище. Дехто із його пацієнтів говорив: « Ой, які ж очі проникливі у того лікаря та добрі, уважні і теплі...» (Може, тому, що – сині-сині з-під чорних, напрочуд по-жіночому вигнутих брів). Але ж так заведено говорити про всіх лікарів, це і його професійна стала, утверджена в народі лікарська риса – уважність. Але дівчата в нашому селі як подуріли. І всі відразу. Спочатку наша не- розлучна четвірка тільки підсміювалася з того, а тоді... Помічаю – а мрійлива, флегматична (вони ж найбільше вразливі) Валя зітхає якось дивно, з протягом, і очі часто так якось кліпають та так уже замріяно в даль дивляться... Мовчу. Коли це наступного дня, біля клубу (ми у кіно прийшли) проходить біля нас Василь Ілліч і на наше дружне, хорове «здрастуйте» чемно киває, а Наталочка мені в руку як учепиться і носик її кирпатенький, здалося, аж посіпується. – Що з тобою, – питаю, – Тюлечко? (це ми її так поміж собою називали). А вона подивилася на мене так, наче і не я це тут, а пусте місце. «Лад- но!», – думаю. Коли це через день Віра до мене прибігає (а вона швидка така на язик та і взагалі метка) і як застрочить: – А ти чула, що Василь Ілліч не буде у нас..? – А мені то що.., – відповідаю. А вона зблідла...Очі, блакитні і великі, ледь не викотяться. А худі щелепи, що аж випирають, наче ходором заходили. Я пересіпнула плечима: – Я друге чула, – кажу, а за нею спостерігаю, – що начебто йому санітарка Тамарка приглянулась. Ну а чоловік її, – ну той, що в рибартілі та ледь не вто- пився, бо напідпитку був, – помітив щось та нахвалявся привселюдно вікна йому побити. Віра почервоніла враз, а в очах така безнадія... – страх... «Ясно», – думаю... – Та один рибак, – продовжую милостивіше, – каже йому: « То ж професія у нього така – по жіночій частині, гінеколог значить, а ти вже й приревнував...» Всі сміються, а Оникій, насуплений, як дід, наче йому не тридцять, а всі шіст- десят. «Так чого ж їй не бігати до нього?! Сам винен – он кругла яка ходить!» – хтось другий додав. А всі сміються... Віра полегшено зітхає...О боже, і ця вже з протягом, та з яким! Мене аж за- здрощі беруть – любов же! – Ладно, скажу! – дивиться мужньо на мене, – Я закохалася у нього! – Прекрасно! Молодець! А вона зітхає: – Не їм, не сплю, а побачу його – мене як почне теліпати, то в жар, то в холод кидає, очі відводжу від нього, а вони, як намагнічені – втупляться, і хоч кричи «караул». І блимаю на нього, як сова... Схлипнула, чи що? Ні. Слиною похлинулася. – Привітаюся, – продовжує, – А він кивне, що і шевелюра не стріпнеться, і все... «Слава Богу, – думаю, – що він не в моєму смаку (мені більше натоптані та чорноокі подобаються), бо он що з Віркою зробилося – худа, аж світиться, та ще і в кольорі, наче бакен той, міняється...Одведи таку любов..!» Сидимо – говоримо. Коли це і Наталочка з Валею! Рожевощокі, захекані: – А ми вас шукаємо! І нумо навперебій про свою любов... Та який він жорстокий, задавакуватий (а старший же на якихось десять років). «Прорвало.», – думаю. І таке мене зло взяло! «Ах ти ж товстошкурий! Отак дівчат вимучив! Ні про що тепер і не по- говориш – тільки і розмов, що про оту кляту любов, від якої ніякої користі..!» – Давайте провчимо його, – кажу. Замовкли всі разом. – Як? – озвалася першою несміливо Валя. – Листа напишемо. – Листа? – перепитує Віра і гримаса на її обличчі виказала відразу її роз- чарування – мов, ще й не помста! – Листа! – стверджую. Валя таки погоджується, коли я пояснюю що та як (недарма вона у нас вірші пише і перше місце на районній математичній олімпіаді отримала). Отож, • 46 • • 47 • Валя добрала першою, що я хочу. А по правді сказати, це не зовсім і легко добрати, чого я хочу. – А.., – полегшено зітхає Валя, – ти анонімний лист пропонуєш... – Нуда, – кажу, – Сідай пиши. Валя спочатку статечно всаджується, вимагає дати цілий зошит і три руч- ки – це у неї «чудачество» таке: про запас любить брати, щоб на випадок чого не вставати (недарма «усидчива» на неї кажуть). – Та він і читати того листа не захоче! – загорілася знову Віра. З місця схопилася. Ходить по кімнаті – думає: – О! – підняла вгору палець, – Я принесу з дому конверт зі штампом сіль- ради, у батька витягну якось зі столу... – М‑м-молодець! – аж світиться Наталочка. – Ну от що, давайте призначимо йому побачення! – випалила я. Всі три хором зітхають. – Та не таке, – кажу, – як ви думаєте! – І вже суворіше: – А для помсти... Почали придумувати текст. Не виходить. – Може, так.., – пропонує Валя і відразу червоніє: «Я покохала Вас з пер- шого погляду і згораю тепер поступово ось уже протягом...» – Цить! – зупиняю її, – Не перебивай, щоб не забути! Пиши швидше... – А почерк він мій не впізнає? – А ти що, вже писала? – питаю. – Ні. Нарешті, Віра посміхнулася. – От іще сказала «Не впізнає...»Та він нічого не знає: ні про те, що ми закохані, ні про те, що страждаємо. Мабуть, і не здогадується.., – розмахує вона руками. Коли листа було написано, я урочисто зачитую: « Дорогий Василю Іллічу! Ви мене, певно, не знаєте, бо я приїжджаю в село до бабусі із міста, і то не часто. Але якби Ви тільки знали, як я кохаю Вас! Я вірю тепер у любов з пер- шого погляду, бо, побачивши Вас у магазині, де Ви купляли цукор і оселедці, я не забуваю Вас ні на мить. А коли побачу – тремчу і блідну. Василю Іллічу, я чекатиму Вас сьогодні рівно о 22:00 біля Дніпра, де будується меліоративна станція. Я повинна почути від вас або «так», або хоч «ні» ...і тоді вирішити щось для себе. Чекаю, надіюся на Вашу чуйність і вихованість. Соня» Дівчата мовчать... Згодні без голосування. Це помітно відразу. •2. Синій птах вечора літав безшумно над селом, впускаючи синє пір’я додолу. Воно м’яко падало, а біля самого Дніпра пливло голубим туманом. Здавалося – живе було: дихало і ворушилося. І запитай його – як справи? – відповіло б щось. Біля самого Дніпра виднілася новобудова – це і є меліоративна станція, яку вже добрих п’ять років будують – ніяк не добудують. Не біда. Зате є де побачення призначити. А що це був пункт збору закоханих – то факт, бо коли я та Ната- лочка підійшли до будівлі, то почули таємниче любовне шепотіння. Інші дві тіні, як сполохані пташечки, боязко, спішно, за якусь мить розтали в темряві.. Поруч зі станцією – вагончик, де жили будівельники, а біля нього – три розлогі груші та ще купа складеного шлакоблоку. Шовктрава, колись висока і соковита, – прив’яла, присохла. Ми обидві були в штанях. Особливо вони «пасували» Наталочці – кругла, як колобок, вона видавалась у них ще круглішою. Місяць виглянув з-за хмари, щедро освітивши толоку. Я так задивилася в небо (шукала поміж мільярдів сяючих зірок сузір’я Великої Ведмедиці), що аж спотикнулася об пеньок, ледве не заоравши носом. «Тьху ти!» – вилаялась я... Місяць, здавалося, реготався з мене, вишкіривши зуби. Я показала йому язика... Наталка сіпнула мене за рукав: – Запам’ятай! Он, біля того куща бузку ми зустрічаємося з дівчатами. – Знаю! – відмахнулася я рукою. Так було домовлено: Віра і Валя ідуть до будинку лікарів, де у Ілліча була холостяцька кімната (бо раптом не прийде, а дома сидить – треба ж знати якось, не стовбичити ж нам біля Дніпра аж до ранку), а я і Наталочка будемо караулити його тут. – А коли не буде їх більше години, – йти назустріч! – нагадала і я в свою чергу. Вона кивнула головою. – А тепер давай розійдемося і обійдемо станцію. Хтозна, може, де і сто- їть, – прошепотіла я, – Уже ж початок одинадцятої... – Я пішла.., – посміхнулася Наташа. – Ні пуху, ні пера! – К чорту! – відповіла я, – Тобі теж! Ми розбіглися в різні боки, наче випадкові кораблі... Та по хвилі оббігли станцію і зустрілися. – Ой! – обтрушує штани Наташа, – Нарвалася на якусь пару – довелося повзком біля них пролазити... Я засміялася: – Уявляю, як ти геніально повзеш на четвереньках! Ми підійшли до вагончика і прислухалися. Тихо. Тільки цвіркун десь співає у траві. Наталка підійшла до дверей і пхнула їх ногою. – Навіжена! – схопила я її за руку, – А раптом там хтось є?! Вона дивно так глянула на мене: – Ти що, боїшся?! • 48 • • 49 • Мені, по правді кажучи, не хотілося, щоб хтось зненацька гепнув чимось по голові...Та признатися в цьому – значило б справді злякатися і я замість відповіді запитала: – А як ти думаєш, там хтось є? – Давай подивимося! Вона сміливо дьорнула ручку і двері розчинилися. Зсередини повіяло таємничістю. – Темно.., – сказала я і мурашки страху пробігли попід шкірою. Наташа зайшла у вагончик. Десь щось клацнуло і я вмерла на місці. Ох, проклятий морок! Знову клацнуло. Це Наташка язиком...Під ногами жалібно скрипіли дошки і тепер страх світив на нас темними очима з кожного кутка. Мені аж погано стало і я схопила Наталочку за руку. А та як заверещить – та надвір! Матінко моя! Я слідом. А серце ледь не вискочить. Що вона там побачила? Прожогом, спотикаючись об биту цеглу, кинулись за шифер. – Ой-ой-ой! – заойкала подруга. Від її сміливості і сліду не лишилося. Очі злякано бігали і руки вчепилися у мої. Тремтіли. – Ой, ти знаєш, як учепиться за мене...ось, ось так хтось у вагончику, а очі – світяться..! А я як зарегочу: – Їй Богу світяться! – невгавала та. – От дурна! То ж я схопила тебе за руку! Тепер сміялися разом. І раптом...(Це вже не почулося!) – Голоси...Ми так і проковтнули сміх. Хтось вийшов...з вагончика – і прямо до нас... Ми притислися одна до одної. Хтось бубонів щось собі під носа, і аж до нас, за шлакоблок, доли- нув винний перегар та якесь журчання. Певно, незнайомець вийшов по нужді... – Це ж він у вагончику був.., – тільки і прошепотіла я перелякано. А тут – на тобі – ще й груша зверху – бах! – та Наталку по голові. Вона як ойкне! А з-за шлакоблоку: – А хто тут лазе!? – та таким грубезним голосом, наче в барабан вдарило. Та фонариком як насвітить! Я не встигла отямитися, а Наташа вже побігла геть. Я слідом хекаю, проклинаючи все на світі. Дожене зараз – і що тоді?! Біля рову порівнялися – глибоченький, метрів зо два і шириною десь так набереть- ся. Я з переляку і перескочила...Іншим разом ніхто б ні за які скарби в світі не примусив. Коли чую позаду себе: – Рятуй, Шурочко! Біжу назад. Мамочко моя рідна! Наталка впала у рів і тепер підстрибувала, як коза. Хапалася за траву, щоб вилізти – та тільки земля обсипалася.. Доки я мучилася і тягла її звідти (а важкенька ж), той тип добіг таки до нас і тепер лунко реготав, як дзвін.. Нам його не було видно, адже були залиті світлом його фонарика. Тільки огрядна темна брила з величезною пузякою виступала на фоні неба. Ми вже кілька хвилин відхекувалися за бузком, а оте страховисько все реготало. – І не заціпить! – вилаялася я і сплюнула. •3. – Ой, дівчаточка, що було! – сплеснула руками схвильована Віра і, зда- лося, все обличчя її стало величезними зляканими очима. – По порядку! Без емоцій! – штовхнула її Валя. Тільки тепер ми з Наталкою помітили, що руки у Віри брудні, штани по- рвані на колінах, а Валина футболка розцяцькована темними плямами. Вони теж роздивлялися нас із цікавістю, допитувалися, сміючись, чого це Наталка брудна, як порося, а у мене штани бантом з кіс підперезані. Ми мовчали, як партизани, бо умовлено було спершу їм розповідати. Холодні кручі зачудовано, може, аж замислено дивилися на своїх дивних пізніх гостей. – Ну так от.., – нарешті почала Віронька, зручніше вмощуючись біля нас на траві. – Ідемо ми, значить, з Валькою і думаємо: «Провчимо ми тебе, якщо вдома, як це на побачення не приходити...А в душі, вірите – один попіл! Живе він у лікарському будинку, а там же вікна так високо, що ледь головою діста- єш, – і заглянути ніяк! Під вікном такий розлогий бузок... і пахне..! Стоїмо ми під вікном і лаємося в душі. А у вікні ж світиться – дома значить сидить! Моя б воля – вікна побила б! Валька стримала. Тоді вирішили: Валя стала на четве- реньки, а я їй на спину, руками вчепилася у поручні вікна, а головою якраз до фіранки дістаю. Вона відчинена. «Дихаєш свіжим повітрям! – лаю його по- думки, – А ми повинні ночі недосипати!» Дивлюся – лежить він на дивані – нога на ногу і при настільній лампі читає щось... Придивляюся...Що б ви думали?! Листа нашого читає і посміхається, та так млосно посміхається. «Посміхайся, посміхайся! – думаю, – Я тобі зараз нагадаю про нас!» Беру з кишені камінець (ми їх під вікном назбирали) і цілюся в лампу... Ет! Не попала! Упав на підло- гу. А він і не чує! Перечитує. А другою рукою цукерку розгортає... «Білочку», по-моєму...Тут інтересно на вираз його обличчя роздивитися, а Валька стогне: «Ой, не можу вже!» Я – ТУП по ній – мовчи... Та другим камінцем по ньому мічу.. Попала! Ой, він як схопиться на ноги, лист у руці тремтить, очі перелякані, а тоді за серце як схопиться...А мені ж його жалко! «Дорогенький, – думаю, – чого ж ти не прийшов по-доброму?» Дивлюся – нене моя! Очі його з моїми зустрілися і стали враз величезними, круглими і аж крутяться...А я – нічого, витримала той погляд і теж перелякано дивлюся на нього, встромивши голову у кватирку і не знаю, що робити. Тут він як скрикне – та на підлогу: бух! Лампа погасла.. А я як відсахнуся зляку – та Валі на голову! Вона як верескне – та вбік! А я прямо в бузок усім своїм здивованим тілом! Лежу – ні жива, ні мертва...Чую, як і в спину давить, і в боку щось жує... А Валька дьоргає: – Тікаймо! – каже, – Бо ще надвір вискоче! • 50 • • 51 • Я тоді як схоплюся – та ходу! А Валька – слідом! Ми реготали так, що аж луна попід кручами ахкала. Тільки «бу-бу-бу» висіло в повітрі. – А я і нічого! – невгавала Віра, – А чого ж: дивишся і я дивитися буду! Я ще б і підморгнула, так око дуже круглим стало і не заплющувалося. – А я як почула, що Вірка камінець кинула – аж п’яти отерпли... «Боже, – думаю, – як узнає – страму не обберемося – мати ж моя у лікарні працює», – бідкалася Валя, підтягуючи штани. – Ну як ти думаєш, пізнав тебе? – ледве вимовила я крізь сміх. – Мене то не видно було... А от Вєрку...Її вуглини-очі на все життя запам’ятаєш! – А що – Вєрку! – скипіла та, – Думаєш йому було коли впізнавати! Він просто милувався мною, абстрактно.., – уже жартувала подруга. – Тепер повірить у любов з першого погляду! – розмазувала сльози сміху Наташа. •4. У школі ми аж за животи хапалися, як стрінемося в коридорі чи у класі. Та новини нас чекали ввечері... Я, Віра та Наталка чекали Валю біля клубу. Прийшла із запізненням. Каже – підслуховувала про що мама і бабуся розмовляли. Ми насторожилися... – Про що ж? А у самих – серця в п’яти. Здогадуємося – про нього... – Про Ілліча, – стверджує Валя, – Казав мамі моїй: «Ніколи у привидів не вірив, а то на власні очі побачив!» А вона йому: «А, може, то Тамарин чоло- вік? Він же ревнує вас до неї!» «Ні! – каже, – то була страшна голова: волосся на ній ворушилося, очі горіли – справжнісінька тобі Горгона..!» Валя тяжко зітхнула: – Мабуть, справді добряче ми його налякали...А у нього ж – серце... – А у мене що – камінь?! – гепнула себе в груди Віра.., – Так бач – про Горгону сказав, а про листа нещасних, про свою товстошкірість – ні! – невгавала ображена до нестями Віронька. І ми, зрозумівши її, нарешті засміялися: «Дорога ти наша Горгоночко..!» Будується дім нарис За двісті метрів од Дніпра стояла старезна, вгрузла в землю, хата. Пе- рекошена на один бік, із обскубаною солом’яною стріхою, дивиться в світ жалібними замисленими очима-віконцями. Їй сто літ. Старезна хата! Тут жили мій дід і прадід; серцями, мов сонечками, зігрівали любов’ю її, плекали город і сад. Все живе полишає по собі пам’ять... У замисленій хаті розвішані по стінах пожовклі портрети предків. Ось вусатий, чорнявий прадід Семен, силач на все село, зав’язана картатою хуст- кою прабаба і мати сімох дітей. Правіше – дід Тиміш із розстебнутим коміром. В його очах – непереборне прагнення життя. Дід під час другої світової війни був партизаном. Фашисти розстріляли. Біля нього – портрет баби Поліни. Вона ще жива. Її постать ледь вміщається у перекошеній жовтій рамці. Справді дебела баба! А ось справа, на глухій стіні, ціла галерея дітей, внуків, правнуків. Стіни аж схилились під їхньою вагою. Важко... А вчора приїхав з колгоспу бульдозер. Веснянкуватий бульдозерист Сашко хвацько натиснув на педаль і... хата, вихопивши звідкись, аж із глибини віку, розпачливий старечий стогін, спочатку затряслася обвислим тілом – задрижа- ли віконниці, сіпнулися двері, – і раптом впала на облуплені коліна, зарилась головою у суху землю – і тільки стовпище сіро-жовтої пилюки шугнуло вгору і приглушений рев обвалу наповнив повітря. Тонко затремтіли розлогі груші в саду, розхитувались до землі гнучкі молоденькі сливи... От і немає старої хати! Нема... Є кучугура перетрухлого дерева, коричневої глини, прілої соломи та ще – пам’ять... Стоїть над усим цим товстелезна баба Поліна, сама схожа на цю кучугуру і схлипує: – Проклинаю! Проклинаю! Її сині вуста шелестять: – Моя земля, батьківська. Зруйнували! Та вона б іще вік стояла! Баба опустилася на дровиняку, набрала у жменю сирої землі. Рука її дрібно-дрібно тремтіла, розминаючи землю між покручених, як коріння, пальців. Її можна було зрозуміти. А на ранок закипіла робота. Будували дім! Будували новий дім! Батько і мати сяяли. Це була мрія всього їхнього життя – дім... І ось, нарешті, – свято! Все село вже поволеньки скидає солом’яні капелюхи дахів і вдягається в шиферові. От і їхній чарівний красень-дім здіймається від землі, поблиску- ючи світлими високими вікнами, білизною зубчиків цегляних стін. Гарна хата! А ще дуже-дуже радісно малому Микольці, якого тепер ніхто не посміє передражнювати солом’яною стріхою. Нехай тільки спробують! У батька напружені желваки тремтять. Він ніколи не любив багато говорити. За все говорять його справи та мозолі. І мати його розуміла з першого погляду. Інколи з такою точністю передає його думки, що він аж рота роззявить від зди- вування. От і зараз, розколочуючи у чані цемент, вона рівномірним, співучим голосом говорить, поглядаючи на нього раз-по-раз карими очима. • 52 • • 53 • – Дощок випиши з колгоспу на підлогу! Думав? – Думав, – киває батько. – До зими треба убратися в хату, бо там, диви, і Марія заміж збереться. Прикинув? – Угу. Раптово повертається до неї щасливий, усміхнений: – А хата ж, як писанка! – прицмакує язиком батько. Приходять люди. Багато людей, чоловік з тридцять. Прийшли допомагати. Хата потребує максимальної віддачі сил і енергії. Ми стаємо плече до плеча, конвеєром, – передаємо цеглу. Руки приємно втомлені, на серці спокійна впев- неність – будуємо дім. Мати витирає руки об хвартух і стиха, але щоб усі чули, говорить: – Ох і смачного ж борщу я зварю! – і йде стомленою, але легкою ходою, до кухні. Гарно. Повітря чисте, настояне на літніх пахощах трав і квітів, наповнене цвіркотом і цвірінчанням, кудахканням і погавкуванням. Під ногами пухнастий котик – ластиться, до ноги тулиться. Знову, мабуть, з Каштаном поскубся. – Тпрус, Нявчику, не заважай! – проганяє його вусатий дядько Клим. Дядька всі шанують – відомий столяр у селі. Як такого не послухати! Батько робить підвіконники... Коли він працює, створюється враження, ніби він зливається зі своїм дитям праці, перетворюється в нього, схиливши лисіючу голову близько дерева. – Тимофійовичу, перекур? – гупає мимо дядько Клим. – Перекур! Батько повільним рухом єдиної руки витягає з кишені сигарету і, розім’явши її, із задоволенням затягується. – Мерщій люльку в зуби? – гукає з кухні мати, – Краще мийте руки – та за стіл! Борщ на славу вдався – пальчики оближеш! Всі сідають за довгий стіл під крислатою грушею, тінь якої покриває всіх. Нявчик стиха попискує біля батькової ноги, в передчутті обіду весело метеляє хвостом Каштан. Мати ставить на стіл паруючі миски борщу з курятиною. – Смачно! – підхвалюють один поперед одного. ... Коли будується дім, очищається душа, прагне чогось надзвичайно кра- сивого і величного. Це було помітно по всіх – настрій був пречудовим! Після обіду приходить баба. Вона байдужими очима дивиться на роботу і її сині губи ворушаться, ворушаться. Їй теж подобається дім. Та чи може вона про це сказати?! Тільки тепер я помічаю, що у руці вона міцно затиснула пригірщ землі. Важко розлучатися із пережитим. – Батьківська.., – цідить крізь зуби. На мить дядько Клим скидає на неї чорні очі, і вуса його посмикуються. До баби летить радісний Миколка. Його рученята в цементі, але він наче не помічає того і стрімголов кидається бабусі на шию. – Підемо! Я сам зробив! – і уже тягне стару до хати, де на червоній цеглині лежить грудка розчину. Баба Поліна стирає з чола піт, що проступив од хвилю- вання, і примирливо посміхається. Над ними – чисте, як сльоза, небо. Над хатою кружляє білохвостий голуб, а над ним, як довга соломина, тягнеться слід од літака. – Будуй, будуй, замурзеня! Вчися! – приступаючи до роботи, говорить батько. З бабою вітається, не припиняючи роботи. Ніколи. Будується дім... Балада зеленого з синім художня абстракція С. К. •1. Хочеш, намалюю тобі вітер? Ось так... Найніжнішими в світі штрихами. Мої руки літають по полотні. Ти посміхаєшся? Думаєш – яка вона чудна! Думай, що хочеш, а я все- таки намалюю тобі його! З натури. Розчиню навстіж вікно! Ось він – молодий, зелений метається між струнких тополь. А то злітає його блакитний плащ над тугою капустою і червонобокими помідорами. І пахне він полином. А я намалюю вітер, який пахне соснами! Це наш старий добрий вітер, який приніс щастя! – Стій! Я пам’ятаю той вітер! – Омана! Ти був надто сліпим, надто! Раптом протягом, з грюкотом розкрилися двері і вітер з мого малюнка, зметений довгохвостими гардинами, полетів геть. Я кинулася ловити малюнок. Тільки одинока сосна розхитувалась на ньому аж до землі. Випадок! Єдиний випадок! – Треба зачиняти двері на защіпку! Клацаєш дуже замком, а для творчості потрібна тиша. – Звідки ти це знаєш? Тиші я не люблю ні в чому. Це болото. А я хочу щастя...несамовито прекрасного, енергетично цілісного, дієвого, навіть ша- лено божевільного, як завірюха, злива чи стихія...Через те і вітер я малюю ось так – з розчиненим вікном! А ще краще малювати його в густенному лісі, де за кожним кущем шелестить страх, де поміж зміїстого коріння попискують • 54 • • 55 • цвіркуни і спалахують світлячки; або на морі.., прямо з корабля... Метається рожево-синє небо, як чайка на вітрових крилах... – Стій! Я знаю тепер все... Він •2. – Ти думаєш, на світі тільки один вітер, який лише міняє одяг, як ящірка шкіру? О ні! Вони бродять по землі натовпами, прозорими натовпами шуму і тиші.., бурі і спокою, шторму, грому і крику. У них є своя країна вітрів. Як і людські справи, вітри ніколи не помирають. Та коли їм стає тісно від себе, настає єдиний вітер землі!!! – І у кожної людини є вітер. Вітри, як листя на дереві, тримаються один одного. І ніякої долі немає! Є тільки вітер! •3. – Тоді і у нас є вітер?! Наш?! •4. – Гарний у тебе малюнок! Нагадує блискотливі переливи світлячків у шумливих травах, дихання вологої землі, хвилювання зеленого лісу... Це твоя і моя копія – наш вітер, двійник. Як б’ється він на полотні, скований твоєю фарбою! - Роздягни його, роззуй, хай летить геть, куди хоче. Стрімголов! Бо до нас він уже не повернеться... Ніщо не відбувається двічі. •5. – А чудо?! •6. – З тебе ніколи не вийде справжнього художника. Творчість – це ре- альність, жива і груба, як саме життя, яке відчуваєш, як грудку землі. А лю- бов – це теж творчість. І там не буває чуда... Але є приниження...А я не згоден стати посміховиськом любові...І ти теж?! Люди повинні любити себе та інших, не криючись.., як вітри...Бути – значить бути, а ні – то ні! •7. – Критикуєш мій малюнок. Це справді дика фантазія! Ніщо не можна закувати в рамки чи умовності. Згодна. Але я все одно намалюю його, наш вітер! Хай б’ється і кричить, і рве в шмаття полотно – отакий він і є – наш! І тільки ми в цьому винні! Є ще відповідальність, з якою не станеш посміховиськом любові... •8. Якраз піднімався великий, єдиний вітер землі... Стихія Жили-були старий і молодий сади. Зовсім поруч. Їх розділяло лише 11 соток городу. Здавалося, вони зовсім різні – старий сад розкинувся розкішно на 24 сотках, а молодий – всього на 9. І в одному, і в другому садках росли груші, яблуні, черешні, абрикоси, сливи. Але у молодому садочку ще ріс гордовитий персик (у старому він давно всох). А ще у покрученому саду потріскували товстелезними могутніми стовбурами майже столітні велетні-горіхи, крони яких, здавалося, підпирали небо; десь узялися, наче з лісу прибігли, глід і те- рен, клени і туї, які розважали культурні дерева і занурювали їх в незвичайну казку; та ще коло яблуні білого наливу зберігся кущик солодкого-пресолодкого синього винограду. І старий, і молодий сади заросли густою травою. Якого її різнобарв’я тільки не було у старенькому саду – і козелька, і валер’янка, і звіробій, і череда, і чи- стотіл, і деревій, і люцерка, і буркун жовтий та білий, і полин і багато ще чого... А скільки мурашиних замків було в саду, де буяло власне розумне життя..! Мурахи тягли у свій горбастий храм зернятка з трав, стеблинки, усіляку всячину добреньких мурашиних делікатесів, які ховалися поміж трав. Різнобарвні жуки, жучки і жучиська повзали по землі, по траві, пагонах, по порепаних стовбурах дерев, зі шпарок яких їх майстерно видзьобували, вистукуючи, що аж луна ішла садом, дятли. Поміж крон виспівували синички, вицвірінькували горобці, по- важно перелітали з дерева на дерево одуди, голуби, шпаки, і зрідка, від Дніпра, який був за двісті метрів од саду, залітали усамітнені чайки. Старий сад, важкий і дупластий, із усім своїм багатенним життям, зітхаючи, замріяно дивився в небо. Крони його були оброслі переплетеними гілочками, поміж яких гостро визирав сушняк. Наче в лісі. Недоглянутий, майже здичавілий сад. Але він дисципліновано родив через рік; і фруктів було стільки, що ламалися гілки. Та він терпів. «Нічого, що ламаюся, зате скільки груш, яблук, абрикос та інших фруктів засвітять мене і принесуть користь і радість», – з гордістю думав сад, згадуючи в ці миті свого господаря. Але його немає на цій землі вже більше тридцяти років. Сад пам’ятає і його обережні кроки, і хриплувате покахикування, і цигарковий дим, і лагідну мову. Олексій Тимофійович любив розмовляти з садом, з кожним деревом і кущиком. «Ох, – зітхнув сад, – тоді було так багато малини, суниць, аж 260 кущів винограду 43 сортів. І господар сам, однією рукою (ліву відірвало на комбайні) підв’язував його, сам поливав (воду качав моторчик із Дніпра по залізних трубах, – а зараз по тридцять гри- вень за куб, що і розсаду щодня дорого поливати), сам зривав плоди, лазячи по деревах, і сам продавав у Дніпропетровську. То ж про його сад знали всі, хто куштував, налиті сонцем і дніпровим вітром, дари. Немає Олексія Тимофі- йовича, немає і його сина, який хоч трохи дивився за садом. Тепер сад Шурин. • 56 • • 57 • А їй і ніколи займатися цією роботою, і немає кеби до неї. То сад давно махнув на неї рукою, як і вона на сад, і тихо, але натхненно, доживав серед буйнотрав’я та буйноптаства, мріючи, може, що колись, як упаде його останнє дерево, він зустрінеться у потойбіччі зі своїм господарем...І від цього млосного, радісного передчуття він напружувався, що аж гілочки йому хрумкотіли, що аж гусінь поміж павутиння здригалася і, невдоволено лаючись, падала в колоски трав. А молодий сад був зараз майже нічийним. Його разом з городом і старень- кою хатою купив «Приватбанк» у Валери і Валі, які і посадили ці юні, мужні деревця, бо, отримавши від бабусі Килини спадщину, мріяли, що тут буде їхня з дітьми дача. Щовесни саджали городину, милувалися, як піднімаються радісні дерева і навіть і подумати не могли, що доведеться продати... Валера раптово захворів і помер, дітям ніколи займатися садом і городом, і Валя продала спадок. А як щось продаси, навіть отаке живе, як сад, то уже не опікуєшся його долею. І сад був полишений сам на себе. Хочеш рости – хочеш не рости. Ніхто його не поливав і не зривав плоди, хіба що сусіди, яким кортіло інколи скуштувати: «Які ж вони, оці уже нічийні молоді дари?». Поміж дерев вибуяла тонкостебла трава. Отож щороку плоди звеселяли собою кожне дерево і пахло тоді щодня від саду по-різному – то черешнями, то грушами, то яблуками, то персиками. Птахи теж пролітали над садочком, але рідше, ніж над старим, бо крони ж менші, тіні мало, дупло не зробиш. Але доля у обох садів, старого і молодого, була одна – обидва повільно помирали. Старий від старості, молодий від наруги. Бо з того часу як на цій проданій ділянці внадилися припинати кіз і корову, бо нічиє ж – «Приватбанк» абстрактний господар і не з’являється – земля чия-нічийна ніким не охоронялася і роби на ній та з хатою що хоч. Правда, коли спритні хотіли з даху познімати шифер, як і з інших проданих та полишених напризволяще будинків, – то голо- ва сільської ради, дізнавшись, Слава Богу, втрутився і віднадив швидкоруких, пригрозивши штрафом. А у вікна не залізе ніхто – на них решітки і ставні. То ж хата із заплющеними очима нічого не бачила, що коїлося навколо. Невстріливих кіз було аж чотири, а корова Квітка, випещена і доглянута – одна. У Квітки був сильний характер – вона терпляче вибирала з-поміж трав найсоковитішу і страшенно гидувала їсти там, де вже послинькали дурнуваті кози. Коли її припинали в молодому садку, вона спокійно-умиротворено смикала з гілок листя, смачно пережовувала, що аж слина капала в траву, і, звичайно ж, не думала про наслідки своєї делікатесної трапези, як і кози. Вони собі просто жерли листя, хрумкали молодими гілочками разом із яблучками, ягідками та грушками і не чули, чи не хотіли чути, як кричить і стогне від болю молодий садок, як плаче він надкушеними гілками, як кличе когось на допомогу. Але ніхто наче і не бачив того, і не чув, точнісінько як і по всій країні, де кожен за себе і байдуже, що там у когось коїться. І стирчали на молодих тілах об’їдені гілки; скелети дерев безнадійно і роз- пачно, мовчки кричали від болю і сорому в бездонні небеса, і знали: жити їм скільки – на стільки вистачить соків і сил – вони нікому уже непотрібні. Вони продані. Нічиї. «Ох, гірка моя доленька!» – зітхав тоненько садочок. Того літнього спекотнющого дня коники сюрчали безперервно; як ошалілі, густо ширяли в повітрі мошки і комарі, гули бджоли, оси метушливо мостили гнізда під шифером льоху, ластівки низько літали над землею; і раптом зло- вісна густа тиша здригнулася від далекого і потужного грому. Корова Квітка багатозначно мукнула: «Буде дощ, хоч не так спекотно стане». Кози замекали дрібненько: «Щось воно не на жарт гримить». А обидва, замучені старістю і молодим болем, садочки, разом із висушеним городом, радісно затремтіли і зітхнули: «Пити, пити, ожити, пожити! Хоч отакими, але пожити, не зів’янути зовсім під жорстоким світилом.» Грім кругло котився здалеку, з-за Дніпра, поволі-воленьки, і разом з ним, неспішно-поспішливо збиралися у купи темні, сердиті хмари, які вже билися між собою аж до крові. Сяйво блискавок феєрверками осліплювало стрімко темніючі небеса. Перун невидимо керував цим урочисто-моторошним дійством і чув, як до нього пристрасно молилася земля і садочки, город із зів’ялою не- мічною городиною, на якому навіть бур’ян не хотів рости, чув, як йому раділо буйнотрав’я, яке начаклувала Марійка для старого саду. Просто так радісно-впевнено якось взяла і сказала: «Я – повелителька садових і степових бур’янів і квітів.» І їх вибуяло вмить багатенно-пребагатенно. Тут були і жовта малина (це дівчина понавигадувала такі назви), і звіробій, і білі дрібнюсінькі ромашки, і «банани», і буркуни, яким надавала магічного, дуже свого особистого, значення, бо вони, колись подаровані Максимком, стали живими свідками першого юного кохання, а тепер утаємничували сад, а ще буркуново прислухалися до порухів соків у стовбурах дерев, вихилитуючи жовто-біло їхні бажання... Так от – грім стрімко наближався, проганяючи нудну і загрозливу самотність. Небо так потемніло, що сутінки спустилися в середину дня, і війнуло такенно, що стало зрозуміло – грім прикотив не одного вітра, а багатенно-пребагатенно – і шалених, і нестримних, і теплих, і холодних, страшенно швидких. Вони злилися в якусь мить в один, могутній, грізний, темно-темно синющий, здоровенний, важкий і такий сильний, що затріщав раптом під ураганними нестримними по- ривами старий сад – крихкі гілочки, гілляки і стовбури з тріскотом і хрускотом обламувалися; одривалися деревам пальчики і ручечки, злітали буйні голови, і все це, важко бабахкаючись об землю, розліталося на тріски. Темно. Мото- рошно. Сліпучі блискавки одна поперед одної різали небеса, а потужний рик грому лякав і без того перелякану природу. Здригалося. Вибухало...Кричить сад старий, заламуючи кострубаті обрубки, кричить молодий голими стовбурами. Жахливо. Все живе затремтіло і, здавалося, впало на коліна перед всесильною стихією, благально, в молитві, піднявши очі до Бога. • 58 • • 59 • Корова од реву небес і сама божевільно так заревла, що перелякані кози навіжено зашарпалися на коротких мотузках, додавши у симфонію зливи стрекотливого мекання. Буря ревла, скаженіла. Дощара туманною стіною лився з прорваного неба. Ревучий вітрище безжально шарпав, трощив усе підряд. Падали, як підрубані, старі дерева – купи листя, купи гілок. Блискає. Скре- готить. Тріщить. Мукає. Мекає. Собаки гавкають. Грім сердиться все більше. І тоді корова Квітка не витримала цього божевілля – в страху так смиконула мотузку, що пакіл вирвався із землі, і вона шалено помчала, куди її очі бачили і не бачили. Гарцювала по Шуриному городу, грузнучи у розм’яклій від зливи землі, топтала помідори, огірки, кабачата, кукурудзу. Город всмоктував жи- вильний дощ разом із соком понівеченої городини – а бідна корова, не тямлячи себе від страху, кричала нестримним ревом: «Поможіть!» Вона була молода і такого громового дощища ще не бачила. А він стьобав її по коричневих боках, як батогом, і вона товкла город у страхітливе місиво розтрощеної, порепаної соковитої городини, грязюки, трави і води. Старий сад стогнав все голосніше, наче йому надходила остання мить. А молодий, омивши погризи ран синім дощем, розгубивши за вітром пальчики своїх ручечок, готовий був також померти, зараз, в оцьому ревучому шквалі води, вітру, грому і блискавок, аби тільки не мучитися більше від повільного з’їдання безневинною коровою Квіткою, яка навіть не підозрювала, що вбиває. А чи знали про це її господарі? І яку метафору можна було б до них вжити? Яка різниця! Блискучий мечище смерті завис над усим. Світ і антисвіт дотикнулися і спалахнули. Покійні могли через вогненний портал зайти у земну ідилію, яка вже давно не була такою. Все чистилося і вигранювалося наче для непорочного і бездоганного потойбіччя, у якому смерть була настільки стерильною, ідеаль- ною, надійною, єдиним рятівним зашморгом, наче вічна любов. І кози, і корова відчували все це гостро і болісно, і їхній страх, перетво- рюючись на страхище, верещально мекав і мукав, впиваючись у кожну моле- кулу землі, трави, квітів і дерев, які раптом, доведені цим до відчаю, відчули, як по стовбурах, гілках, пагонах, листках затремтіло забігали живильні соки, збурені стихією і жахом. Доля помираючих садів у відблисках сяючої смерті ніяково завмерла – ожи- вуть чи помруть? Хмари поволі світлішали. Грім спокійно сів у свою колісницю і, востаннє, уже не сердито гримнувши, викинув на прощання вогненну хустку блискавиці: «Бувайте!» І все всміхнулося, полегшено зітхнуло з отим «Бувайте!», бо після такого трясучого стресу, після такого ковтка свіжості, потрібен був умиротворений перепочинок. З мокрої хмарки визирнуло сонечко, лукаво підморгнуло очком, і таке сяйво розсипало, що саме засяяло в кожній крапелинці, в кожній росинці, на жучках і комашках, на пелюстинках квіток, перетворюючи світ довкола у казкову мозаїку, яка спокійно збільшувалася, гучнішала, як музика у симфонічному оркестрі всесвітів. Щаслива мрія стрибала з хмарки на хмарку, прискіпливо заглядаючи у кож- ну клітинку земного оновлено-омитого раю, і заспівала тремтливо-натхненно у свіжість озонного повітря веселкою, яка накрила і понівечений город, і сади, яким в цю мить ні про що не хотілося думати, адже були зараз безмежно ща- сливими, і кіз, і корову Квітку... Надія ...Надією жила. Надією дихала. У снах чекала надію. Життя спливало, а вона все ще вірила і сподівалася, що з’явиться її загублена Доля, усміхнено зайде у двір, присяде поруч і розпитає, а чому це ти сумна, я ж повернулася, і не просто повернулася. А матимеш тепер подарунок од мене: господаря в оселі, і не просто господаря – а коханого.., того, який ніколи не забувається... Творчість виривалася з неї, наче вітер, який нічим не стримати. Вона тво- рила легко і натхненно, приносячи і собі, і всім користь. З надії обпадало листя та вона перетворювалася на фантастичний вулкан. Дія! Що може бути кращим від неї! А оті нерозуміння, заздрісно-мовчальні пересуди, оті свідомо-несвідомо підступні постріли осуду в спину, оті намагання вибити її зі щасливого про- стору натхнення тільки додавали їй моральних сил, забираючи фізичні. Нею захоплювалися, з неї сміялися, її знищували, їй заздрили, «Ти її топчеш, а вона, як прим’ята трава, здіймається знову та буяє ще з більшою силою». Були і друзі, і прихильники, які любили її твори. Згадувалося мамине: «Прийде твій час, доню!» Правду кажучи, депресія брала своє. Щодня подумки зверталася до по- кійної мами, якої катастрофічно не вистачало. Занурюватися надто в спогади не могла, бо ставало так боляче, наче мамочка померла тільки вчора. А час запалював у небі зірки і, плачучи вже, кликав...: – Куди? Для чого? Сад цього року вродив. Під абрикосами жовтогарячо абрикосилося, під яблунями яблучилося, під сливами сливовилося, під вишнями уже тісно по- влягалися кісточки...Всього було так багато, що ламалися гілки. Скільки могла і скільки було потрібно – використала, інше – вмирало. Огудина після дощів ожила. Куди подіти огірки не знала. Так і визрівали аж до жовтяків, поруч мучилися і тверділи патісони і кабачата. Кілька разів носила припнутій на проданій сусідській землі корові.., а тоді набридло. Кіль- ка десятків молодих качанів старіли, марно чекаючи приїзду доньки, бо сама не могла собі дозволити з’їсти (для дитини ж старалася, щоб все було на городі). А вона не приїздила ... Затишна хата мовчки прислухалася, що ото з нею діється, терпляче чекала, коли її дбайливо вимете, вимиє, зробить капітальний ремонт. Але прибирання • 60 • • 61 • закінчувалося косметичним. І то в одному, то в іншому кутках радо плели павутину дорідні павуки; під сонячними променями видно було, як у кімнатах літає пилюка, а старі, непотрібні речі, одяг ще із покійних, вперто згадували про своїх господарів, розсіваючи в оселі і смуток, і протест, і якийсь, парадоксально здавалося, (?) захист: невидимий, але відчутний. Тепер тут оселилася самотність, яка все більше перетворювалася на Їхню Королівську Величність Самотність. Вона не терпіла Надії і Віри, тому між ними точилася непримиренна війна за владу. В перерві між боями, наче схлипи, зринало світло Віри і Надії, та воно швидко згасало під крилищами Самотності, які мали назву Одчай і Байдужість. Інколи їх намагалися прогнати телевізор та комп’ютер, але і у них не вистачало сил, особливо у комп’ютера, бо часто падала напруга в електромережі і він виключався, так і не додрукувавши на- ступний шедевр Натхнення, яке чим далі ставало плаксивішим і безпораднішим. На самому початку відпустки дні заполонило таке сліпуче сяйво її Ве- личності Самотності, що в ньому було видно найтонші порухи настрою – від променистих злетів надії до депресивного стану, який межував зі заниженою самооцінкою, майже комплексом неповноцінності – світ навколо вороже замовкав, ввібравшись у дорогі шати, відкинувши її, наче бомжа, у прірву безнадії. Наче ховалася від соціуму, який ось-ось, ще трішечки, і розірве її чутливе серденько на шматочки. А потім втікала в саму себе, у свій фантастичний світ творчості... Нова осінь увірвалася в її життя неспокійними холодними дощами та ...де- пресією, яка стала уже її частиною, бо жила в ній десятки років. Вона, як і не- привітний дощ, почувалася зручно, як усе в природному середовищі. Депресія майже родичка, але близька по духу. Адже родичі бувають різні. З одними спілкуєшся часто і щиро, а з іншими – час від часу, просто номінативно, наче відмічаєшся у журналі початку та закінчення робочого дня. Але отакі, номіна- тивні, найбільш корисливі, бо знають, з якої причини спілкуються. Це брати та сестри лицемірства і байдужості. А от у зливу хочеться тепла, і самотність стає комфортною, овіяною на- діями. Все життя обманюємося цими надіями. Чекання затуляє очі часу, той летить тоді невидимо, стрімко, і коли від шаленого бігу вдаряєшся у раптово вирослу стіну перешкоди (чи то несамовитий відчай, чи успіх інших, а чи смерть небайдужої тобі людини) – отоді час обростає щупальцевою шерстю й перетворюється на страх. Вона зупинилася посеред зливи і страху. Парасолька з червоними маками захищала її від потоків води, але не від пронизливого почуття внутрішнього холоду... Вона чекала довгі роки на його повернення. Знайшовши телефон через брата, зателефонувала і просто сказала (хоча серце могло вискочити з грудей чи зупинитися щосекунди): «Я тебе люблю. Все життя люблю.» Довге мовчання, наче прожите життя. Нестримне калатання серця. Слухавку не кинув. Може, збрехав, що радий чути. Але відтоді спілкувалися часто. Радість то злітала до небес, то розбивалася об розчарування – обіцянки приїхати вже стали звичай- ними, як щоденний сніданок. Та і самій уже не хотілося так шалено, як раніше, цієї зустрічі – старіла (чи дорослішала), як і він, звичайно. Боягузтво, страх постати перед уже оброслим вигадками коханням старою провінціальною бабою у поношеному, хоча і охайному одязі – лякали. Та і без дзвінків не могла. Отак першу половину життя прожила у нав’язливому чеканні щастя з ним, а друга розпочалася із телефонної наркотичної залежності незбутого чекання, надії, мрії про чудо. Сивина, зморшки, аритмія та все частіші думки про смерть. Так і не побачитися? Це жорстоко. Це втеча, боягузтво. А якщо зустрітися – зля- катися? Це не любов. Вона б не боялася аніякої зустрічі – (бо летиш серцем до серця, душею до душі, а не до старіючого тіла), якби не отой колючий страх. Отак і стояла посеред власних нерішучості і страху та нескінченної шале- ної зливи. Прибігла додому. Хата, як завжди, обняла тепло, мовчки вислухала її серцебиття, напоїла кавою. Сигарета здалася як ніколи доречною.. Треба було писати продовження повісті, але все не наважувалася – не ті думки, ліньки включати комп’ютер: довго за ним не всидиш – ноги пухнуть – та і кому її творчість потрібна! Це лише її стан душі, її, дароване Богом життя: Творчість. Он Оксана зачастила в Київ їздити, купу друзів має, по всій Україні з ви- ступами їздить, точнісінько як і письменниці-соавтори Дульсінея та Лаура – популяризація через саморекламу теж непогано. І меценатів легше знайти, а, може, якесь видавництво і даром видасть. А вона що? Сидить собі у своєму селі, притулившись до Дніпра, занурившись у зливу та у нездійсненну любов, труситься від страху перед адміністрацією, терпить знущання безробітної доньки і втікає в телевізор чи спонтанні експромти. Вирватися з цього болота кількадесятків залежностей майже неможливо. У двері постукали. Хто це перегнав дощ? Загасила цигарку. Заїла шматочком хліба – мало хто – і, спитавши «хто?», відчинила двері. На порозі стояла красива злякана жінка під її чорною з червоними маками парасолькою, з якої густими потоками стікав дощ. «Привіт! – сказала вона, здалося, привітно, – Я твій Талант». Пауза. Здивування. Галюцинація?! – Ні, – відповіла вона, – Я давно хотіла, але не наважувалася прийти. Я не сама. Вона повернула голову наліво і махнула комусь рукою. З‑за рогу хати вийшла промокла, у лахмітті, стара жінка. – Це твоя Мрія, яку ти довела до жебрацтва. Жінка підійшла ближче. Обличчя бліде, ввалені очі байдуже дивилися на неї: – Ти втікала від мене, боячись осуду колег і ближніх, ти тікала від мене, боячись своїх власних рішень. Голодна, холодна, я жебракувала, щоб не померти • 62 • • 63 • від голоду. Мене підтримувала он, вона, – кивнула наліво. З‑за рогу вийшла молода жебрачка з торбою за плечима. – Це твоя Творчість. Юнка тремтіла: – Ми жебракували разом. Мрія просила милості не померти від одчаю твоєї невпевненості. Я збирала пожертви на видання твоїх творів. Я зовсім молода, бо зупинилася в часі твого успіху. Мрія жертвувала мені шматки надії на успіх. Але її витання у хмарах доброго нічого не давали. – Господи! Як ви наважилися... у такий дощ... – Ти ж пишеш або нісенітниці, або взагалі нічого. – Розтринькуєш мене, – заплакала Талант, – забуваєш, що і за мене, і за них ти відповідаєш. Ти нас зрадила, кинула своїх дітей на поталу і можеш при цьому їсти і пити?! – Я страждала. Я живу у відчаї. Може, пройдете? – Так. Три жінки переступили поріг її дому, струснувши темно-сині краплі дощу на брудні застілки. Зняли калоші. Ноги у трьох були брудними і холодними. Метушливо всадила на стільчики. Нагріла води. Усі мовчали. Гаряча кава наповнила безнадійний дім приємним ароматом. Перед Талантом, Мрією і Творчістю поставила миски з теплою водою і пахучим милом вимила їхні ноги. Через заплакані вікна дивився рожевий час... І сталося диво в рожево-блакитному нескінченному потоці часу! Раптом, після тривалої невагомості, зраділа, що має можливість зараз творити, що хоче милуватися сонячним садом і чистими небесами, радіти таємничим громовицям і шаленим зливам, під які оживало справжнє «я», ризиковане, рвійно-поривне, закохане у стихії, з яких наче сама була створена. Щастя мати час для творчості воскрешав зів’ялу спраглу душу, як дощ порепану від спеки землю. « Що ж це я роблю? Я можу і не встигнути виспівати себе, розкритися Всесвіту, бо я, за- лякана дійсністю, затуркана «дружніми» порадами наче стояла на роздоріжжі. Позитиву виявилося набагато більше, ніж цих страхіть. Він в силі підніметь- ся у магічному Слові так високо, що його не дістануть ні заздрісники, ні вороги, ні негаразди, ні неправда й несправедливість, ні найболючіше розчарування у щасливу долю Батьківщини, якій, думала, я потрібна...» ... І вона враз, якось легко пройшовши невидимкою крізь сіру завісу страху, почала творити. З‑під пера з’явилися нові шедеври. І нехай поки що вони сві- тяться лише у її хаті, у ментальних полях планети, та обов’язково надійде час їхньої трансформації у матеріальний світ. Навіть не боялася дивитися на себе у дзеркало – все одно світилися крізь сітку років внутрішня краса і духовна сила. О Надіє! Раптом ти прийшла в образі Натхнення, святого, Господнього, Всеоб’ємного, як Вселюбов. Не бійся бути собою. Життя особи на Землі не віч- не, а Слово – вічне. Поспішай вигранювати його. І вона уже не звертала уваги на чиїсь пусті репліки. І коли праця ввійшла у спокійне русло, розмірена, мудра (і зовсім не стом- лює!), думка стала матеріально відчутною, а кожне Слово живим. Час почав сповільнюватися і вона встигала (встигне!) так багато, що і не мріялося. На- дія оживала, бо вона – це вона. Іншої, такої дивної, самобутньої, поривної, закоханої в Слово, у Життя не буде! Любов сяяла в серці, лилася потужним любовевипромінюванням у Всесвіт, який хотілося пригорнути до серденька, захистити собою від суєти і брехні. Як це зробити?! Її серце знало, відчувало, сяяло зіркою, даленіло все вище над Землею. Для когось таке, як її, існування стало б трагедією, а для неї – щастям, щомиттєвою радісною самопожертвою. І нічого, думалося їй, що «не маю нізвідки допомоги, що сама саджаю, сама прополюю, сама збираю врожай (і дякую Богу, що хоч якийсь, та він є). Я виходжу, як на війну, на бій із бур’янами, з ворогами, з негараздами. Я не зда- юся! І нічого, що ТИ, моя вічна Любове, тільки телефонуєш. Я, люблячи тебе, захищаю Тебе від себе, такої нестандартної, велетенським жертовним мовчан- ням. І нічого, що я така, що... Та багато чого ховається в цьому нескінченному «що». Я його не боюся. Якби не було його, не було б битви, бою, у яких я живу. Я – малесенький нейтрино-планкеон- боєць, сам по собі, сам у собі і водночас усепроникний.» ...Вона сиділа у синьому вечірньому дворі. Літо хрумкотіло і хрускотіло гілочками, падали гулко в саду дозрілі яблука і груші. Поряд, у спориші, по- клавши морду на лапи, спокійно дрімав вірний Мухтар, і терлася об ногу руда хитра киця. А понад ними височіли таємничі зорі і сузір’я, туманності і галак- тики. У настояному місячному промінні здавалися ближчими, ніж могли бути. Вони дивилися мовчки на неї, дивилися якось з погляду вічності без співчуття і порад, але вони її бачили, знали. Усе навколо було таким рідним, неповторним для неї, як і вона для них. І поміж ними спокійно променилася любов’ю Надія. І хто знає, як складеться все у житті далі, як поведе себе хижий ненажерливий розпач – вона напевно була переконана в одному: натхнення пульсуватиме в ній до останнього подиху, а праця живитиме душу і серце у гіркоті полинного ди- хання її Величності Самотності у лоні зоряної Матері-Вічності. Домінанта перевтілення Справді радісні почуття – ось і останній екзамен! І хоча завучу не все було до душі, точніше – як завжди шукала можливості вколоти «То так навчили, якщо не так виходить, як хотілося б», але радість закінчення навчального року пере- повняла душу. Нарешті вільна. Попереду щасливий час творчості і натхнення. Попереду літо, від якого очікуєш себе нової, зміцнілої духом, здатної винайти • 64 • • 65 • машину часу, на якій помчати у нескінченні світи, може, і у паралельні, щоб затріпотіла і ожила спрагла душа. Від неї вимагали, як і від усіх, покори, пасивного, але дбайливого, аж до пе- дантичності, виконання своїх обов’язків. Тут бажано було не розмірковувати, не задавати лишніх питань, не пручатися, вдавати із себе дурепу, – так краще і для себе, і для них, що пишалися своєю всевладністю. У душі все сміялося. Нагадували пихатих котів, які ледь не луснуть від надмірності, здавалося, весь час поглядають на себе в дзеркало і милуються то надутими щоками, то кудла- тими чутливими вусами...Але їй зараз не до них. Було таке відчуття, неначе серце вилетить із грудей від нестримної радості польоту. Скінчилася довга-предовга ніч, у якій інколи спалахувало північне сяйво, що феєрично осявало, наповнену депресією, нещасну душу, але лише на якісь миті – і знову ніч... ...Та ось, нарешті, світанковий натхненний промінь торкнувся серця...Воно затремтіло, як від перших дивовижно живильних крапель дощу знесилена спекою похилена квітка із уже засихаючими листочками, опущеними, наче вії, пелюсточками. І затремтіло серденько, як у радісну пору світання защебеталий сад – і промінна пісня його злетіла у бездонні небеса. ...Було видно все – даленіючі таємничі обрії, які танули у туманових сер- панках, хаотично впорядковану вервечку химерних хмар, які щомиті змінювали форму своїх малюнків. Бачилися, наче сліпим на дотик відчуття, нещасні душі землян, зацьковані соціумом, який всмоктував їх у свій рабський простір, де ситі та задоволені насмішливо тягли до своїх сіток слабших, іронічно насолоджую- чись їхньою безпомічністю та своєю владністю, відчувалися здавлені імпульси сексуальних інстинктів, коли від першого подиху незбагненного его лепече серце: «Це моя любов!» – і далі – за суєтою суєт оте одвічне, на вершині снаги – для чого я і чому? Як оголений нерв, відчуваєш колючі, колючущі доторки чужої заздрості. «Ти тільки і вмієш що писати!»... Я умію писати! Ця ствердна константа, наче усталена математична форму- ла, здійняла в душі переполох: я умію таки писати, якщо попри моє мовчання, є довжелезне блукання у лабіринтах відчаю і розпуки, туги і безвиході, – ви це ствердили. Так чому ж сліпо занурюватися у мовчання?! Воно, наче надмір- но надута повітряна куля, вибухнуло протестом самоствердження і бажанням жити в хаосі і байдужжі серед хащ і диких звірів, вибухнуло жагою творити, здійматися все вище і вище у безкінечність думки і Слова в блаженній, всеохоп- люючій любові натхнення... Я знову поринаю у в’язкість напівсну...Летиш. Стрімко. Швидкість зро- стає. Шаленіє. Це уже неосяжна швидкість думки, від якої терпнуть крила і зупиняється серце. Летиш! Там, далеко, де в розпечений обрій поволі сідає жовтогаряче сонце, на вилискуючому від променів кораблі, який ловить своє ультрамаринове відображення у лоскітливих теплих хвилях моря, там, на кора- блі – ТИ! Отой, з юності, вічний мій коханий, якого впізнала з першого погляду блакитних очей, впізнала по чомусь невидимому, яке струмувало прямо в тебе, наповнюючи все єство, наче сонцем. ТИ – у відображенні моєї пам’яті: красивий і сильний, з лукавинкою у при- мружених очах...Я стрімкісно лечу назустріч із глибини майбуття, боячись, що, як міраж, раптом зникнеш, як зникнув колись у круговерті часу, в якому тран- сформувалися простір і чуття. Але ти є! ТИ, впевнений і мужній, стоїш зі мною на кораблі, обнявши за плечі. Ми мовчки, якось урочисто, прислухаємося серцями до пульсуючої радістю пісні вечірнього сонця, яке вже поволеньки торкається обрію. Відчуття, наче музика, перетікають від тебе до мене і навпаки, і не хочеться ні про що думати – є тільки ти і я, оце тремтливе щастя бути разом, є ще панічний захід сонця і плюскіт об борт корабля солоних хвиль, які пахнуть водоростями. Ніжність спинила час. І раптом все зникло, як міраж... Картинка сну змі- нюється іншою – аж до обрію вигинаються спинами тюленів величезні зелені пагорби – їм немає кінця – я на шаленій швидкості мчу над ними і розпачливий крик: «Сергію!» – здається, розриває ментальне поле планети і лине в глибини Космосу, шукаючи Тебе, єдиного, омріяного, коханого – «Сергію!» Швидкість наростає. Це швидкість думки в миті, в якій знаходжуся я. Спиняється час і тече в польоті по-іншому, ніж на Землі; там немає старості – є лише юна я, закохана, щаслива і нещасна водночас. На Землі проходять довгі табуни засмучених суєтою і працею років, а тут пульсує іскристо мить вічного одчаяного – Сергію! Роздвоєна сутніть: «я» тут, на Землі, затерпла, впряжена, як віл, тягну важенного воза буднів, по вінця наповненого турботами і страхами; і «я» там, в польоті до найдорожчого в світі коханого – пломінка і безстрашна, наповнена мрією і натхненням, як сонцем, – між моїми двома «я» нескінченний заплаканий крик – «Сергію!» – у Космос. Але десь є невидима прозора стіна. Неначе закляття, неначе нещасна карма. Я це відчуваю. Але коли вона з’явиться – не знаю. Горбаті зелені пагорби біжать за мною, у другій площині – палаючий у сонці корабель з нами. І над усим – болючий, як незагойна рана, крик розпачу «Сер- гію!» Я шукаю його між простору і часу, в польоті вічності і у сколлапсованій миті в одвічному страху втратити назавжди: – Сергію! І раптом на шаленій швидкості моє, наповнене напруженим відчаєм серце, вибухає і розливається живими пульсуючими кривавими потоками світла по отій прозорій, невидимій стіні-перешкоді, про яку кажуть: «Мабуть, не доля!». Кров стікає в розкішні трави, наче з неба, а по той бік, за стіною, кричить мій голос у безвихідь втрати, не розуміючи ще що ж трапилося, – Сергію! По той бік десь, певно, ТИ, якого не знайшов мій ридаючий голос. Ти не знаєш, що трапилося. Ти, може, чекав пломінкого дотику моєї Любові і тепер • 66 • • 67 • розгублено стоїш посеред долі – Де ж вона? – і не знаєш у який бік іти. Я нічим не можу тобі допомогти, бо стікаю кров’ю в самому серці Любові. Натхненний політ скінчився? Вся в сльозах сповзла, закривавлена, по неви- димій стіні у високу соковиту пахучу траву, де поміж зелених стебел мрійливо видзеленькували рожеві та блакитні дзвіночки, пелюстинками яких суєтливо бігали розумні мурахи, аж доки не скрикнули всі разом: – Кров! ...І життя скінчилося. Я не знайшла Тебе. Плач, моє серце! Хай біль мій кричить у Космос! Я не знайшла Тебе! Але – о диво! Любов жива! Я люблю тебе, Сергію, віднині і назавжди всім, що в мені і що оточує – зеленим пагорбом, всевидячою травою, загадковим передзвоном дзвіночків, бездонним небом, палаючою землею і недосяжним обрієм, за яким провалюється мій крик. Справді, я не знала, що навіть ставши крапелиною крові, не перестану тебе любити. Я є в кожній клітинці, в кожному атомі пульсуючого Безмежжя, але водночас мене немає тілесної. Я ніколи тепер не зможу показати тобі своє юне красиве обличчя. Не жди мене в цьому житті, але знай – що з цієї миті стала ще ближчою до тебе. Я, неосяжна, всеоб’ємлююча крапелинка любові, в ній сильнішаю, болю і радію, плачу і сміюся, молюся за тебе. А мій, заспіралений у часі розпачливий крик «Сергію!» – як загнаний звір у клітці, кидається від стіни до стіни замкненого простору надії. Потім, ставши нейтрино, мчить у Безмежжя...І ніхто, і ніщо його не зупинить. ...Прокинулася в холодному поту, обціловувана нескінченним веселковим потоком променів. «Сергію!» – перше, що прийшло на думку... У реальній вічності, раптом, перед фіранкою, на гілці вишні, зацвірінькав горобчик і з силою клюнув спілу соковиту ягідку, яка бризнула на тремтливі сіренькі крильця червоним кисло-солодким соком. Образив етюд Коли дев’ятирічна заплакана Галинка забігла в клас, усі діти кинулися до неї: – Що трапилось? – Чому ти плачеш? – Хто тебе образив? Від хвилювання не могла слова сказати. – Там.., забрали... хустину... – Чию? – Хто? – Мишко...Я його не чіпала, а він... Тепер уже сльозинки котилися, мов горох, одна за одною, наввипередки, і їх, здавалося, нічим не можна було зупинити. У клас зайшла вчителька. Як завжди – у робочому темно-синьому костюмі, який так підкреслював її сині очі. Вона видавалася схвильованою. – Що трапилося, діти? – Маріє Андріївно... – Маріє Андріївно... – Він її образив... – Тихіше... не всі разом... – Маріє Андріївно, у Галі Мишко хустину забрав, – сказав відмінник Андрійко. Вчителька здивувалася: – Мишко? Та він же такий тихесенький... – Угу.., – багатозначно прошепотіло між дітьми. – Не плач, Галю, – погладила вчителька дівчинку по голові і звернулася до Андрійка: – Приведи сюди Мишка! Швиденько! Доки Андрій розшукував на подвір’ї винуватця, Галинка заспокоїлася і тепер їй стало соромно, що такими дрібницями відібрала у вчительки час, а одноклас- ники будуть іще сміятися, а отой каплавухий Степанко разом із найязикатішою Оленкою тепер точно дадуть їй прізвисько «плакса», або ще краще «ябеда». Від цих думок аж у голові запаморочилося. Хоч крізь землю провалитися від сорому! Та в цю мить двері розчинилися і Андрій заштовхнув у клас спантеличеного, насупленого Мишка. Його руда чуприна стирчала в різні боки – мабуть, не хотів іти і дебелий відмінник тяг худенького рудика силоміць. Мишкові зеленкуваті оченята, повні сліз, ніяково та злякано перебігали з обличчя на обличчя. У руках він нервово м’яв Галинкину хустину. – Ти чого образив Галинку? – строго запитала вчителька і підійшла до нього майже впритул: – Відповідай! Його кирпатенький носик, здалося, сіпнувся. Мовчки простяг Галі хустинку і вологим поглядом якось ніяково глянув на дівчинку. – Негарно ображати дівчат! Чого мовчиш? – картала його класна керівниця. Та, не почувши ніякої відповіді, наказала: – Ти хоча б вибачився! І, похитавши головою, вийшла з класу. Коли за нею зачинилися двері, Мишко якось боком, під сміх дітей, підій- шов до спантеличеної дівчинки і глянув на неї так благально, майже ніжно, («Чи розкаюється?» – майнула у Галі думка), доторкнувся до її руки і раптом, показавши язика, стрімголов вискочив з класу. – Ха-ха-ха! – засміялися діти. – Оце так вибачився. Та Галі від того дотику та ніжного погляду стало чомусь соромно... • 68 • • 69 • Алгебра етюд Продзвенів дзвінок і наш шостий клас почав у прямому сенсі цього слова «залітати» в математичний кабінет. Зайшов високий і худий, трохи сутулуватий старенький вчитель. Цікаво, у якому він сьогодні настрої? Ми добре знали, якщо він у доброму гуморі, то стане розповідати смішні небилиці, а це означало б, що ми можемо задавати будь-які питання, лише б відволікти від уроку. Наш класний «комік» Мишко Пташенко хвалився, що навіть із заплющеними очима, по одному запаху може вгадати отой настрій та у якому костюмі прийшов Павло Фокійович. І ви знаєте, йому це вдавалося. А Льоня Саботаж, це наш класний «комік № 2» по галстуку міг угадувати настрій учителя. Тож ми втуплювалися запитальними поглядами у наших двох екстрасенсів, але ті ніяких прогнозів чомусь не видавали. Сьогодні Павло Фокійович привітався сухо, навіть між партами пройшовся, доки ми смирненько всідалися та готувалися до уроку. У Павельчук Галі відібрав «Українські народні казки», чого з ним раніше ніколи не траплялося. Всі при- нишкли і відразу ж по його команді почали розв’язувати приклади біля дошки. Клас став таким зосередженим, вчитель – намурмосеним. А Мишко Пташенко (він за першою партою сидить) раптом повернувся і почав «строїти» смішні гримаси. – Не крутись! – відразу ж помітив учитель і стукнув його лінійкою по пальцях. А Льоня Саботаж, сусід по парті «коміка № 1», а ще ми його «пончиком» дражнили, бо був маленьким, натоптаним, а голівка у нього була наче та куга для плавання, з виярком, може тому «мій двохголовий» величав його Мишко, – так от Льоня, швидко написавши щось на папірці, примостив його собі за комір. А там таке смішне: «Не страшний нам сірий вовк, сірий вовк! Вал дев’ятий не страшний, не страшний!» От ми усі гуртом і усміхаємося, ледь стримуючи регіт, прикриваючи роти долоньками. Павло Фокійович того не бачить. Між партами походжає, на Марію Кро- щук прикрикує, яка біля дошки ніяк правильно не помножить дев’ять на вісім. Пан учитель її «гарними» словами величає. ..Стоїть Марія червона, мов той буряк, погляд у дошку втупивши. То вчителю не до класу. У нього уже є об’єкт «випромінення» власного негативного настрою. Та Мишко і Льоня на те не зважають, крутяться, наче намилені, під боки один одного підштовхують, підсміюються, гримасами «давляться» і, певно, щось неймовірне вигадують. Та Фокійович своїм зайнятий. Відіпхнув Марію від дошки і Галю Павель- чук викликав. Чи спеціально? Чим вона може подрузі допомогти, якщо досі у таблиці множення плутається. Та і сам учитель говорив, що у неї з алгеброю «глухо». Галя несміливо взяла крейду і, закресливши відповідь «26» у прикла- ді: 5 х на 5, написала, втискаючи крейду в дошку, 24. Тоді урочисто прийняла позу «струнко», і, відступаючи до дверей від учителевого свердлячого погляду та нищівного питання «Ну і...?», повільненько почала роззявляти рота, та так широко-широко... і завмерла. Ми теж принишкли. І раптом на весь клас у за- мінованій тиші, як вибух бомби, пролунала репліка усміхненого на весь рот Мишка «А я й розгубилася...» Вмить клас вибухнув таким гучним реготом, що, здавалося, почула вся школа. Мишко, невинно склавши руки на животі, сміявся разом з усіма. Павло Фокійович, ще мить тому «грім і блискавка», стоячи біля столу, також від душі сміявся. Але ми чомусь знали, що він зараз думає і про двох завмерлих в позі стрибка «відмінниць», і про нас... Невдача гумореска Сьогодні Микитка майже іменинник! Ще б пак! По історії вже викликали, по геометрії викликали, а «українець» не запитає, бо Микитка буде дивитися йому прямо у вічі: наївно-наївно і кліпатиме при цьому повіками, адже дове- дено психологами «сміливо і впевнено дивляться тільки ті, які знають урок». «Благодать!» – підшмаркнув Микитка носом. А раптом... Та і на цей випадок усе у нього продумано. Є один перевірений, як говорила бабуся, спосіб: МО- НЕТКА! «Треба просто покласти звичайнісінький п’ятак у лівий черевик, і удача забезпечена! – любовно воркувала бабця до внука, – А якщо і запитають, голубе мій сизокрилий, то монетка «допоможе» вийти з будь-якої скрутної ситуації!» Микитка тоді від радості затанцював на одній нозі, чмокнув бабусю у об- вислу щоку, і беззаперечно виконав бабусине прохання наносити води з криниці. Всю ніч йому снилося, як рожеві страуси бавилися з блакитним сонцем, схо- жим на п’ятак, а коли перший промінь розбудив хлопчика – радісна посмішка осяювала його обличчя. Він тепер найщасливіший серед усіх! Це ж скільки часу можна гасати на футбольному полі, мчати зі свистом на велосипеді, ловити рибу... Аж дух перехопило! І, відразу ж зіскочивши з ліжка, поклав аж два п’я- таки – по одному у правий та у лівий черевики – для перестрахування. Мало що там скоїться з оцією «магією». У школі п’ятикласник тріумфував. Плювати йому на всіх відмінників, зубрячок нещасних! Він! От хто тепер буде прикладом у навчанні! Пів уроку алгебри йому уявлялося, як на лінійці сивочубий директор школи Дмитро Ілліч тисне йому руку, вручаючи похвальний лист, і говорить: «От, дітки, беріть усі приклад з Микити Голуба. Вчився посередньо, а завдяки працелюбству та настійливості добився високих результатів! Це ж яку треба мати силу волі, щоб із середнього учня стати за тиждень відмінником!» Сусід по парті боляче штовхнув його в лікоть. • 70 • • 71 • – Ти чого? – огризнувся до нього. – Ти що – глухий? Викликають! – Мене?! – не йняв Микитка віри, – Я тебі збрешу! – визвірився на Петрика. – Голуб! Що там у вас? – запосміхався до отетерілого учня вчитель, – До- поможи Андрію довести теорему. Ти ж на тому уроці чудово відповідав! Голос учителя тріщав, як незмазане колесо дідової брички. І треба ж мати такий голос! Микитці забило подих, оквадратилися очі. З дошки на нього злов- тішно сичали синуси і косинуси. «Нічого! – підбадьорював себе, – Зараз буде чудо!» Але ноги раптом нали- лися свинцем, наче прилипали до підлоги, доки повз до дошки. Як же, як цю кляту теорему доводити? – Ну ж бо, Голубе, швидше! Чи розгубився? – здивовано запитав математик. Микитка спантеличено стояв біля дошки, тупо дивився на теорему і ні- чогісінько не міг згадати! Сумніви закрадалися в душу. Від них аж морозило. В голову нічого не лізло. Микитка ладен був хапатися за соломину. Та де ж вона?! – У мене вчора голова боліла, всю ніч не спав, – якомога жалібніше про- бурмотів він. ...Від напруження на кирпатому веснянкуватому носику виступив піт, серденько забилося прискорено-прискорено – от-от вискоче! Голова і справді боліла – всю ніч давили в голову підручники, які він поскладав під подушкою. Ганнушка із паралельного 5-Б порадила. Буцімто потрібна інформація сама вночі в голову з книг перелазить... Враз згадалося Микитці, як незручно було спати і ледь не розплакався від жалості до себе. Учитель пильно глянув на Микитку. А той відчайдушно «молився»: «П’я- тачки, дорогесенькі, красивесенькі, ріднесенькі, ну допоможіть! Ну будь-ласка! Милесенькі, ну..!» Та п’ятаки тільки зловтішно давили у п’яти... – М‑м-м-да! – багатозначно вимовив нарешті вчитель. Микита все ще надіявся і благально дивився на вчителя невимовно правди- вими очима. Та жорстока рука вже вивела в журналі жирну носату одиницю... «Ех, нещасний я, нещасний!» – подумав Микитка і, зіщулившись, потю- пав до парти. На душі було так тяжко, що хотілося вмерти. А в п’яти давили противнючі-розпротивнючі п’ятаки і, здавалося, реготали з нього на весь клас. З чого починається людина... етюд •1. На вулиці пахне свіжоскошеною травою, радісною після дощу землею, легенький вітерець куйовдить крони дерев. А сонечко якось ліниво розляглося на витягнутій хмарці.. Ой, як хочеться інколи з першим листочком пережити радість весняного народження! Віра любила все – небо зі срібнокрилими птицями, і сонце, і вітер, в яко- му бачила себе, і цей старенький гуртожиток з пооббиваними зовні ще з часів війни стінами, і навіть цей, начищений до блиску паркет, по якому пішов він... – Віро! Повернути голову? А раптом помилилася? Почулося? А раптом – ні...Рвучко обернулася. Сонце засліпило очі. – Прийдеш? – Прийду. Які необдумані слова... •2. – У мене справді суперечливе мислення. Я іду назустріч собі і разом з тим залишаюсь позаду себе. Ти не зрозумієш мене. У тебе все правильно. Все добре виходить... – Любиш мене? – Ні, не люблю. Просто ти – хороший і мені добре з тобою...Тебе полюбить інша, а я – іншого... – А я думав...Мене так любила одна дівчина..! – А я не можу. Відчуваю, що я покохаю стрімголов...А розбивати себе на мерехтливі відтінки кохання ніколи не буду. Я не знаю, яке почуття у мене до тебе, але я не зможу тебе кохати так, як би ти цього хотів. Та, все ж, ти ніколи не знайдеш ні в кому такого чистого почуття, як моє...Ну, досить сен- тиментальностей! Іди! – Іти?! Тобі ж боляче. Ні, я не вірю. Я ображений. – Ти – наївне дитя. – Не говори мені цього...Які в тебе пахучі коси...Ні! Ти хочеш бути зі мною! – Хочу?! – Віра у відповідь засміялася і пішла геть. •3. Досить поштовху протидії і кожен мускул вступить у битву з самим собою. Очі чекають дива, а воно бігає з неслухняним чубчиком по коридору і не помічає, як його чекають. Воно таке зайняте, що щире людське вітання від- ступає від нього на задній план. Образився? Чи зненавидів? Чи це – одна з форм презирства до самого себе, чи сором, чи стоптана надія, чи просто туман в очі?! А привітатися першою Віра теж не могла. Бачення до небаченого. Вона ще ніколи так не страждала. Якщо у неї любов і минала коли, то перетворю- валася у надійну дружбу. А зараз протиріччя завдавало їй невимовного болю. У неоновому світлі мерехтливого часу все міняється з космічною швидкістю. І якби Віра привіталася першою, може, все було б інакше... По східцях піднімався він. Руки тримав у кишенях. На обличчі заграв раптовий рум’янець. У блакитному погляді промайнув зляканий короткий вогник і згас. • 72 • • 73 • І втрачене почуття, і щось таке тепле, добре, гріло, палало у Віриному серці. – Ти чого не вітаєшся? Привіт! Ледве не перечепився. Дивно глянув на неї, наче впізнати хотів, наче не ві- рив у почуте, ніби побачив себе – нікчемного, злого, який не вартий її уваги. Вузький коридор обіймав їхні худі плечі, здригаючись радо від повільних дружніх кроків. Ні, не у кохання йшли вони, а у таке жадане людське взаємо- розуміння, з якого починається людина. Повість дівочого серця оповідання •1. Вечоріло. Три чорно-білі ластівки сиділи на шворці для білизни. Щоб не втратити рівноваги, раз по раз тріпотіли крильцями, коли налітав свіжий по- рив вітру. Велике гаряче сонце опускалося в розпечену даль обрію. Торкаючись рученятами-променями гостроверхих крон дерев, навіювало на них смуток. Тихо. Білесенькі хати віддзеркалюються у чистій воді Дніпра, величними лебедями плавають по хвильках рухливі хмари. А то раптом пролітаючий літак зблисне поміж зеленавої піни.. Гарний Дніпро! Наче хтось поклав величезне дзеркало поміж широченних полів. І на все те гордо дивиться триповерхова красуня-школа, потопаючи в зеленому шумі тополь і кленів, що оточили її звідусіль, у запахах різнобарвних квітів, які підвели голівки на клумбах і прислухаються, як нечутно ступає по запилених вулицях синій червневий вечір. Село поступово затихає. Інколи замукає десь корова чи загавкає пес, а то, раптом, обізветься з фіалки цвіркун, чи порушать спокій чиїсь спокійні кроки. Любить такі вечори дід Тимофій, шкільний сторож. Живе він біля самого Дніпра. Колись до високого берега було далеко, а тепер он старі груші зазирають у воду...Обсипається берег... Вечорами дід Тимофій любить сидіти на призьбі, попихкує люлькою, під- кахикуючи, і слухає грайливу розмову хвиль. Розуміє він кожен порух Дніпра, уміє вловити тривожне сичання, знає, коли чекати бурі, а коли доброї години. Сорок років, день у день, ділив з рікою свої радощі і горе. О, як не хотілося старому рибалці прощатися Дніпром! І рибалив би ще, так серце уже не слуха- лося, особливо на світанку, коли човни легко і плавно врізалися в рожевий ранок хвиль. Та дід Тимофій знає, що робити: прикрикне на серце, воно і стукотить, як належить. «Боїться!» – посміхається старий у розкішні козацькі вуса. Як Дніпро любив! Вийде було вночі на шкільне подвір’я, обіпреться на палицю, сяде і слухає Дніпро...І скільки дум тоді перейде в його голові..! А сьогодні не до роздумів. Син просив терміново зайти до Оксани. Онуку дід любив. «Уся в мене...» – усміхається старий. В дитинстві з хлопцями більше товаришувала: то у війну, то у розбійників гралася, пізніше стала першою гімнаст- кою в школі, а розумниця..! Школу із золотою медаллю закінчила. Пишався нею. А ще схожа вона на дідуся глибокими блакитними очима, заповзята, вперта і водночас добра. Що ж трапилося? Син Петро по телефону дуже просив: «Не баріться, тату! Вона ж завжди слухається вас.» По дорозі зустрів Юхима Андрійовича, голову рибартілі (тепер іще оте ТОВ додають). Статний, красивий. «Справжній тобі Нептун!» – тремтять у посмішці вуса. – Ну як рибка? – не стримується, щоб не спитати. – А вас ще і досі тягне? – питанням на питання відповідає той. Дід ствердно киває головою: – Досі...Вже десять літ... Сумні іскорки спалахують у його очах і враз гаснуть – не подобається йому вигляд Андрійовича: глибоко ввалені очі, хвороблива сірість обличчя. – Щось ти мені не подобаєшся, чи не хворий? Постать голови вмить здригається і дід вперше за своє життя бачить у його очах сльози. – Біда, Тимофію Карповичу, біда.., – слова застряють у горлі, хриплять. І дідусь, не вірячи своїм вухам, ловить ледь прошелестіле «Богдан розбився.» Мимоволі руки старого рибалки затремтіли, а слова співчуття застряють у горлі, тануть, як віск. А постать голови вже даленіє в посутенілій вулиці і плечі опускаються – важко нести йому своє горе. Серце у грудях старенького забилося стривоженою птицею. Оксана дружила з Богданом ще з дитинства. Кароокий та меткий на язик, як і батько, подобався всій родині. Андрійович аж пожартував якось «Може, родичами будемо?». Дід Тимофій тоді задоволено крекнув, погладивши вуса, а його старенька аж заша- рілася від задоволення – такому зятю кожна сім’я рада: роботящий, розумний і красивий чорт, у батька вдався. Тепер так тривожно стало на душі діда, наче це його дитина в біді. З важким серцем переступив він поріг синового дому. •2. ...По сірому небу скотилося три крапелини і впали на мої долоні. Ці крапелини росли і росли, ставали все більшими і більшими, що мої руки уже не могли їх утримати... – вгрузли в землю і спопелилися миттєво... І ходила я безрука і думала, що то за чарівні краплини, що принесли лихо. Прокинулась. Злякано втупилась у руки. Полегшено зітхнула і всміхнулася. Але від цього сну на серці лишився неприємний холодок і дивне тривожне пе- редчуття. Зіскочила з ліжка, включила радіо. Здавалося, кімната була наповнена вщерть теплим промінням, запахами щедрого літа. У розчинене вікно заглядала розчервоніла черешня. Оксана зробила фіззарядку, вмилася. Все було сьогодні приємним, адже вона вдома. А у рідній оселі завжди затишно. Цілий місяць була у Києві, вступала до медичного інституту. Мабуть, таки вступить, бо і ЗНО, і додаткові предмети • 74 • • 75 • склала на високому рівні. Тепер, коли напруження позаду, можна і розслаби- тися. Налила собі гарячої кави і, насолоджуючись ароматним напоєм, ще раз перечитала листа від своїх піонерів з села Широкого, де рік працювала стар- шою вожатою. Пишуть, що у школі обладнують теплицю, закупили ще десяток кролів, запитують, чи втупила до вишу. Захотілося раптом опинитися в їхньому гомінливому колі, відчути ще раз урочистість піонерської лінійки, захват гри «Зірниця», а чи просто погасати з ними на лісовій галявині у «панаса». «А що, скучаєш?» – вловила себе на думці. Вона швидко звикала до нових обставин, до людей, вони ставали для неї рідними і відчувала, що відповідає за них...От і Богдан... При згадці про нього ойкнуло серце.. Заметушилася. Ще з вечора вирішила зробити йому сюрприз – прийти на роботу і.., вловивши в очах радість (а буде справді так – впевнена) – впасти йому в обійми. «Романтик!» – дорік- нула собі. Поки поспішала до гаража фермерського господарства «Пролісок», милую- чись довгими тінями просвітлених ранню дерев, дослухаючись до віддаленого гулу автомобіля (а, може, то Богдан виїхав – і заспішила), думки не давала їй спокою – може, оте відчуття вини, що поїхала вступати до вузу у столицю. А Богдан же так просив – разом, у обласний центр. Але в той час їхньої неве- личкої сварки заковерзувала, а тепер от жалкує...Та і професія лікаря їй більше до душі, аніж агрономія... «Пробач мене, пробач, Богдане, Богданочку..!» – мо- лилося її серце. Оксана ішла селом і віталася з кожним. Такий уже у селі звичай. Прекрас- ний звичай! Адже коли люди вітаються, очі сяють добротою... Ще вчора розпитувала в матері про Богдана. Казала, точно не знаю, чи вступив до сільськогосподарської академії, чи ні, та вже приїхав і працює в фермерстві водієм. Чим ближче підходила, тим швидше йшла. Уже просто бігла. Ось і фермер- ське подвір’я. Завжди усміхнений фермер дядя Коля пожартував, що нареченого її бережуть усі гуртом. – Під вечір повернеться з рейсу. Час до вечора тягся довго. Не терпілося Оксані побачити Богдана. Чи власна провина підганяла, чи справді так скучила. І ждала б собі вдома! Так ні – якась невідома сила знову гнала її до центрального офісу фермерства. Уже під вечір на подвір’ї здалеку побачила гурт водіїв. Очима шукала тільки його. Привіталася. Запитала, де Богдан. Ніхто не відповів. Від цієї пустоти війнуло страшним холодним передчуттям. Сон знову закружляв перед очима, впивався в серце металевими кігтями... До неї з туману невідомості прямував завгар. •3. Ледве тримаючись на ногах, вийшла з дідом на вулицю. Зорі уже ви- сіялися в небі, і золоті тіні чаклували на річці. Тихо. Співають цвіркуни, десь гуде моторний човен. Навіть не віриться, що в таку ніч може хтось померти. Від цієї думки стало дуже холодно. Прогнала її. Вкотре згадувалося, як з перевер- нутої побитої машини санітари виносять Богдана – і серце обливалося кров’ю. Дід наче вгадав її думки: – Живий же, а це головне! Жилавий! – і ствердно крекнув. Зараз навіть малесеньке слово надії важило для неї багато. Уже не йшла, а бігла. Дід ледь встигав, хекав, розмахуючи руками, та намагався не відставати ні на крок. Так разом вони і добігли до лікарні. Медсестричка Людочка наче їх і чекала: – Лише на дві хвилинки... В палаті був тільки Богдан. Здригнувся, побачивши її. Обличчя почерво- ніло. Намагався підвестися на ліктях, але не зміг. Простогнав. В карих очах майнула тінь: – Ти.., – прошепотіли пересохлі вуста. Впала перед ним на коліна: – Богданочку, рідний! Тобі боляче? Заперечно похитав головою. Силувано всміхнувся. Увесь забинтований, блідий, і... таємниче-віддалений. Оксана, злякавшись темного передчуття, припала вустами до забинтованої руки: – Я така дурна. І треба ж було посваритися! Поїхали б поступати разом в обласний центр, і не трапилося б цієї аварії... – Не плач, – пальці руки ворухнулися, – А що лікарі говорять? А хіба ж вона знає, що вони говорять? Та вуста вже запевняли: – Все добре буде, говорять.! Отепер уже, Богданчику, ніяких ускладнень! Буде так, як ти говорив – одружимося і будемо разом усе життя. Погляд його усміхнувся: – Нахилися до мене, кохана... Вуста його були гарячими, аж пекли... – Іди..! Заперечно захитала головою, неслухняні сльози заливали обличчя. – Іди, я прошу тебе, іди! – рука мляво торкнулася її руки і завмерла. Оксані здалося, що він втратив свідомість. Вона закричала. В палату стрімго- лов залетіла Людочка. – Лишенько! Він втратив свідомість...Геть звідси..! – накинулася на запла- кану зніяковілу дівчину. – Все через тебе! Рознюнялась тут – йому ж зовсім хвилюватися не можна! Щемом болю здавило серце. Уже не стримуючи сліз, у страшному перед- чутті неминучого горя, вибігла з палати. Дід насупив брови: – Не плач! •4. Оксана сьогодні не поспішала нікуди. Хотілося побути на самоті. Цей сумний день належав тільки їй, бо в такий зимовий вечір, шість років тому, помер її Богдан. • 76 • • 77 • Дерева в парку стояли в інеї, урочисто-святкові і чисті. «От скоро і фініш, – подумалось, – Закінчу університет, а там...» А що там – не знала. Завжди за отим «там» стояли пітьма і невідомість... А шість років тому...Серце болить і плаче. Підійди до мене, не бійся! Для чого очі ховати, коли навкруги зима...І сніг падає на вії, падає і падає і його не спинити...Тільки глибокий сум за тобою.., бо ти не йдеш...Ти зникаєш разом зі снігом, полишивши одну на роздоріжжі мого суму... Тільки білий сніг падає і падає на мої вії, змушує заплющити очі, щоб більше ніколи не бачити тебе. Та дарма. Ти знову перед очима...Холод пронизував її, але піти звідси не було сил. Того дня також падав сніг, густий, лапатий сніг. Богдан все ще лежав у лі- карні, але майже ніякої надії на одужання вже ні в кого не було. Відбиті се- лезінка і нирки...Оперувати не можна З таким діагнозом не живуть. А серце її протестувало – вірило: «Видужає! Обов’язково видужає. Допоможи, Любове!» Щосуботи після занять приїжджала до Богдана. Німа надія світилася в очах, коли запитувала лікаря про стан його здоров’я. Одна і та ж відповідь: «На- дії мало. Але це не говорить про те, що не треба надіятися. Чекаємо донора. Якби ж встигнути пересадити нирки...», – і холодна його рука свинцево лягала на худеньке дівоче плече. Та в той день йому стало легше. Розцілувала діда за гарну звістку. Бігла через снігопад, здавалося, летить стрімко разом з мільярдами сніжинок. Богдан усміхнувся їй: – У тебе на віях сніжинки... Оксана сяяла – у Богдана з’явився рум’янець на щоках. – Мені краще...Не віриш?! – Дівчині хотілося кричати від щастя. – Я така рада, – не стрималася, – Що для тебе зробити, любий? Я все-все зможу! Обійняв. Схуд. Очі, глибоко ввалені, гарячково блищали. – Ти мій найкращий подарунок, кохана! А по хвилі попросив: – Так хочеться яблук...Пам’ятаєш, як ми у саду фермерському їх рвали торік... Обоє засміялися. Тоді сторож спустив на закоханих Рекса, а Оксана – яблу- ками по ньому, яблуками. А Богдан по ньому – яблуками, яблуками...Лишилося від них всього два. Та від собаки відбилися. Міцно притиснувши яблука до себе, бігла до Богданчика. Небо, здавалося, прорвалося. Сніг валом валив. У передпокої, рум’яна і щаслива, вийняла най- більше, червонобоке яблуко і поцілувала. Це Богдан з’їсть першим! Та її покликав лікар. Зайшла в кабінет і здригнулася...Заплакані мати і батько Богдана. Чорне горе стояло поруч. – Що, що з Богданом? – не тямлячи себе, скрикнула. Жах неминучого важкого передчуття пронизав її...Не слухаючи, не бажаючи слухати відповіді, притискаючи пакет з яблуками, кинулася в палату і обімліла...Богдан лежав спо- кійний, далекий. Обличчя було повернутим до дверей...З‑під напівзакритих повік дивилося на неї горе...Ойкнула і впала. Яблука говірливо розбіглися по палаті... Оксана здригнулася. Сніг все ще йшов. Хтось доторкнувся до плеча. – Ти?! Славік ніяково всміхнувся: – Я не хотів турбувати...Але сьогодні лечу в рейс. Мені пора...Ти вибач... Вони ішли поруч через білу завію. – Я люблю тебе, Богдане.., – прошепотіла Оксана, не стримуючи сліз. Може, вперше за рік їхнього подружнього життя, Славік позаздрив мер- твому, міцно стискаючи її лікоть. Говорило поле... оповідання Батьку, Омельченку Олексію Тимофійовичу, присвячую •1. Тільки-но ранкова чиста зоря народиться над селом – починають свою особливу розмову зі степом комбайни. Вони пливуть під сонячними легкими вітрилами, розхитуючись на золотій житній хвилі, а вслід їм тремтить на одній струні жайвір. Він то злітає у чисте небо, то знову, розпластавши крильця, падає у жита, та так повільно опускається по промінчику до житніх колосків і знову піднімається по спіралі в голубінь.. Жита вже дозріли. Важкі колоски, пахучі й стиглі, наче видзвонюють. Та чарівна музика літа, зрозуміла і дорога кожному, хто хоч раз переступав поріг золотого храму степу... Юрко впевнено сидів за кермом комбайну і радісно йому було відчувати таємничу єдність із живим хлібом. Два місяці тому він закінчив шестимісячні курси механізаторів і тепер, коли мрія здійснилася і рокіт його комбайна ме- лодійно вливається з іншими комбайнами у жнив’яну музику літа, ще більше хотілося чогось такого незвичайного, навіть героїчного, щоб утвердити себе на цій землі. Жайворонок тицьнувся крильцями у вікно кабіни.., розбудивши осяйний спогад. ... – Справді ж, Олю, у всьому в природі є подібність. Ми теж – то злітаємо на сьоме небо, то стрімко падаємо. Поглянь, ця сірокрила пташка тріпоче так довго на одному місці, – захоплено вигукнув Юрко. Він лежав у високій шовк-траві і, підклавши руки під голову, дивився на жайворонка. Його карі очі промінилися щастям, від внутрішнього хвилю- вання на високому чолі билася жилочка. • 78 • • 79 • Обхопивши коліна руками, Оля пильно дивилася на Юрка. Сині очі засміялися: – Філософ! А насправді рада була за нього, а чому – і сама смутно розуміла. Поривно обійняв її. Засміялася прим’ята трава...Може, також від радості.? Потяглася пальчиками до сонця, випростовуючись, напружуючись кожною клітинкою – боролася за своє існування. – А я б хотіла бути ось цим тендітним колосочком, – її тонка рука ледь торкнулася хиткого стебельця, – чи квіткою, чи вітром.., щоб завжди бути з тобою поруч... Радість блискавкою вразила серце юнака. Розгублено, як школярик, прошепотів: – Олю, ти.., ти мене кохаєш? Його руки обіймали її, вуста спрагло шукали її вуст. – Хочеш, будемо завжди разом? Назавжди! Чомусь стало страшно своїх слів. Може, боявся почути «ні»...Оля, нез- рівнянна його волошка, яка ні в школі, ні протягом цих довгих чотирьох років чекання, здавалося, не помічала його і... невже вона кохає?! Оля засміялася: – А ти чув, як квіти співають? Від цієї згадки всміхнувся одними куточками вуст...У кабіні стало парко. Сонце вже виглянуло з-за горизонту, визолочуючи степ. Юрко почував себе щасливим і заспівав... •2. – Підете сьогодні у нічну зміну, хлопці! Пшениця не буде чекати, доки її скосять. Обсипається. Тому доведеться попрацювати і без вихідних днів! – агроном запалив цигарку, – Хто був сьогодні у першій зміні, звісно, може не виходити. Звернувся до бригадира: – Склади, Іване, графік нічних змін! У хлопців-комбайнерів просто запитав: – Є заперечення? – Не святі горшки ліплять! – виплюнув цигарку дебелий Тура, гроза усіх тутешніх розбишак. Його пишна циганська чуприна гойднулася від подуву вітру. – Вірно, Тура! – дружно загули хлопці. – Ми до ранку не тільки норму дамо, а все поле викосимо, Івановичу! – пожартував Юрко. Анатолій Іванович поплескав його по плечу. – Справжні козарлюги! – усміхнувся, – А я б і не проти такого чуда! Та заєць теліпати язиком не любить! – А що, маєш облизня! – зареготали хлопці. ...По подвір’ю фермерського господарства, до гаража, ішла друга зміна. Важко підходили вони до гурту. Поважно привітали хлопців, Івановичу по черзі потисли руку. – Аж вени гудуть – дві норми... Я наче і сам хлібом пропах, – усміхнувся у вуса дядько Петро. Він і правда, мов залізний: міцний, коренастий, засмаглий. Про таких кажуть «З ним не пропадеш». Тура клацнув язиком: – От вам і зайці! – Знай наших! – вихопився водій Павлик. У нього ледь пробивався пушок над верхньою губою, та діло своє знає. – Ну-ну, задавака! Знай наших! – перекривив бригадир Іван Безбожний, – А наших?! – кинув погляд на свою бригаду. Щось радісно-щемне перекотилося у грудях агронома і чомусь патетично промовив: – Хлібороб – це талант! Дядько Петро усміхнувся одними очима. •3. Юрко товаришував з Турою з дитинства. Тура – це його прізвисько, кличка, бо впертий, як тур і сміливий, як чорт – а взагалі він Володя. Удвох вирішили лишитися у селі після десятирічки – це їхня кровна, з діда-прадіда професія – хлібороб; удвох працювали на одному комбайні, удвох ... покохали одну дівчину. Але перешкод один одному не чинили. Вибирала сама. – Ти додому? – запитав Тура. – Я з вами в нічну піду. – Ти ж тільки зі зміни! Зовсім одурів, – свиснув Тура, – І охота? Я б оце краще до дівок метнувся. І пропадають же такі ночі! – єхидно вколов Юрка. – Ти як іржаве колесо, – дівки та дівки.., – відмахнувся від нього, – Так мені хочеться в поле, Володько, як ніколи! Ти чув як воно співає? – Та ти і справді здурів?! – приклав йому долоню до чола, – Співає..! Тьху! Це на тебе Оля туману напустила?! У тієї теж все співає. Малохольна! Юрко не образився. А що, не забувається?! Бач, як величає, а злом добра не прикриєш! – Дурень! – кинув коротко, витягуючи «Пріму». – На краще з фільтром, – наче і не чув його репліки Тура, – Галя з Києва привезла. – Галя? Яка Галя? Ну і Дон-Жуан! – розім’яв у пальцях сигарету, із задво- ленням затягнувся, пускаючи дим кільцями, – А Зіна де ж? – Нема Зіни, нема! – зареготав Тура на весь рот, – У мене Галя – любов з першого погляду. • 80 • • 81 • Юрія непокоїла легковажність товариша, але зараз було не до дискусій: все тіло приємно нило втомою, хотілося хоч годинку відпочити перед нічною зміною, і, кинувши Турі «Пока!», пішов додому. – Так вийдеш у зміну? Заходити? Лицар! – наздогнав його іронічний голос Тури. Юрко ствердно кивнув. •4. Поле...Яким рідним воно було для Юрка! Пахне полином, м’ятою, волошками, стиглою пшеницею, вітром... Безкрає. Гарне, як кохана дівчина... Натомлене, вже деінде зоряне небо рівно коливається кривавими відблис- ками заходу на важких колосках, а ті гордо тримають свої короновані голівки: «Ось які ми!» Земля тепла, як материнські долоні, так і пригортає тебе всього. А, може, правильно Оля говорить: «Коли кохаєш, все стає набагато прекраснішим, незбагненнішим!» Комбайни пливли полем і колоски падали на коліна перед цими велетен- ськими червоними кораблями. Зерно сипалося щедрим золотом у кузови машин: «Беріть мене, люди, для вас колихав нас вітер, вам вигодовувала земля!» На небі з’явилися перші зірки, поблискували холодно, таємниче. А між ними мріяв повний Місяць. Яка ти прекрасна, українська ноче! Скрипалі-цвіркуни, медові запахи квітів... І все це потопало в потоках місячного магічного сяйва. Юрко сидів за кермом комбайна і не міг намилуватися казковістю ночі. Відчував себе зараз справжнім богом степів – від поруху і його руки залежить доля хліба: буде він рум’янитися на столах, чи ні. Коли була жива мати, любив дивитися, як вона пошерхлими, мозолястими руками розрізала білу паляницю, яка так пахла піччю і степовим вітром, що паморочилося в голові. Таке ж відчуття було і тоді, коли дідусь садовив його на плечі і брав з со- бою в поле. Опускав малого на колосисту землю: «Біжи! Біжи!» і сміявся, коли малий Юрасик плутався ноженятами між стеблами і падав у колючу пшеницю, розмазуючи сльози брудними рученятами. Аякже – ніженьки поколов! А дідусь однією рукою високо підіймав його над отим золотим чаклуванням і садовив поруч себе у кабіні комбайна. Аж заходилося від захвату маленьке сердечко! Рідне поле, ти – моя мати. Душа моя – твоя душа, і життя моє – для тебе! Враз його комбайн здригнувся, спотикнувся, як старий кінь, і зафурчав, тремтячи всім тілом. – Що трапилося, Тура? – повернув голову до свого напарника. Той знизав плечима: – Може, з мотором що...? – Чекай, гляну! Юрко легко сплигнув на землю. Хрумкнув під ногами колосок. – Виключи мотор! У нього, мабуть, попали стебла пшениці. Володька виключив мотор і розлігся в кабіні комбайна, задравши голову. – Ех, чудова у нас професія, скажу я тобі! Ти думаєш, Тура – груба скотина, то вже й відчувати не може? Е ні, брате! Не хочеться просто душу всім вивер- тати. Інколи бажається чогось такого.., незвичайного, красивого, щоб сказали всі: «Оце так Володька! Герой!» А тобі не хочеться стати героєм? – звісився він із кабіни усім тілом. Юрко нічого не відповів. Може, не розчув, а, може, ніколи було відповідати. – Ну як там, норма? – невгавав Тура. – Яка там норма! І раптом мотор кашлянув... раз, вдруге, і відразу ж розпачливий крик, повний болю і жаху, вирвався десь з-під землі, розпанахав груди Турі, вирвав серце. «Нене моя рідна, як же це я? Як?!» Він рвучко виключив ненароком включений мотор, який тріпотів іще, наче поранене серце, і стрибнув на землю. Юрко щосили рвонув на себе руку. Барабан крутнувся назад, наче не бажав її відпускати, а тоді почувся приглушений, скрегітливо-страшний хрускіт кісток і зойк рваного м’яса, і Юрко, скрючившись від болю, сліпими очима дивився на оце криваве страховисько, що теліпалося на його лікті. Його вжахнула думка, що не вирвав би він руку зараз – і його змолотило б на клапті. Блідий, побілілими від болю губами щось наче хотів сказати. Широко розплющені очі під фарами комбайна наче світили почервонілими білками. Заюшена кров’ю, спотворена рука безвільно звисала, і кров лилася на перелякані колоски. Юрко був справді страшний! У тому місиві важко було щось розпізнати: пожовані кістки, пальці... Тура дико закричав і, затуливши обличчя руками, впав перед другом на ко- ліна. Здавалося, навіть комбайн затремтів, злякано заблимав фарами. – Юрчику, як же це? Юрку! Як? Тура тіпався, як у пропасниці, торсаючи друга, наче той уже помер. – Убий мене, гада! Вбий, Юрку! Він рвучко відірвав рукав від своєї сорочки і намагався перев’язати, зупинити кров, але його руки тремтіли, а кров ще сильніше заструменіла з відкритої рани. Сюди вже бігли люди. Попереду всіх – єдина серед комбайнерів жінка – тітка Настя. Розмахувала хусткою, кричала щось Пилиповичу, огрядному водію, який, важко відсапуючись, ледь встигав за нею. – Ой, лихо ж ти моє! – кинулась вона до блідого Юрка, що ледве стояв на ногах. Якось грубо відштовхнула Туру і заголосила: – Пальчики ж мої, пальчики! – Затужила не своїм голосом, підбираючи шматки пальців із потолоченої закривавленої пшениці. І, наче чайка, забилася над ними: – Та не розкисай! Не розкисай ти, бабо! Перев’яжи хутко! – прикрикнув на неї Пилипович та помітивши, що і в нього руки тремтять, засунув їх до кишені. • 82 • – І як же це ти, Юрку, як?! – наче у себе шепотів, шипів Тура. – Ти тримайся, козаче! Тримайся! – Пилипович підтримував Юрка попід руки. – Нічого, дядьку.., – шелестіли його губи, силуючись у посмішку. Тітка Настя нарешті перев’язала руку. Збіглися майже всі комбайнери. Одерев’яніло дивилися на нещасного. Якби то сон! Тура розхитувався, мов підрубане дерево. Блідий, страшний, здригався від кожного стогону Юрка...Раптом він дико ойкнув і впав перед людьми на коліна. Щось тваринне, чуже світилося в його очах. – Винен я! Винен! Але я ненароком.., люди добрі... Схопившись руками за голову, бився у непереборному страху між пола- маних колосків, з яких стікала кров. – Годі! – штовхнув його чорний, як гора, Пилипович. На Туру дивилися люди і не бачили його, не чули, не хотіли ні чути, ні ба- чити, як не могли повірити в те, що сталося. – Допоможіть! Треба ж негайно везти в лікарню! – покликав хлопців Пилипович. Обережно, мов дитину, посадили Юрка в кабіну машини. – Сльозами горю не зарадиш! – тихо прошепотіла у натовпі тітка Настя, витираючи сльози. •5. Крізь квітчасту хустку уже проступила кров. Мовчки, як на похоронах, стояли всі біля машини. Юрко знепритомнів од болю. – Їдь уже, їдь, Пилиповичу! – загорланив раптом Тура. І коли машина задвигтіла і поволі покотила полем, все далі і далі віддаляючи свій глухий стогін, наче до самого себе Тура процідив крізь зуби: – Косити треба..! Косити! У його голосі було стільки розпачу, що комбайнери здригнулися. Очі їх, руки, губи кричали: «Винен! Винен! Винен!» І щоб не чути, не бачити їх, Во- лодька, затуливши вуха руками, кинувся у кабіну свого осиротілого комбайна, наче до рятівного човна. Та і поле німотно кричало: «Винен!» І нікуди не втекти, не сховатися від цього крику, від самого себе. І поки хлібороби йшли до своїх польових кораблів, комбайн Тури, як скажений, не- об’їжджений кінь, уже мчав по темно-червоному полю і зерно, криваве під місячним сяйвом, наче марево, сипалося у бункер. Тільки один Місяць дивився холодно і байдуже, вихоплював із дзвінкого неба зорини і жбурляв їх назустріч земним зоринкам-зернам нескінченним феєрверком зорепаду. І робота кипіла на всій землі. Вона з муками і втратами родила солоний хліб насущний. Жар-птиця або Я буду тебе пам’ятати... • 84 • • 85 • Для того, щоб вилити на папір все, що хочеш, потрібен відповідний настрій. Мені хотілося б написати багато дечого, але крім любовних історій нічого більше не виринає з душі... Жар-птиця Як завжди самовпевнено, з іронічною посмішкою на ледь припухлих по-дитячому вустах, яка свідчила про його честолюбство, Дмитро зайшов у тан- цювальний зал. Він виріс у закарпатському селі, звик до простоти і сердечності. Був безлицемірним і дуже обережним. Прискіпливо оглядав гамірливий натовп есересерівських туристів. Врешті сміливо продерся аж у середину танцюючого кола. Тут завзято витанцьовувала майже вся їхня група. Он тільки та чорнява симпатюля була незнайомою йому. Танець скінчився, і зал загудів, – хоча не можна було сказати, що танцювали мовчки. Говорили хто про що. Найжва- віше – ділилися враженнями про екскурсію по Дубровнику. – А мені зовсім не сподобався славнозвісний фонтан, оспіваний поета- ми, – долетіли до нього слова незнайомки. – Це ж чому? – перепитала її вчителька Ольга з його групи. – Я скільки про нього начиталася та наслухалася, що вимріяла справжню казку.., а він такий сіренький, буденний... – Все ясно! – констатувала Ольга, – Фантазерка! Твоя уява вчинила не по-дружньому. – Завжди, коли розходяться мрія з реальністю стає прикро. Дмитра здивувала така смілива думка незнайомки і страшенно захотілося втрутитися в розмову, ляпнути бодай що, аби тільки заговорити з дівчиною. Вона, здалося, теж помітила його, бо не раз ловив на собі зацікавлений погляд її блакитних очей. Чомусь від тих поглядів стало тепло на душі. Він завжди користувався неабияким успіхом у жінок і, мабуть, якби не звернула на нього уваги, зачепила б його самолюбство. Задоволений і самовпевнений, уже з пер- шим акордом музики галантно запросив її на танець. Зашарілася. Певно, чекала на це запрошення. Мелодія була надзвичайно чарівною. – Це мелодія Франціса Лея, – шепнув красень їй на вушко. Знала це і без нього. Всміхнулася. Ствердно кивнула. – А ви із якої групи? – Із закарпатської. А ви? – Із київської. – А ви бували у наших краях? Вона заперечно похитала головою. – О, ви багато втрачаєте! – вигукнув він, – Це казка, яка ніколи не розхо- диться з дійсністю. Останні його слова примусили навіть почервоніти. Не надала цьому зна- чення. Дмитрові було приємно, що з нею так легко про все говорити. Кожен наступний танець був їхнім! До кінця вечора знали одне про одного майже все. Вона любить музику, подорожувати. Він – теж. Розмова велась невимушено, як буває при несподіваній взаємній симпатії. – Ви живете у селі з батьками? А не сумно вам? – підняла брівки вгору. – Що ви?! – здивувався, – Моє село – це чарівна троянда серед Карпатських гір і лісів. А батьків я так люблю, що не уявляю, як би я жив окремо! Та і моя допомога їм дуже потрібна. Старіють... – схаменувся, – А чому це ви говорите мені «ви»? – А ви мені... Засміялися. – Давайте на «ти». Згода була взаємною. – То як вас звати? – запитав. – А вас? Засміялися. – Щось не виходить з переходом на «ти». Мене звати Дмитром. А вас.., вибач, тебе, чарівна дівчино? – Ярослава. – Чудове ім’я! Я чомусь так і думав, – впевнено збрехав Дмитро. – У над- звичайної дівчини і ім’я повинно бути незвичайним! – Ну прямо і незвичайне... У залі стало зовсім душно. Літня вечірня спека середземномор’я давалася в знаки. Дмитро, ніжно взявши Ярославу за лікоть, запропонував «ковтнути трішечки свіжого повітря». Ніч була чудова! У чистому, без єдиної хмаринки небі сіяли яскраві зорі, що звільна бовталися в Адріатичному морі, а круглолиций Місяць поважно роз- гойдувався на високому кипарисі, що довірливо тулився до кам’яного корпусу їхньої турбази, яка, здавалося, звисла над самісіньким морем. – А от за кордоном я вперше, – розвів руками Дмитро. – Давно мріяв про таку поїздку. Вабили таємниці, принади Адріатичного моря, кипариси, олеан- дри, ну і звичайно ж – романтика. Та, по правді сказати, не дуже люблю їздити. – А я люблю дорогу. Мама колись пожартувала: «Якби ти була не моя дочка, то сказала б, що ти і народилася в поїзді.» Та і професія в мене непосидюща. – Певно геолог? – поцікавився. – Ні, гірше! – Тоді журналіст. – Швидко вгадуєш. – Але чому ж – гірше? – розвів Дмитро руками. • 86 • • 87 • Ярослава мимоволі посміхнулася щирому здивуванню. – А ти спробуй сам і скажеш. Буває, так натомишся в дорозі, у розмовах з людьми, що кинула б усе і тікала світ за очі. Та на ранок схопишся і вже ні про що не думаєш – тільки про майбутній цікавий матеріал. От тільки жаль, що не про все, що хочеш, можна написати... У цю чудову ніч їй аніскілечки не хотілося вдаватися до філософських міркувань і вона пожартувала: – Професійна таємниця!. – Заздрю я тобі... – Заздриш? Але чому? – Через романтику, мабуть, – знизав Дмитро плечима. – Тут теж різко розходяться уява і дійсність. З моря повіяв прохолодний вітер і Ярослава мимоволі зіщулилася. – Не люблю ховатися отак од вітру. Він тоді наскрізь пробирає. Пішли краще до моря, йому назустріч. – І він стане і для мене другом? – підхопився Дмитро. – Стане. Ярослава легко збігла східцями вниз. Вони виходили на широку міську дорогу, яка вела до моря. – Наша турбаза забралася на саму гору! – підняла голову Ярослава. – Як недоречно якийсь архітектор волею своєї уяви закинув будівлю аж на самісінький вершечок. Поглянь, зараз вона здається похмурим велетнем із совиними очима. Дмитро хотів щось відповісти та задивився в її бездонні очі і ...потонув. Доторкнувся рукою до чорних локонів, які синьо вилискували у місячному сяйві. Її вуста напіввідкриті, звабливі... – Швидше! І раптом злякався того нестерпного бажання і сам задер голову. – Фортеця, а не турбаза! Ярослава пирснула: – Так прозаїчно! До моря бігли. Воно переливалося сріблом лискучих хвиль. Наче величезний тюлень. Дихало важко і зморено. У своїй нескінченній загадковості здавалося ласкавим і добрим. – Глянь, на хвилі зірка вмостилася, – радісно скрикнула Ярослава.. – Та враз на неї набігла довга тінь – то пролетіла чайка. Спинилися аж біля самої води. Ноги грузли в пісок. Ярослава сміливо зняла босоніжки. Обережно опустила ногу у воду. – Холодна, – висмикнула ногу. – Не дуже і холодна, скупатися можна, – зрадницьки посміхнувся Дмитро і штовхнув дівчину в воду, хапаючи в оберемок. Вона запищала та швидко вислизнула з його чіпких рук і заходилася бриз- кати на нього. – І справді холодна! – зареготав хлопець, відскакуючи подалі. – А врешті-решт скупатися можна! Ти як? – зазирнув у її очі. – Я – за. От тільки без купальника, – зніяковіло промовила. – Нічого. Зараз темно, а я ще й очі заплющу. – А я тебе не боюся! Страшний який. Це я так сказала, аби ти не злякався! «Ну і штучка, мабуть, – подумав Дмитро, – З такою не заскучаєш. Але чим же вона мені так подобається? Чи не закохався?» – Ні! Дурниця! – Що дурниця? – перепитала Ярослава. «Тьху ти! – вилаявся в душі, – І прийдеться ж услух подумати!» – Дурниця, кажу – не злякаюся! Ярослава пересіпнула плечима. Чи справді сприймає мої слова за чисту монету, чи прикидається? Та вже командувала: – Ну! Кругом! – Ладно! – нехотя одвернувся Дмитро, – Уже? – Не оглядайся, доки не порахую до десяти! А сама, високо піднімаючи ноги, відчуваючи, як тіло враз стало «гусячим», пробралася до великого каменя, що круглів метрів за два від берега, і сховалася за ним. – Уже! Легінь оглянувся. Нема! Ніде нема! – Уже встигла сховатися?! От чортове плем’я! А тепер шукай її, гасай берегом, як дурний, ще, може й «ау» кричи...Та, все ж, переборовши бунт свого серця, лагідно покликав: – А‑а-у! Ярославочко, де ти? Мовчання. Тільки хвилі, наче ласкаві живі звірі, шиплять... – Ну ти як хочеш, а я пішов у море. І, насвистуючи ні те, ні се, ступив у лагідні хлюпотливі хвилі. І тут його зненацька обдало таким холодним потужним феєрверком срі- блястих бризкіток, що він од несподіванки аж остовпів. – Ах ти ж вредне дівчисько! Ось я тобі покажу! – І кинувся до каменя, де за фонтаном бризкіток реготала Ярослава. – Це тобі перше хрещення морем! Щоб запам’ятав! Ніяк не міг підступитися. – тільки кумедно вимахував перед собою рука- ми. Та таки прорвався через цей дикий обстріл і звалив дівчину у перелякане сяйво хвиль. – Обережно, втопиш! – відбивалася щаслива Ярослава, яка насправді встигла ковтнути солоної води. • 88 • • 89 • Його руки міцно стиснули її тіло і від того стало млосно і страшно. «Невже я закохалася?» Після розлучення з Вадимом у серці залишилося лише презирство до всіх чоловіків, невіра у справжні почуття. – Ану, велетню, пазурі прибери і негайно! – намагалася перетворити все на жарт. «А раптом це і є кохання...» – затріпотіла у серці заніміла Жар-птиця. Доплили аж до мілини. Вона лягла горілиць на темно-зелені хвилі моря, доторкаючись тілом до гладеньких морських камінчиків. Лежала тихо-тихо, наче боялася сполохати оту Жар-птицю. Нахилившись, поцілував її солоними губами у щоку. – Геть! – засміялася вона. Дмитро відскочив та за мить бризкітки з його руки знову полетіли на неї. – Ану не бризкайся! У мене ж буде повно піску у волоссі... А натомість так захотілося знову відчути оте тривожно-млосне завмирання серця, тому примирливо додала – Ну годі вже! – Нічого! Розчешу! – невгавав Дмитро. Місяць опустився нижче. Здавалося, брів по коліна у воді і від того вода наче потепліла, бо коли Ярослава піднялася з хвилі, змиваючи зі спини пісок, то стало так холодно, що знову з вереском кинулася в море і, легко змахуючи руками, попливла. Дмитро швидко наздогнав дівчину, схопив в оберемок і, обе- режно притискаючи гнучке і сильне тіло, як найдорожчий скарб поніс на берег: – Все! Ходімо у нашу фортецю, бо і додому не пустять! Така вже у людей звичка називати домом навіть короткочасну «обитель». Іти обом від моря не хотілося. Ніч, пропахла морем і зірками, таємниче пригортала. Пестила. Ярослава чимчикувала босоніж, розмахуючи босоніжками. Сукня прилипла до мокрого тіла, окреслюючи його бездоганні форми. З волосся скрапували крапельки води. – Обережно! Не поріж ніжки! – турботливо попередив. – Не бійся! Я люблю ходити босоніж, – згадала раптом, як у дитинстві бігала по м’якому прохолодному споришу... – Це цивілізований пляж, – наче вгадав її думки, – тут може бути все. – Не вказуй! Не люблю! Чомусь стало ніяково, що дозволила себе поцілувати. І хоча у тому невин- ному поцілунку у щічку нічого особливого не було, все ж сердилася на себе за слабкість. Дмитро взяв її за руку і ...несподівано поцілував: – Які холодні пальці... Троянди З того вечора бачила його очі скрізь – в їдальні, в танцювальному залі, на морі і навіть уві сні. Але хлопця ніде не було. В їхньої групи був власний маршрут. Але він встиг передати їй записку «Зустрінемося знову в Дубровнику. Там наші групи будуть в один день. Цілую. Дмитро» Ох, оте вже «Цілую...»! Відвертість і його самовпевненість змусили її спалахнути, а серце вистукувало: «А до Дубровника ще цілих два дні!» Час тягся дуже повільно, навіть увечері, коли вся група збиралася біля вог- нища. Сьогодні святкували день народження веснянкуватої, мабуть наймолодшої з усіх, Іринки. Ярославі було весело, бо її тішила думка – завтра Дубровник. – Хіба ти не віриш мені, Ярославо? У мене любов з першого погляду, – шепотів їй на вухо уже добряче напідпитку високий атлет Іван. Вона ледь всміхнулася. І треба ж такому вродитися! Вчора клявся у любові золотокосій Іринці, а сьогодні їй... Шила в мішку не втаїш! – А що каже Іринка? – перепитала пошепки. Він зашарівся та вмить отямився: – Брешуть! Не вір! Вона мовчки байдуже кивнула головою. Хіба їй зараз не все одно? А Дмит- ро? Може, і він такий...Ні, Дмитрик не такий! Але чому ж не такий? Бо вона закохалася і боїться собі у цьому зізнатися..? Біля вогнища розпочалася дискусія про любов. Ярослава прислухалася. – Кохати можна тільки один раз! – як відрубав керівник їхньої групи, уже сивіючий Станіслав Петрович, голова місцевкому якогось київського управління. – Хто вам таке сказав? – не стрималася Ярослава. Всі глянули здивовано на неї. Як можна заперечувати керівнику, наче го- ворили їхні очі. Він же таку характеристику напише! Червоні язики полум’я бігали по її обличчю, перетворювали світлу сукню у кармінову, яка так пасувала їй. – Є такий вислів якогось фылософа: « Людина живе доти, доки вона кохає. Якщо не кохає, то існує». На мою думку, кожна любов чи захоплення – прекрасні, і якщо вони чисті і відверті.., то чому б не кохати... – А як же під час війни..? Проносили святу любов через вогненні роки і вона не згасала, – обурився Іван, – Одна-єдина, на все життя... – Все залежить від обставин, від людини та її совісті, і певною мірою – від чесності у почуттях, – не здавалася Ярослава. – Облиште! У цих журналістів завжди якісь причуди. Всі вони ліричні натури і страшенно неправильно розпорошують дорогоцінні скарби серця..! Ярослава почервоніла. • 90 • • 91 • – І це говорите Ви, керівник групи?! Ви, напевно, переоцінюєте себе, дозволяючи ображати інших... Стало тихо. Тільки хмиз потріскував у вогнищі. – Я вас дуже прошу, не сваріться...У мене ж такий день.., – благально вимовила іменинниця Іринка. – Добре, – погодилася Ярослава, – Це всього-навсього дискусія! Їй тепер стало все одно. Тут ні з ким дискутувати – одні бояться правди, інші – керівника. А завтра буде Дубровник! Їй стало раптом страшенно весело і вона, піднявши келих, виголосила старий студентський тост: – Щоб ми жили на землі! Уже у кімнаті проговорилася своїй одногрупниці Валентині, що «у душі все бринить від кохання». Повновида, завжди врівноважена лікарка із Запоріжжя запалала неабиякою цікавістю: хто він, як познайомилися і що далі..? Надмірна цікавість – риса чи не кожної жінки. А цій – тільки б перемити зараз дівчині кісточки. Ярославу вчить-вчить життя не ляпати язиком, а вона знову наступає на ті самі граблі. От біда! «Годі, Валю! Я просто так сказала. Хто зна, що буде. Спи!». Та лікарка ще намагалася дізнатися, які в нього очі, ніс, зріст і т. п. Тому Ярослава вдала, що спить, зарившись у подушку обличчям, усміхнено проше- потіла до самої себе «все в душі бринить від кохання...» Дубровник зустрів дощем. Всі посмутніли, бо погода прямо пропорціональ- но впливала на настрій відпускників. Та вже до обіду небо вияснилося і тепле червневе сонечко засміялося в кожній квітці олеандрів, середземноморських акацій, затремтіло на радісних крильцях пурхаючих на клумбі метеликів і загра- ло у веселці над морем...Гарно...Хотілося розкрилити руки і летіти стрімголов у цій симфонії життя. Ярослава ішла з Валею до їдальні, а серце завмирало від навколишньої краси. – Глянь, хто йде! Оце так зустріч! – вигукнула раптом Валентина, – Закар- патці! – і вже голосніше, до них: – Ви вже з їдальні? Гурт приязно закивав, а Ярослава здригнулася від несподіванки. Дійсно закарпатці! Але Дмитра між ними не було. Мабуть, ще в їдальні! Стали в чергу. А серце затріпотіло, запанікувало у грудях на все місто: «Ти де? Я тут!» Хтось раптом торкнув її за лікоть. Обернулася і Жар-птиця зняла лемент, ґвалт: «Від- пусти мене! Я люблю свободу!» Вуста прошепотіли: «Ти?!», а очі сором’язливо промовили «Я так чекала!» – Я! – просто відповів Дмитро, щасливо усміхаючись. – Я чекатиму тебе он біля того каменю! – вказав рукою обабіч корпусу, доторкнувшись її руки. У їхніх руках наче забилося спільне серце. Апетит як рукою зняло. Валя пошепки констатувала: – Їж уже! Ти зовсім не вмієш конспіруватися. Аж сяєш! Тут же і дурень зрозуміє, що з тобою коїться... – А мені боятися нічого і нікого, – як відрубала, – Я не злодій! – Згодна! Але люди дуже заздрісні. Щастя нині – дефіцит. Його крадуть, перепродують, паплюжать. – А я сильна! – Ха-ха! Всі сильні! – Відстань зі своїми вказівками. Не вмію я ховатися по закутках. Хай заздрять! – Ну і дурна! – пересіпнула подруга плечима. Дмитро чекав. Побачивши Ярославу, підвівся з каменю і пішов назустріч. – Ти така гарна! Ще гарніша, ніж давно-давно... На них вирячилися цікаві. Та закохані нікого не бачили. Ярослава засміялася: – І ти – давній-давній... Я тебе знаю ще з минулого століття. – Не підемо на море? – змовницьки прошепотів на вушко. Раптово почервоніла: – Не підемо. – А пішли-но до мене! Я тобі сувенір приготував! – Ідем! Кімната, у якій поселили, була затишною, вся залита сонцем. Розрахована на двох чоловік. А на полірованому столі стояли у вазі гордовиті червоні троянди. – Це для тебе! – урочисто проказав. – Для мене? – а очима питала – звідки, мов, взялися... – З клумби, раненько-прераненько.., – наче прочитав її думки, – Та ти не переймася! Вони самі в руки напросилися.., – в очах забігали веселі зайчики. – Ти снилася мені. Я так за тобою скучав... – І я... – Я повинен тобі сказати, що... – Не треба! – затулила його вуста долонькою, – Потім. Нічого не говори. Вона обняла його і вмить гаряча хвиля пробігла тілом. Струм бився у кожній клітинці. Не змовляючись, дивлячись один одному в очі, Ярослава і Дмитро зривали з себе одяг і жбурляли прямо на підлогу... «Мила!», «Милий» – шепо- тіли спраглі їхні вуста. Дівчина, обпікаючись обличчям об його гарячі вуста, втрачала голову від пристрасті, пірнаючи свідомо-несвідомо у киплячі хвилі туманної невідомості, забувши і про дівочу гордість, і про обережність. Він підхопив її на руки. – Ти – справжня красуня! Боже, ти фантастична! Я буду тебе пам’ятати все життя! – Я теж! Зі мною такого ніколи не було! Обережно, як щось найдорогоцінніше, поклав її на ліжко, обпалюючи поцілунками все її тіло. Потім жадібно припав довгим поцілунком до її вуст. • 92 • • 93 • Земля вже давно втекла у них з-під ніг. Тільки цікаве тепле щасливе сонечко підглядало за ними у вікно. Але вони були щасливішими від нього. «Дурни- ці! – наче шепотіло воно, – Я – це ви, ви – це я. Ваші руки – політ до мене!» – Ярославо, невже це я? – шепотів розпашілий Дмитро, – Невже це все відбувається зі мною? – очі його сяяли. Вона здивовано подивилася на хлопця. Про що це він? А він збуджено продовжував: – Ти – моє диво! Я вже поховав себе... Два роки тому я опромінився... По- трапив у радіаційне пекло... Лікарі врятували, а от про.., – замовк, – сказали, що лікування безнадійне. Думав – покінчу з життям. Рятувала надія. – Ти живий і сильний! І будеш жити довго-довго! – прошепотіла вона, збагнувши все, – Я люблю тебе... – Я люблю тебе! Це чудо! Ти подарувала мені життя! Я щасливий! – ці- лував її. Потім пристрасно розповідав, що закохався в неї з першого погляду, коли побачив у вечірньому клубі, що тоді огорнула серце величезна радість надії на щастя і що тепер не втратить її ні за що! Пестощі, наче сонячне проміння, наповнили тіла, серця. Хотілося вірити, що саме так і буде і що вони знайшли своє щастя, свою долю. Дмитро підійшов до столу, дістав із пачки сигарету і смачно затягся. – Вибач! Я зовсім збожеволів! Прошу! – простяг їй цигарку. Вона жадібно вдихнула дим. Все, що відбулося, було незвичайним і для неї. Тепер головне, щоб її коханий повністю повірив у себе. Його питання лилися на неї, наче дощ «Як? Чому? Чи любить.» – Причепа! – засміялася, – Ти справжній чоловік і будь щасливий від того! ...Треба було йти. Усі, напевно, радісно бовталися у теплих морських хви- лях, загорали на сонечку. Хлопець допоміг Ярославі вдягтися. – Візьми квіти, будь ласка! Занурилася обличчям у запаморочливий запах троянд, свіжих, прекрасних. У глибині пелюсточок ще тремтіли крапельки роси. – Дякую! Через двадцять хвилин зайдеш за мною. Ми у 33 кімнаті. Піде- мо ж на море? Він обійняв її і кивнув. Тепер, коли за нею зачинилися двері, полегшено зітхнула. Але чому стало важко? І раптом зрозуміла, якось гостро, усім серцем відчула, що з цієї миті втрачає його назавжди, бо для нього зараз головне не вона, не кохання, а він сам, власне чоловіче самоствердження... Вона кинулася назад і затарабанила кулачками в двері. Дмитро здивувався, відчинивши: – Ти?! Щось трапилося? Ярослава обхопила його руками за шию і, обсипаючи обличчя поцілунками, шалено шепотіла: – Повтори ще раз – ми будемо завжди разом? – Заспокойся! – витирав їй сльози, – Дурненька! Звичайно ж – назавжди! Ти така класна! Оте «класна» збурило у ній несподіваний протест і гнів. Розмахнувшись, ляснула його по обличчю. – Ми будемо разом? – повторила ще раз, пильно дивлячись йому в вічі. Запала мовчанка. Здавалося, це мовчання – вічне. Пристрасть встигла охолонути. Їхні серця билися, здавалося, на весь світ. – Ні.., – твердо і спокійно промовив він, – Іди переодягайся, підемо на море! Філософ Пляж був переповнений відпочиваючими. Як кажуть, ніде голці було впас- ти. Море реготалося чи то від цієї тісняви, чи то від власного всесилля, що ось воно, владне над кожним, бачить наскрізь усіх – їхні думки, мрії, надії і якщо захоче – розжене точнісінько так, як зібрало зараз усіх докупи. Просто треба попросити он ті важкенькі хмарки потрусити на пляж дощиком, а веселого вітерця – позганяти сюди інші дощові хмарки. Отаке воно всевладне! Сонце засміялося, сміх переростав у регіт, тріумфуючий і зловісний. Вітри збирали хмари докупи, трясли ними над морем, затуляючи сонце. Полився дощ. Розби- ралася буря. Все навколо враз потемніло, тягнучи з небес, з моря страх, який ще пручався, чіпляючись за кволі надії. Та, врешті, хмари почали битися лобами одна об одну, викрешуючи живі блискавиці. Грім гуркотом наповнив простір... Хвилі сердито викидали на берег тіла. Бульби дощу підскакували все вище. Ярослава не хотіла підкорятися бурі; розпластавши руки, трималася на хвилях, ковтаючи прохолодні краплі зливи, перекидалася з боку на бік. Добре, що дощ. Ніхто не помітить її сліз. Дмитро міцно вхопив її за руку. Враз море високо підкинуло їх на гребені величезної хвилі, залило обличчя солоною водою, яка здавалася уже гіркою, потім рвійно опустило у темно-синє провалля, знову підкинуло і понесло, понесло. Ярослава не встигла навіть злякатися, як могутня нова здоровенна хвиля з реготом, під акомпонимент грому і блискавок, викину- ла їхні тіла аж на прибережну гальку. Тіло проїхалося по гострих камінчиках та мушлях, які, здавалося, ріжуть на частини. Але Ярославі не було страшно. Море зараз було її союзником, воно вибивало з неї, з нього щойно розквітлі надії, воно насміхалося: «А що, надовго вистачає людської пристрасті? Все може змінитися миттю, як от і я...» – Ох, ще бебехи повідбиває, – засміявся чомусь Дмитро. – Воно ж насміхається з нас! Дивись, що виробляє, – реготала тепер і Ярослава, вказуючи рукою на тих, хто ще в різних позах безпомічно бовтався у синіх-пресиніх хвилях, – Ти тільки поглянь, що море виробляє! – невгавала • 94 • • 95 • дівчина, – то жбурне на гальку, то знову, як корова язиком злиже і закидає подалі від берега.. Ярославу також підхопила сильна хвиля. Вона навіть не встигла схопитися за сильну руку Дмитра. Хвиля накрила її з головою. Та враз його дужі руки вихопили її у сердитої води і винесли на берег. Вона лежала на піску, мокра, безпомічна. Злива періщила як батіг. Дмитро притис її до себе. Вона довірливо поклала голову йому на плече. Тремтіла. Стало холодно. Почуття то злітало до небес різнобарвною Жар-птицею, то па- дало на землю, розбиваючись на дрібнюсінькі солоні крапельки. Але у серці ледь-ледь, обійнявшись із образою, бився промінець надії. Він був сильним, бо, піднімаючись до хмар, здавалося проганяв їх, вивільняючи сонце з темного полону. «У природі все готове», – говорила її мама. – Ти скучаєш за рідними? – невпопад спитала, бо він якось обмовився, що дуже прив’язаний до родини. – Дуже. А у тебе є батьки? – Так, але я погана дочка. Від них вимагаю багато, а сама не віддаю їм належне. Вони зачекалися внуків, а я навіть нареченого не маю... – Що – і не було..? – Був, – спогад стиснув горло, стало важко дихати, – Важко те згадувати. Неможливо! Облиш! – сердитим голосом наказала. І він зрозумів, що доторкнувся болючої рани. – Заспокойся. Вибач. Я не хотів. Вона заплющила очі. Сонце уже безсоромно пекло. – Я дуже люблю своїх батьків, особливо матір. А батько у мене мовчаз- ний, тихий, роботящий і дуже любить маму... А вона просто чудесна! Всі, хто знає нашу сім’ю, так і говорять «нерозлийвода!». Мама багато горя зазнала в молодості, у німецькому рабстві була, у русі опору фашистам, втратила своє перше кохання на війні...А як вона співає.., – замислилася, – Слухай, а скільки разів можна кохати? Він знизав плечима. Його це ніколи не цікавило. – Якщо і є любов, то тільки не єдина на все життя... – А як же моя мати? – заперечила йому, – Вона досі кохає того...Мені аж моторошно стає, коли вранці каже, всміхаючись: «Приснився...І такий, як колись...» Я вже знала, що від цього сну у неї буде весь день гарний настрій. – Він загинув? – В тім і річ, що ні...Живий. Приїздив. Просив навіть пробачення. Молив повернутися. Та вона відповіла, що пізно, що тепер несе відповідальність за чоловіка, який її дуже любить...Та і дітки теж...Вона горда і чесна з усіма. А любить же його, знаю! Я помітила, коли вони зустрілися біля школи (а я у бузку заховалася, випадково, не спеціально), як у неї тремтять руки... – Сам прийшов??? – Сусід вигукав. Сказав «Тебе чекає він...Вийди.» – А батько знав? – Так. Він знав, яка це штука любов і співчував...Вірив їй, але я бачила, як боявся її рішення. Нічого не говорив. Мовчки дивився. Курив...А коли зрозу- мів із її мовчання, теплого і покірного, що ніколи його не кине, мовчки обійняв і обоє заплакали. Отак..! – А чому ти не живеш з батьками? – несподівано запитав Дмитро. – Думаєш, легко їм у самоті.., на порозі старості? – Я приїжджаю, допомагаю. У мене ж у місті робота... – Ти егоїстка. – Ні. Я просто боюся морально загинути, в буденності і спрощеності. Для чого я тоді вчилася, про щось мріяла, добивалася..? – Працювала б там у школі... – Ні...Таке вже життя жорстоке, якщо ти хотів почути саме це. Завойовуючи одне, ми мусимо пожертвувати іншим... – Батьками? – У мене своє життя, у них – своє. – Я ніколи нічим не жертвую, особливо, якщо це стосується родини – Ти просто молодець! – засміялася, – Це все ідеї. Жертвуєш. Всі так. Закон життя. Інколи не розумієш цього. За все треба платити.., – замислилась, – навіть за любов. Він промовчав. Сонечко вже зовсім розігнало хмари. Пестило і зігрівало всіх. На пляжі знову стало людно. Неподалік грали у волейбол. – Підемо пограємо? Ярослава подала йому руку. Раптом в її очах промайнула зневага. – Поцілуй мене при всіх! Здивувався. – Ти що? При всіх? – Прямо тут! – насмішкувато дивилася йому у вічі. «Чудна». А вслух сказав: – Ти моя владарка! – і ніжно поцілував її у солоні вуста. На них, певно, дивилися, а він цілував її, цілував. І раптом стало страшно. «Невже ніколи не зустрінемося?» Вона вирвалася з його обіймів і помчала берегом. Хвилі билися об ноги, обдаючи сріблом бризкіток, вітер бавився розкуйовдженим волоссям. «Якщо спіймаю, значить зустрінемося...» І побіг навздогін. Коли була зовсім близько, ось, на високому блискучому камені, несподівано змахнула руками, наче крилами, і пірнула в море. «Не спіймав...» Серце лунко застукотіло. Ярослава випірнула і засміялася: – А що, впіймав облизня?! Пливи до мене! • 96 • • 97 • Дмитро поплив. – Як я люблю море! – перевернулася на спину дівчина, – Таке спокійне, ніжне, пестить тебе, наче оберігає...Страшно подумати, що десь, може, іде війна і палають міста, села, і діти помирають на руках у збожеволілих від горя матерів...Якби ж я могла віддати власне життя, лише б на всій планеті був мир, достаток і не спалахували ніякі страшні віруси, як пам’ятаєш, була колись чума... – Знайшла що згадати! Це коли було, по-перше, а по-друге, я вважаю – всі стихії, хвороби і війни послані Господом для очищення людства, планети. – Хочеш сказати, що всі вже дуже нагрішили? – Ато! Оглянься, скільки злодіїв як у владі, так і поміж простих людей, яка проституція за прихованою ширмою, як природу забруднили, тварин і птахів все меншає...Чому? – Через наше недбальство. Взяли собі в голову, що ми – гомо-сапіенс, владики природи...А вийшло – використовуємо її. Від наших «благородних» діянь все гине навколо.., – на мить замислилася, обняла його за шию, – І най- страшніше, що ні мій, ані твій героїзм нікому не потрібен! До народу ніхто не прислухається. Нас не чують.. – Або дуже тихо говоримо про це і думаємо. Дія повинна бути гучною, позицію потрібно відстоювати! – Розумний дуже! – відпливла від нього до каменю, –Я в газеті працюю. Принесла якось матеріали про...та неважливо, а редактор мені «Не можна про це...Ви що, хочете втратити роботу?» – Годі вже! Були ж в історії такі, що не боялися перешкод та заборон, – за- уважив Дмитро. – Були...У тридцяті роки, в епоху так званого «розстріляного відродження», у вісімдесяті – Василь Стус, письменники-шістдесятники... Ох, скільки ж було політв’язнів! Скількох розстріляли за патріотизм.., приписуючи «буржуазний». А що змінилося? Що? Тобі сьогодні все і про все можна говорити, тобою хтось з любові, по-доброму цікавиться?! Одне лицемірство. От ти задоволений своїм життям? Кожен зайнятий собою. Питання здавалося зовсім недоречним. – Я не замислювався над цим. Живу, як усі. Робота є, друзі є, домівка є. Що іще потрібно? – здивувався. – Міщанин! – як по обличчю ляснула. Набрав повний рот води і бризнув на неї. – Ну і філософ! Ось я тобі покажу! – оббризкував водою. – З тобою мені легше впоратися, аніж з філософією, – призналася красуня і, регочучи, натопила його, так що тільки бульби пускав. Коли вийшли з води, волейболісти розбіглися і вони попростували випити по склянці холодного пива, розмахуючи одягом. Кафе було недалеко, на при- гірку пляжу. – От я, наприклад, ніколи б ні на яку іншу не проміняв свою професію механіка, своє село, – змінив безцеремонно тему розмови, – Дивно? Сучасний хлопець, освічений, а не тікає так, як усі, із рідного села? Не думай тільки, що вихваляюся, чи приношу себе в жертву, як ти говориш, або ще гірше – вдаю героя. Ні, я просто відчуваю, що зрісся з рідною землею, що у селі я потрібен. А якщо людина хоче здійснити щось у своєму житті, скажімо, подвиг, якого ти прагнеш, то вона здійсниться і там, де перебуває. Як говорив Максим Горький «У житті завжди знайдеться місце подвигу». Та я і сам так думаю. Так що не обов’язково їхати за коштовним каменем щастя за тридев’ять земель. Він може бути поруч. Головне, не бути сліпим і ледачим, а ще – вірити в себе! Вірно? Ярослава важко зітхнула. «Цього філософа не переконати!» – Може, поруч, а, може, і ні...Бабця надвоє гадала. А ти в долю віриш? Вони піднялися сходами до відкритої тераси кафе. Мабуть тому, що зна- ходилося на пляжі, дозволялося заходити в купальниках. Вибрали вільний столик прямо біля розлогого олеандра, який поклав свої пишні квіткові віти на дах. Поруч нього квітували рожеві та білі орхідеї. До них підійшов офіціант. Молодий хлопець з терновими очима. Чорна краватка-метелик збилася вліво. Улесливо посміхнувся і простяг меню. – Нам по склянці найсмачнішого пива. Офіціант здивовано поглянув на Дмитра. «Мов, і все?» – Все! – заусміхався хлопець, – Так що ти там говорила про долю, – пере- питав і сам відповів замислено, – Доля...Це наполегливість характеру. Умієш перемагати труднощі життя – от і вся твоя доля, ні – падай! А ти думаєш інакше? Офіціант приніс пиво. Дмитро подякував. Прохолодне, апетитно пінилося. Ярослава пригубила. Терпкуватий смак обпік язика, прохолодою побіг по стра- воходу. Було дуже смачним. Може, ще і тому, що знемагали від спраги. Пили малесенькими ковточками, насолоджуючись. У голові відразу запаморочилося. – Ого! Хмільне! – констатувала Ярослава. – А я от дослідження одного австрійського професора читала. Так він писав, що ще в ембріоні свого заро- дження людина отримує відповідну програму роду діяльності, ну, як скажімо, дерево. – помітивши здивований погляд Дмитра, ствердно додала, – Звичайно ж, деталі від обставин залежать. Тобто, нам дається вибір! – Я цих професорів наслухався! – махнув рукою, – Самі до пуття не зна- ють про що пишуть. Ти ж знаєш, певно, що людський мозок вивчений лише на вісім процентів? Це все гіпотези. Одні гіпотези, не теорії навіть. Хоча доля правди і в цьому є. То нехай уже буде доля, якщо тобі так хочеться! – урочисто закінчив Дмитро. – Який же ти добрий! – зіронізувала Ярослава. За розмовами час летів швидко. Над морем повисло велике-велике черво- не сонце. Сутеніло. Хвилі поволі вгамувалися і тепер на зеленаво-блакитних • 98 • • 99 • гребенях вмощувалися чайки і гойдалися. Все навколо затихло після бурі, наче відпочивало. «Імпульсивність життя, наче удари серця, – думала Яросла- ва, – В усьому розумна природа заклала гармонію. А ми шукаємо в ній щось незвичайне, таємниче і частенько не бачимо нічого, бо розпорошуємо увагу. А до природи потрібно прислухатися... Все потрібно аналізувати. Але коли? Нам завжди ніколи1 Суєта закручує у вир буденності, втоми, лінощів.» Роздуми роздумами, а в житті все не так. Підійшов офіціант, як і раніше, усміхнений, галантний. Подав рахунок. Тепер його краватка зсунулася вправо. «Зовсім ніякої гармонії!» – чомусь зітхнула дівчина. Розрахувалися. Дмитро подав їй руку і, оглянувшись, непомітно, як йому здалося, зірвав рожеву магнолію. Усміхаючись, приклав до її волосся. – Красуня! Ярослава взяла квітку, понюхала. Тоненький солодкий аромат нагадав про трояндову кімнату пристрасті. Почервоніла. Ішли до готелю мовчки. – Я вас чекаю, пані філософе, в танцювальному залі! Ствердно кивнула, нюхаючи квітку. Чому ти такий? Цей вечір був у відпускників прощальним. Та ніхто особливо не сумував. Невимовно тяжко було тільки Ярославі. На танцювальному майданчику вона стояла трохи осторонь від усіх, обі- першись об струнку тополю. Небо розцвіло незліченною кількістю зірок, які наче бриніли з кожним новим акордом музики таємничими спалахами. Ярослава не зводила очей з Дмитра, який танцював у колі її друзів. Зараз здавався як ні- коли гарним. Чорне, як вороне крило волосся, рівно зачесане вгору, на щоках проступив рум’янець, і від того навіть очі здавалися більшими і темнішими. Як два широкі чаїні крила – брови, рівний ніс і припухлі, як у дитини, вуста.., а коли посміхався, на щоках з’являлися ямочки. Вловила себе на думці, що милується ним.. – Вас можна запросити на танець? – звернувся до неї чужий голос.. Заперечно похитала головою. Останній вечір...Чи побачимося колись? А він он як витанцьовує, наче і не було її, Ярослави, у його житті. На душі стало неприємно. ..Чорний костюм дуже пасував йому, чітко підкреслюючи високу статуру, широкі плечі. Чомусь його краса здавалася нині холодною, мертвою. І це порівняння примусило її здригнутися...З моря подув вітер і Ярослава по- жалкувала, що не одягла теплішої сукні. Але ж їй хотілося саме цю, блакитну, у якій була тоді, в перший день їхнього знайомства. Музика скінчилася і Дмитро підійшов до неї: – Чому не танцюєш? – Не хочу! А хотілося сказати «Хіба я можу танцювати з кимось іншим? Це ж наш вечір! Наш?» Він наче частково вгадав її думки. – Майже з усіма став друзями. Жаль розлучатися. – Так, – додала, – час швидко пролетів. – Не сумуй, Ярославочко, – прошепотів у вушко, – це прощальний, але не прощальний вечір, – з підтекстом сказав, – Посміхнися! А їй хотілося, щоб він сказав «Ходімо звідси...Нехай і прощальний вечір, але удвох...» І вона б відповіла «Ходімо до моря!» І бігли б стрімголов до місячної доріжки, на якій самотньо похитуються човни, ловили б у долоні нічних мете- ликів, маленьких привидів ночі, і, взявшись за руки, говорили б, говорили б... А Дмитро відчував наближення розлуки неймовірно фатально, і щоб не розчулитися раптово перед Ярославою, танцював собі на зло з її товариш- ками, тамуючи розпачний крик серця. Та це вже було занадто! Ярослава його не розуміла. Станцювала з кількома залицяльниками. Іван кілька разів пропонував їй «прогулятися». Чемно щоразу відмовляла. А Леонід аж сяяв: «Вона з ним танцює!» І згорда поглядав на Дмитра. Атлет Іван злісно позирав на суперника Леоніда, якого за високий зріст у групі називали «вудлищем» і на знак помсти розбазікував з хлопцями, що він, мов, запропонував Ярославі прогулятися, а вона «губу копилить», наче і справді не хоче, а сама, он бачте, очицями «блись-блись »... – Іване! І не соромно! – перебила його Ярослава, що саме проходила мимо до бару попити «Кока-коли». – Що ти, Ярославочко! Ні, ні! Я не про тебе! – округлив той безсоромні очі, – Я, може, хочу розібратися у лабіринтах жіночої душі. Як філософ. А ти – «не соромно»... Ярослава зміряла його нищівним поглядом і попрямувала до вільного столика. Іван тріумфував: – Змія! За столик підсів керівник групи Станіслав Петрович. Казали був, як і Іван, із КДБ. З ним – гарний чоловік, схожий на грузина. – Не танцюється? – запитав. – Відпочивається. А Вам? – У нас задушевна бесіда, – похвастався пан Станіслав, – Ти ж, здається, теж любиш погомоніти? – підколов її. В душі піднімалася хвиля холодного гніву. «Ану тримай себе в руках!» Удавано засміялася: – Щоб слово лоскотало слух, а думка – нерви. • 100 • • 101 • Станіслав Петрович спалахнув, хотів щось сказати, але простір заповни- ла м’яка мелодія вальсу і високий білявий офіцер у морській формі запросив її на танець. Вона подала йому руку. Чомусь захотілося керівникові показати язика. «Як колись у дитинстві...», – вловила себе на цій думці і посміхнулася. Відчула на собі погляд Дмитра. Він танцював із незнайомою Ярославі блондинкою і не зводив з неї очей. – Люблю тебе.., – говорили вони. – А я ні! – відповідали з-за білого плеча кітелю. – Не ревнуй! – Дурень! Офіцер м’яко натиснув рукою на її талію. Підняла здивовані очі. Обличчя його здалося вольовим, а от очі – нахабні. – Як звати Вас? – запитав. – Потім. – Чому потім? Я б хотів з Вами познайомитися... – Я люблю танцювати мовчки! Напевно, він здивувався, може, навіть образився, бо збився з ритму. Коли сіли за столик, побачила, що Іван і Леонід прямують до них. – Ярославо! Ми за тобою! – Куди? – Ідем з нашими вогнище палити! О, як хотілося їй на море! А Дмитро?! Стало так жаль чогось примарно-загадкового... Посмутніла. Це помітили всі. Офіцер, який сидів тепер поруч, прийняв цей смуток по-своєму. – Підемо! Я люблю вогнище! Хлопці переглянулися. А цей, мов, куди? Але нічого не сказали. До них підбігла Валя і, відкликавши Ярославу вбік, прошепотіла: – Дмитро сам не свій. Що ж ти витворяєш? Іди до нього! Охопила раптова злість. «Прислав! А сам не зміг.». Мабуть, тому ствердно кивнула хлопцям і відповіла: – Я з вами! Валя вклякла на місці. Здавалося, їй і мову відібрало. Побігла до Дмитра, який уже картав себе за дурнувату поведінку. Але інакше він не міг, бо відчу- вав, що бачитися їм було практично неможливо – вона проживала у Дніпрі, він – у Івано-Франківській області, та ще і почуття відповідальності за батьків та за паралізовану подругу брали над усим верх. Йому здавалося, що це нестри- мне полум’я любові потрібно негайно загасити...Але ж не виходить! Не виходить! Тому, коли Валя запропонувала піти до моря з компанією Ярослави, з охотою пристав на цю пропозицію. До берега йшли кількома групами. Ярослава відчувала, що Дмитро прийде, та гнів і образа переважали передчуття радості.. І все ж, коли Дмитро з Валею їх наздогнали, дівчина тріумфувала. Вловила його трохи знічений, але повний відчаю погляд. – А де ж хмизу дістати? – затурбувалися Іван та Леонід. – З миру по нитці – голому сорочка, – впевнено сказав офіцер, – Ану – ко- жен на пошуки! Скоро над морем злітав вогняний птах, що тремтів під вітром жовтогаря- чими крилами, кидаючи на воду довгі осяйні тіні. – Ой, зірка впала! – аж підскочили Зося з Олею. – Ну і що? – байдуже відгукнулася Валя. – Так ми ж бажання не встигли загадати! – в один голос вигукнули дівчата. – Дурниці все це, – підтримав Валентину Іван, – От приїдемо з подорожі, приходьте до мене в обсерваторію, багато дечого Вам покажу. А вже зірок та галактик – хоч у жмені набирай! – клацнув багатозначно язиком. – Базікало! – засміялась Ярослава. Потім співали пісень. Ярослава наче бачила, як широкими полями на ба- ских скакунах летять Дорошенко і Сагайдачний, як дзвенять їхні мечі в бою з ворогом... Пісня повністю заполонила її увагу і вдалося примусити себе не думати про Дмитра. Не могла зрозуміти мову його очей. Круг неї кружляли Іван та Леонід, раз-у-раз кидав погляди лейтенант, але ніхто її не цікавив. Тут були тільки він і вона, вогнище, море і небо. Нарешті, Дмитро не витримав і, безцеремонно але ввічливо відтиснувши офіцера, присів біля Ярослави. – Можна? Радісне мовчазне «так» кинуло її в жар. Кілька хвилин повагом підкидали хмиз у вогнище. Раптом Дмитро встав і простягши Ярославі руку, сказав: – Пішли он до того каменю! Ця пропозиція була неймовірною. Ні! Вона не повинна після всього, що трапилося, принижуватися, жертвувати своєю гордість. Та згадка про розлуку обпалила її і вона, тамуючи бунт серця, приклала руку козирком до очей: – До отого? – і рішуче встала. Вони ішли берегом. Ні, уже не йшли, а майже бігли, взявшись за руки, втікаючи від самих себе, від холодної неминучості. Товариство біля вогнища здивовано і покірно, заздрісно дивилося їм услід. – Вони куди? – запитав нетерплячий офіцер. Йому дивною здалася поведінка цієї імпульсивної дівчини – назбирала ватагу, а сама з кимось втекла... – Жар-птицю ловити, – засміялася Валя. А дві постаті мерехтливо мчали берегом до каменю. Тонша вискочила на нього і, роздягнувшись, плигнула в воду. Дмитро бігав по березі, щось кри- чав. До гурту не долинало жодне слово. • 102 • • 103 • – Як у кіно! – сказав Іван, – Може, і ми отак шубовснемо в воду..? – Я б ніколи не сказала, що ти інтелігент, та ще і астроном, – вколола його Валя, – Така мова... – Ах, пробачте! – запосміхався він, – Чи не бажаєте, шановні, зняти ваше коштовне вбрання і опустити свої тіла в аромат морської води..? Офіцер сказав: – Я піду, мабуть... – і піднявся. Ніхто не заперечував. Був тут чужим. Біля вогнища лишилося п’ятеро. – А я б отак усю ніч сиділа, – сказала замріяно Зося, – Як у казці... Епілог Я буду тебе пам’ятати Коли вони відійшли від вогнища надто далеко, Ярослава висмикнула свою руку. – Ображаєшся? Ані слова. І побігла далі. Вітер наздоганяв її, куйовдив довге волосся, шарпав сукню. – Я тебе не люблю! – крикнула Ярослава, тамуючи в собі непрохані сльози. Стрімголов вискочила на камінь. Стояла тепер над Дмитром високо, тен- дітна, загадкова, як русалка. – Ярославо, для чого ти так..? – А ти?! – Я ж з твоїми подругами танцював, щоб не сумували... – А я? – Думав, зрозумієш... – Лопух! – шарпонула з себе сукню і, кинувши на нього, стрибнула в море. Він бігав берегом, кричав щось. Нічого не хотілося чути. З головою пірнала у воду. Змахуючи широко руками, насолоджувалася гнучкістю свого тіла. Потім розпластала руки і задивилася в небо...Тихо...Зорі переморгуються між собою та великий-великий Місяць дивується прямо над нею. От-от – і впаде! Раптом щось слизьке торкнулося її тіла. – А‑а-а-а!!! – заверещала вона, – Медуза! Дмитро сміявся. – Тікай, бо з’їсть! Вона ішла з моря на берег, на ходу викручуючи довге чорне волосся. На віях блищали крапельки місячного сяйва.. У нічних хвилях тремтіли і зорі, і місяць, і мрії, і її тінь...Наче вічність пройшла, відколи пестив її шовкове волосся. «Ду- рень, і справді дурень! – картав себе, – Останній же вечір! А чому останній? – заперечив розум. – Для чого обманювати себе – останній... Я не зможу кинути немічну наречену...» «Та при чому тут наречена!» – протестувало серце, – Є поняття – кохання, доля!» «Ні! – вперто диктував розум, – Ні.» Ярослава здивовано глянула на мовчазного хлопця і, схопивши сукню, знову побігла. Наздогнав її аж біля Рибачої скелі. Важко дихала від швидкого бігу. Щоки її розчервонілися.. Якби ж то можна було вбити кохання втомою, презирством облити цього честолюбця... – Говорять, тут найглибше місце на побережжі, тому і риба сюди запли- ває., – сказала невпопад і раптом передчуття розлуки пронизало серце, – У нас лишилося хоч кілька годин? Глянув на годинник: – Дві години. Наче струмом пронизали ті слова, знищуючи всі докори сумління. Пів на п’яту ранку вони від’їжджали...У різних автобусах. Із Белграда будуть летіти літаком на Київ. Підійшов так близько, що чув її серцебиття. Наче боявся доторкнутися та разом з тим все тіло палало від несподіваного важкого і радісного бажання любити. Торкнувся губами її чола. – Дорогоцінна моя..! Вся вона, його несподівана кохана, здавалася бездоганним прекрасним витвором природи, який можна образити ненароком необережним доторком. – Змерзнеш. Одягнися! Вона розіслала сукню і сіла на неї. – Сідай! Його тремтяча рука ловила її холодні пальці. Ні, не лише жага близькості штовхала їх у обійми один до одного, щось більше, значніше, дорогоцінніше – бажання поєднатися назавжди з коханою людиною і ніколи не розлучатися.. Якби можна було бачити невидиме, то помітила б, як неподалік опустилася на пісок срібна птаха кохання, що розкрилила свої різнобарвні теплі сяючі широченні крила над ними, неначе хотіла захистити у їхніх серцях любов. А Дмитро цілував, цілував її і здавалося – ніжності не буде кінця. Ярослава не відштовхувала, не пручалася, повільно і тихо хилилася на гальку. – Боже, останній вечір, а я таке витворив, – шепотів він, – Пробач мені... – А ти мені... Місяць сховався за хмару, зорі засоромлено опустили у море очі. – Я люблю тебе, Ярославо! – і ті слова болісно пекли її, завдаючи неви- мовного страждання... Коли вона розплющила зволожені очі, не було її і його окремо. Були «вони». Прошепотіла: • 104 • • 105 • – Ти тоді правду сказав? Він кивнув головою. Вона не питала «чому», «для чого», тільки поцікавилася: – А ти її дуже любиш? Вона тебе чекає? – і голос її тремтів. Замість відповіді він міцно поцілував її у вуста. – Я буду тебе пам’ятати все життя... – І я теж... Над морем злетіла жовтогаряча від місячного та світанкового серпанку чайка, несучи на крилах перші промені сонця...Починався новий день. Зміст Оповідання Мужність....................................................................................4 Ватра...........................................................................................9 Про що говорили проліски.....................................................12 На морі.....................................................................................13 Анатомія одного кохання........................................................14 П’ять пальців твоєї руки........................................................17 Початок....................................................................................22 Які в тебе очі!..........................................................................23 Троє..........................................................................................24 Біла блакить.............................................................................25 Мелодії осіннього саду...........................................................26 Добрий день, дівчата!.............................................................27 А я все одно тебе люблю........................................................31 Спалах......................................................................................32 Старт.........................................................................................36 Зав’яжи мені очі......................................................................37 Симфонія серпневого зорепаду.............................................39 Як воював дід Охрім...............................................................41 Непрохана Горгона або Ще раз про кохання........................44 Будується дім...........................................................................50 Балада зеленого з синім..........................................................53 Стихія.......................................................................................55 Надія.........................................................................................59 Домінанта перевтілення.........................................................63 Образив....................................................................................66 Алгебра....................................................................................68 Невдача.....................................................................................69 З чого починається людина....................................................70 Повість дівочого серця...........................................................72 Говорило поле..........................................................................77 • 106 • Жар-птиця або Я буду тебе пам’ятати (повість) Жар-птиця................................................................................84 Троянди....................................................................................89 Філософ....................................................................................93 Чому ти такий?........................................................................98 Епілог. Я буду тебе пам’ятати..............................................102 Літературно-художнє видання Олеся Омельченко Стихія Оповідання та повість В авторській редакції Художники: Катерина Костянтинівна Полтавець Людмила Сергіївна Дворніченко Відповідальна за випуск Оксана Олександрівна Нечай Підписано до друку 22.11.2021. Формат 60х84/16. Друк цифровий. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 6,28. Наклад 50 пр. Замовлення № 292. Видавництво та друкарня «ЛІРА ЛТД». 49107, м. Дніпро, вул. Наукова, 5 Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготовлювачів та розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 6042 від 26.02.2018. dnipro.lira@gmail.com | +38 (067) 561-57-05 | lira.dp.ua