Антоне, ти виживеш!

       Відразу після закінчення середньої школи Конфеткін Антон Євгенійович пішов служити за контрактом, добровільно, у діючу армію сил АТО. Наприкінці серпня йому виповниться 20 років. Увесь час юнак знаходився в зоні бойових дій у Луганському аеропорту 25-ї Дніпропетровської окремої парашутно-десантної бригади 2 батальйону у шостій роті. Нещодавно його земляки із села Калинівка Солонянського району зібрали відповідні кошти і закупили для нього та інших воїнів-калинівчан непробивні бронежилети, каски, зібрали гуманітарну допомогу. Мешканці села постійно піклуються про своїх захисників, які, як і багато інших вояків, перед лицем смертельного  вогню постають зовсім беззахисними: без необхідного куленепробивного  воєнного спорядження.

        Люди  раділи, що хоча б чимось змогли допомогти. Але допомога до Антона спізнилася. Трапилося непередбачуване. У четвер, 7 серпня, коли активісти ініціативної групи передали цінний  вантаж в зону АТО, Конфеткін Антон, в цей же день, 7 серпня, вранці, перевозив важливий вантаж в районі Луганського аеропорту разом з іншими бійцями АТО. Антон був за кермом. Та раптом вантажівка потрапила під шалений обстріл бойовиків. Потрібно швидко сховатися, зберегти вантаж, такий важливий для сил оборони! Неподалік знаходилася споруда, до якої і побігли бійці. Антон розумів, що відповідає за життя товаришів, пропустив побратимів до схову, а сам сховатися не встиг – позаду нього, зовсім близько, розірвався снаряд…Боєць впав, стікаючи кров’ю. Рани виявилися дуже тяжкими. Та , не зважаючи на гострий біль, у голові промайнула радісна думка: «Я встиг врятувати побратимів!» - і втратив свідомість.

Болить в мені розтерзана Україна або Яким ти будеш, майбуття України?

        Сьогодні відбуваються у країні такі події, які  болять у кожному, болять і в мені.  Та і як можна залишатися байдужим  до неправди, крадійства, несправедливості і війни!

       Пам’ятаю, які надії я покладала на початку дев’яностих на майбуття нової незалежної України! Адже у часи, коли ми входили до імперії, існувала жорстка  цензура і видати письменнику власні твори можна було лише пройшовши її, на перших сторінках книги обов’язково повинні були знаходитися твори, присвячені партії, народу, а коли все те мав, треба було  стати на чергу у якомусь видавництві. І чекай собі своєї черги. Рано-пізно книга вийде. Звісно ж, поза чергою видавалися або так звані видатні, або нахабні. Але можна все-таки було видатися!

        На жаль, з часів незалежності книга може з’явитися лише за власний кошт, або при наявності меценатів, яких, ох як нелегко знайти, особливо, якщо живеш у провінції. Тоді була цензура – тепер потрібні гроші.

        Але зараз більше болить інше. З’явилося безліч невирішених питань в Україні, пронизує жах несправедливості, постійне терпляче очікування кращого життя переросло у відчай. Обіцяна правдива незалежність стала такою лише для багатих, крадіїв, злодіїв, безчесних людей. Народні депутати розкидалися більше 20 років обіцянками перед виборами і забували про них уже наступного дня. Брехня тупала слід у слід з ними. І вони це сприймали, як нормальне явище в боротьбі за власну кар’єру.  Ніщо не зсувалося «з мертвої точки». У людей, як верхи зараз кажуть, простого народу,  складалося відчуття власної непотрібності. Пробивалися до влади представники  із сумнівною совістю, які нехтували законами порядності. І ми з цим змирялися, бо розчарування посіяло байдужість. А чи не все одно, якщо правди ніде немає?! Хто до тебе прислухається, кому ти потрібен?

       І коли піднявся Майдан, наче блискавка серед темної ночі,  розквітла душа, з’явилася Надія, ожило приспане бажання боротися за самого себе, за кращу долю України. Ми віримо,  що новий уряд, новий Президент Петро Порошенко дійсно будуть працювати для народу.

Болить розтерзана Україна...

       Війна загнала свої криваві пазурі так глибоко в тіло рідної Батьківщини, що біль її відчуває кожен навіть там, де немає військових дій. Доведений до відчаю народ злякано дивиться у холодну зиму – добре, якщо у нього ще хоча б дах є над головою! Та якщо і є, то як у напівзамерзлій оселі вижити!? Газ подорожчав вдвічі, комунальні платежі – вдвічі…. Та і це нічого! Ми звикли до труднощів, звикли перемелюватися у жорнах неправди і несправедливості. Зараз головне завдання – хоча б скоріше закінчилася війна, щоб не гинули солдати. Якось у новинах телеканалу «Україна» ведуча запитала Семена Семенченка, уже народного депутата, скільки гине  воїнів. Кажуть, менше. Раніше їх гинуло по 20 чоловік на день. На що він відповів, що на блокпосту загинуло щойно 10, що гине все одно багато. А ми радіємо – менше. Та матерям вбитих не легше у непрохідному горі від того, що їх «менше»! їх взагалі вже не повинно бути! Скільки можна змагатися за владу за спиною народу народними серцями!?

Доля України

Хвилююся за долю України! Свої думки я виклала в поезії "Над Україною рука кривава ката". Ось уривок з неї, а повний варіант в розділі меню блогу "Цикл поезій".

Колись солдат наснився на все небо

В поривності нестримної атаки.

Тепер той сон тлумачити не треба:

Над Україною – рука кривава ката…

2

Світає. І надія многолика

Питанням над Вкраїною летить.

Майдан підводить стомлені повіки.

Він не заснув сьогодні ні на мить.

Він вартував свободу нашу й волю.

Не вмерла Україна! Буде жить!

Допоки є сподвижники й герої,

Ніхто мою Вкраїну не приспить!

І «беркутам» доволі з нас знущатись.

І уряду – згадати б про народ.

Якщо вже Батьківщина піднялася,

Не буде у атаці перешкод.

Фантастична драма "Зорія"

Пропоную Вашій увазі уривок зі своєї фантастичної драми "Зорія"

Пролог "Зорії"

Могутнім і сильним грифом,

                                          що хижо здобич шукає,

                                          думка моя не спокійна

                                          забилася крильми у стіні.

                                          І страх не давав спокою.

                                          Ішла по льоду тонкому:

 лякають космічні війни,

Інтерпрес* не мовчить.

Людині потрібна Віра.

Без Віри не можна жити!

Світи ж паралельні б’ються,

невидимі не здаються,

майбутнє з минулим в сварці

у поясі радіацій.

Повітря замало стало…

В травневім саду блукала .

Цілує ноги трава.

Схвильовані дерева.

Забутись би в сні легкому!

Нічого ж нема страшного.

Планета ж – лице хова,

планета свята й жива!

Світлини мого творчого поетичного вечору

Мій творчий вечір у Києві

   

       

         28 жовтня о 17 годині у приміщенні НСПУ на Банковій, 2 у Києві, відбувся мій творчий літературний вечір.

       Вечір вела лауреат премій ім.. В. Симоненка, Б. Нечерди та В. Свідзінського Теоздозія Зарівна.

       На зустрічі були присутні київські письменники, серед яких – член правління  НСПУ, лауреат Шевченківської премії, головний редактор Всеукраїнського просвітницького тижневика «Слово Просвіти», член Центрального Правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім.. Т. Шевченка, лауреат премій ім.. В. Сосюри та Грузії ім.. В. Маяковського, заслужений працівник культури України Любов Василівна Голота; заслужений діяч мистецтв України, лауреат премій Ім. Лесі Українки, Остапа Вишні, М. Старицького, С. Олійника, О. Копиленка, В. Юхимовича Василь Довжик; лауреат премій ім.. С. Руданського, М. Трублаїні та Всеукраїнського фестивалю-конкурсу сатири і гумору Валентина Козак; лауреат Міжнародної літературної премії ім.. І. Кошелівця Сикола Семенюк;  лауреат премій ім.. Є. Маланюка, М. Коцюбинського, Н. Забіли, «Благовіст», ім.. М. Бек (США) Наталка Поклад та інші.